Що діється в Україні і з Україною?

Цей заголовок є парафразом книги Сергія Мазлаха та Василя Шахрая – ідейних натхненників українського самостійництва, яку вони адресували Лєніну у розпал більшовицької агресії в Україні. Писати щось подібне Путіну сьогодні немає сенсу, але зрозуміти, що з нами відбувається, буде корисно і нашим «небожителям», і небайдужим «смертним».

Песимісти кажуть, що недомодернізована, неефективна і корумпована українська держава доживає свої останні дні. Економічний занепад, посилений російською агресією, штовхає Україну у прірву. Оптимісти, навпаки, відзначають небачене зростання патріотизму, самоорганізації і колективної взаємодії. Обидва пояснення неповні тому, що враховують лише частину дійсності. Що відбувається насправді? Особливість нинішньої ситуації у тому, що в Україні одночасно мають місце три процеси.

Інволюція

З одного боку, ми є свідками інволюції – занепаду, всихання і розпаду тих інститутів та структур, які країна успадкувала від СРСР. Занепад виразно помітний у двох базових інститутах: державі та її основі – конституції. Свідченням занепаду держави є її нездатність ефективно контролювати територію, населення і монопольно використовувати примус. Неефективна і корумпована держава не змогла стримати агресію, подолати сепаратизм та відвернути економічне падіння. Американський соціолог Г. Дерлугян вважає, що, успадкувавши  нежиттєздатну радянську модель, більшість пострадянських держав прирекли себе на поступове виродження. По суті, вони є копіями колишнього СРСР, тільки меншими за розмірами і гіршими за якістю.

Після розпаду союзу влада в Україні швидко перейшла від номенклатури до хижацьких кланів, які «захопили» державу. Захоплення означає, що бізнес має переважний вплив на прийняття рішень. Захоплення має місце там, де правлячі групи не хочуть чи не можуть «грати за правилами», постійно їх змінюють, і там, де неформальні правила (корупція, непотизм, клієнтелізм) домінують над формальними (конституцією і законами).

В Україні занепад конституції триває, мабуть, від тієї ночі, коли її було прийнято. Інволюція конституціоналізму виявляється у систематичному порушенні принципу верховенства права, вибірковому використанні закону та порушенні і самих законів, і процедури їх ухвалення. Зміни влади на це, схоже, не впливають. Спосіб прийняття закону про РНБО свідчить, що політична доцільність все ще переважає законність.    

Ці спостереження вказують на те, що розпад комунізму на пострадянському просторі триває уже третє десятиліття, але різниця між Україною і, скажімо, Росією - у швидкості цих процесів. В Україні швидкість розпаду є вищою з огляду на два інші процеси, які загальмовані або відсутні в Росії.

Революція

В Україні триває революція. Попри те, що її не хотів ні Захід, ні Росія, ні колишня опозиція в Україні, вона почалася. У суспільстві сформувалася критична маса тих, хто хотів перезаснувати державу. Політичний етап революції призвів до зміни влади. На черзі - перетворення політичних здобутків у соціальні наслідки. Саме тут ми бачимо опір еліт, які намагаються зупинити революцію, пропонуючи натомість плани реформ. Якщо наші «небожителі не почнуть системних реформ, вони втратять не тільки владу, а й державу. Це те, на що робить ставку Путін, який через Медведчука й інших своїх агентів буде розхитувати ситуацію.     

Еволюція

Якщо російська агресія прискорила занепад пострадянської квазі-держави, то вона спричинила абсолютно протилежні процеси у суспільстві. Це процеси росту, руху вперед, але як усякий рух, він може відхилятися від бажаної траєкторії і мати неочікувані наслідки.  Тут я маю на увазі зміни у формах політичної участі, зміни у цінностях та появу нових форм соціальної взаємодії. Якщо електоральна участь знижується, то зростає протестна. Так, у подіях Помаранчевої революції з різних боків та у різних формах брали участь 17-18% громадян, а в подіях революції Гідності - близько 20%. Попри те, що в українців матеріальні цінності все ще переважають, тих 10-15% українців, які стали рушієм революції, є носіями інших, пост-матеріальних цінностей. Добровольчий і волонтерський рух виявив свою ефективність завдяки співпраці людей у горизонтальних мережах.

Революція і війна з Росією прискорили формування нації.  Анексія Криму і втрата контролю над частиною території Донбасу призвели до того, що кількість росіян і російськомовних українців на підконтрольній Україні території зменшилася, а кількість українськомовних українців зросла. Україна зосереджується і має шанс перетворитися на повноцінну національну державу.

Перелічені факти мали би свідчити про стійкість громадянського суспільства. Проте здатність до мобілізації у часи кризи не перетворила Майдан на широкий суспільний рух, який зміг би взяти на себе відповідальність за долю країни. Майдан переміг у протистоянні з Януковичем, але програє політикам. Активісти, які пройшли до парламенту, виявилися розпорошені між п’ятьма фракціями. Їхнє прагнення до горизонтальної взаємодії блокують досвідчені функціонери, які вимагають дотримання фракційної дисципліни.

Ця сила протестної мобілізації, але слабкість у здатності генерувати широкі суспільні зміни свідчить про «хвороби росту» громадянського суспільства в Україні.  З одного боку, позитивна суспільна динаміка дає підстави сподіватися, що таке «спонтанне» громадянське суспільство перетвориться на організоване, проте незадоволений запит на зміни може призвести до нової мобілізації, на імовірність якої вказує високий показник протестних акцій, що відбувалися вже після перемоги Майдану. Так у серпні-жовтні 2014 року кількість протестів у 2-3 рази перевищувала рівень протестної активності та рівень насильства до початку Майдану. 

Що ми маємо у залишку?

Якщо скористатися медичними аналогіями, то наша пострадянська держава смертельно хвора, але суспільство – здорове. Революція мала пришвидшити розпад інститутів і структур, які ми успадкували від СРСР. Проте більшість представників паразитичного політичного класу,  які знову прийшли до влади, намагаються не пришвидшити, а зупинити розпад. Революціє для них закінчилася у день виборів, і це, мабуть, чи не найбільша проблема наших нових «небожителів».

Суспільні очікування високі, а невдоволення і протестні настрої зростають. Єдиний шанс для нової команди утримати ситуацію під контролем – почати системні реформи. Проте реформи і збереження влади у нашій ситуації несумісні. Початок реформ призведе до втрати влади, але відсутність реформ – до втрати держави.

Типова стратегія виживання паразитів – прирости до здорового організму і пити кров доки можна. Виглядає так, що для політичних паразитів  втрата влади (крові) є більшим злом, ніж втрата держави (організму, який її постачає). Доки влада буде здаватися більшою цінністю, ніж держава, доти українські еліти будуть гумусом на полі чужих державних проектів. У цій ситуації суспільству доведеться самому провести дезінфекцію, загоїти рани і рости у здоровому тілі.