Самопоміч

або Цитадель, жовтень, вибори

Щороку перед тим, як зацвіте алича, відповідні (не плутати з відповідальними) служби влаштовують на схилах Цитаделі велике прибирання. Коли ж весна, всупереч передбаченню байбака Мишка, якому місцеві господарники, газети й громада довіряють більше, ніж прогнозистам гідрометеоцентру, настане несподівано рано, прибирання відбувається уже після того, як білі пелюстки вкриють схил, притрусивши незітліле торішнє листя вкупі з покидьками нашої поліетиленово-пропіленової епохи. Іноді ж, не встигнувши поточного, Цитадель прибирають наступного, через рік або й два. Коли таки прибирають, зчиняється шарварок, наче будують електростанцію чи якийсь інший стратегічний об’єкт. Я й сам, глипаючи на це, на хвилю забуваю, що йдеться про звичайнісіньке прибирання.

Одного дня уздовж протоптаних взуттям стежок, що чвакають, розмочені дощами, дарма, що на узвишші, з’явилися, почеплені на гілки чагарів, лантухи для сміття. Й ураз навколо запанувала чистота, яка до того була лише на території готелю «Цитадель-Інн», обгородженого парканом, який у цьому місці викликає лише одну асоціацію – з концтабором і колючим дротом, а також на відкритій галявині перед фінансовою установою, що  називається Volksbank, відкритість якої так разюче контрастує з самоізоляцією готелю – які різні ці дві традиції, розділені сквером, а в ментальності, мабуть, прірвою!

«Напевно, комунальні служби, – зрадів я, – замовили смітники і доки їх виготовляють у місцевих ливарнях, знайшли такий-от тимчасовий вихід». Усе виявилося, однак, значно банальніше та зворушливіше: міняють лантухи, збирають туди сміття, а потім виносять мешканці прилеглих будинків, невеличке товариство, здебільшого пенсіонери, не афішуючи своєї діяльності, не претендуючи на посади й винагороди, місця у партійних списках і гробівці на личаківських та байкових цвинтарях.

Уморитворений жовтнем і чистотою, спускаюся з Цитаделі в долішнє місто, де мене захльостує гармидер передвиборних реклам, наметів, агітаторів, а замість золотисто-багряного осіннього листя кружляє упереміш із косметичною політична реклама. Такі знайомі обличчя – десь я вже з ними перетинався («Доброго дня, панове!»), більшість їх бачу, однак, уперше: яка сила, який трайбалізм жене їх у владу? Який нагай хвиськає над їхнім внутрішнім вухом? Яка нудьга заважає їм об’єднатися у дві-три партії, які б можна було сприймати серйозно?

Я зрозумів, що в такій країні, як наша, з до розпачу довгою традицією віри в когось, хто з’явиться, аби порятувати (актуальним жаргоном: «навести порядок», навіть не «лад», а «порядок»), на посаду президента, мера, прем’єра можуть завиграшки обрати байбака Мишка – циніки, готові його пролобіювати, знайдуться завжди.

Один проникливий аналітик сказав мені (це було рік або й два тому): «Ваші люди здатні побачити зло, але, по-перше, вони не можуть спроектувати ні його на себе, ні себе на нього, щоб усвідомити, яка їхня часточка у загальній картині, і, по-друге, геть неспроможні зробити з побаченого висновок, а народ, не годний конструктивно мислити й діяти, здатний хіба на бунт або якусь іншу форму безперспективного заколотництва».