Один підпис ЛОВА vs 1000 батьків, 500 учнів, 39 вчителів

Сьогодні під стіни Львівської обласної військової адміністрації знову йдемо через школу №41 у Брюховичах.

Минулого разу туди прийшов директор нашого департаменту освіти Андрій Закалюк. Приніс два великі ящики з проєктною документацією.

Сьогодні зі мною йдуть батьки учнів.

І мені здається, це дуже добре показує, про що насправді ця історія.

Не про два департаменти. Не про листування міста й області. Не про те, хто кому що доведе у соціальних мережах.

Це історія про 500 дітей і 39 учителів, які з 1930 року працювали у старій школі.

І про один підпис, без якого ми не можемо добудувати нову школу.

Добудована школа. Фото ЛМР

Школу №41 у Брюховичах чекали дуже довго. Настільки довго, що 1 вересня на відкритті дідусь двох першокласників розповідав: колись до школи у Львів їздила його донька, а тепер його онуки нарешті йдуть у нову школу у Брюховичах.

Цього вересня новий корпус відкрив двері. 370 дітей уже навчаються там.

Світлі класи. Великі коридори. Три спортивні зали. Їдальня. Конференц-зал.

Всі, хто бачили, як виглядає старий корпус школи, абсолютно погодяться, що продовжувати навчання там було неможливо. Тому так швидко силами всієї громади новий корпус готували, щоб 1 вересня сюди зайшли діти.

Але школа ще не завершена і 1 вересня учні 2-4 класів поки навчаються у старому корпусі початкової школи.

І ось тут починається історія з документами.

Цей проєкт великий і дороговартісний. За час будівництва виникла потреба змінити багато технічних та кошторисних рішень. Для таких об’єктів це нормальна історія.

Добудована школа. Фото ЛМР

Проєкт скоригували. Він пройшов експертизу.

Далі його має затвердити Львівська обласна військова адміністрація.

І це теж не нова історія. Бо щодо цієї самої школи ми вже проходили цю процедуру. За останніх 5 років це вп’яте.

До прикладу, у 2024 році звернулися 27 червня. 4 липня ЛОВА вже видала розпорядження про затвердження проєктної документації.

Тобто процедура працювала.

І є одна важлива деталь.

Жодного з цих разів обласна адміністрація не вимагала від міста подавати весь багатотомний комплект проєктно-кошторисної документації.

Цього року ми діяли за тією ж логікою.

21 серпня після чергового коригування подали позитивний експертний звіт, зведений кошторисний розрахунок і завдання на проєктування.

Добудована школа. Фото ЛМР

25 серпня працівники ЛОВА попросили змінити у листі одне слово: замість «погодити» написати «затвердити».

Добре.

Змінили.

Того ж дня лист подали повторно.

Після цього жодного повідомлення про те, що бракує якихось документів, ми не отримували.

Навпаки.

Під час робочих телефонних розмов мене запевняли, що розпорядження вже перебуває на підписі.

3 вересня міський голова ще раз письмово звернувся до ЛОВА з проханням не затягувати рішення.

І лише 10 вересня ми отримали відповідь: проєктно-кошторисної документації немає.

Тут у мене дуже просте запитання.

Якщо документів справді бракувало, чому не сказати про це 21 серпня?

Або 25-го, коли ми на прохання ЛОВА переписували лист?

Або під час наступної телефонної розмови?

Скажіть: донесіть.

Ми донесемо.

Скажіть: треба весь проєкт.

Ми привеземо весь проєкт.

Зрештою, так і сталося.

11 вересня Андрій Закалюк приніс під ЛОВА два великі ящики. Усю проєктно-кошторисну документацію передали і фізично, і в електронному вигляді.

Обласна адміністрація після цього публічно повідомила, що документи отримала і тепер їх можуть розглядати.

Добре.

Документи є.

Минуло ще два тижні.

Тому тепер запитання ще простіше.

Що сьогодні заважає прийняти рішення?

Можна багато говорити про законодавчо визначені строки розгляду документів.

Можна рахувати, скільки днів ще має та чи інша установа для відповіді.

А можна відкрити документи, опрацювати їх і дати результат.

Бо є речі, які варто робити не в останній дозволений законом день.

Особливо коли ми вже знаємо, що це можливо.

У 2024 році та сама адміністрація щодо того самого об’єкта видала розпорядження за тиждень.

Тому питання тут не лише у строках. Питання у пріоритетах.

Бо школа у Брюховичах — це не лише проєкт Львова.

Для її завершення залучені міжнародні кошти. Проєкт реалізується за підтримки Європейського інвестиційного банку в межах програми відновлення України і співфінансується містом.

Для мене це дуже важливо.

Під час великої війни міжнародні партнери дають Україні гроші на відновлення і розвиток.

А наше завдання — перетворювати ці гроші на результат.

Не на листування. Не на стоси паперу. Не на два ящики під дверима адміністрації.

На школу. На клас, у який заходять діти. На спортзал. На укриття. На ще кілька сотень місць для учнів.

І про важливе – школа матиме окреме протирадіаційне укриття, яке вже будується і будівельні роботи виконані на 31%.

Бо школа, яку Україна будує під час великої війни, — це теж сигнал назовні.

Сигнал нашим партнерам, що їхня підтримка працює.

Сигнал українцям, що країна не лише тримається, а й продовжує розвиватися.

І найважливіше — сигнал дітям, що ми думаємо про їхнє майбутнє навіть зараз.

Можна називати цю ситуацію бюрократією.

Я дуже не хочу думати, що хтось свідомо ставить палки в колеса хорошому проєкту.

Але що довше все це триває, то складніше пояснювати ситуацію лише бюрократією.

Особливо підрядникам, субпідрядникам, батькам.

Спробуйте пояснити батькам, чому вони сьогодні стоять з плакатами під адміністрацією.

Спробуйте пояснити міжнародним партнерам, чому проєкт, у який вони вкладають кошти для відновлення України, зупиняється на погодженні між двома органами влади.

Не думаю, що тут потрібна складна відповідь.

Потрібне рішення.

500 дітей не мають розбиратися у наших службових листах.

Громаді і освіті потрібна завершена школа.

І якщо для цього сьогодні бракує одного підпису — цей підпис треба поставити.