«Що людям в голові?»
IQ

«Що людям в голові?»

«Психотерапія для міста»: теми перших п’яти лекцій Володимира Станчишина

Олег Резанов, 19 березня 1036 0

Щодня перехожі зустрічаються на великих міських вулицях. Це – ми. Ми можемо усміхатись одне одному, любити когось чи навіть щосили сваритись. Наприклад, через вибори. Часом, коли хтось зачіпає нас чимсь геть незрозумілим й нелогічним, ми обурено вигукуємо «та що ж тим людям в голові?!». І можна хіба дивуватись тому, якими є ті розмаїті близькі й незнайомці довкола нас. Вони відкриті чи залякані, розлючені чи задоволені, щасливі чи сумні. Щодня ми разом відтворюємо суспільство. Щодня безліч окремих досвідів єднаються у щось більше. Це – ми. Які ми? Як ми долаємо негаразди та перемагаємо безвихідь?

У львівському Театрі Лесі Українки відбулися перші п’ять зустрічей, під час яких психотерапевт Володимир Станчишин розповідав про звичайні людські потреби, особисту внутрішню «декомунізацію», депресії, війну й чимало інших речей. Цикл «Психотерапія для міста: 10 лекцій про ментальне здоров’я» відбувається завдяки Освітньому центру з прав людини у Львові. Огляд кількох тем першої половини циклу занотовано для ZAXID.NET.

Таємниче «психо-» та його призначення

Усе, що містить грецьку частину ψυχή-, подеколи зовсім невиправдано викликає острах. До цього почасти спричинилися давні митці, для яких уся музика чи література мала вражати неймовірним, достоту божевільним напруженням почуттів. На початку минулого століття лесі українки й василі стефаники жахалися, сперечалися, але читали наукові праці про те, наскільки усе складно в наших головах. По тому вони писали про химерне й моторошне. Сьогодні чимало незрозумілого лишилось позаду, проте відчуття загрозливої загадковості не облишає навіть тих, хто знає словосполучення «моральне виснаження». Часом вкрай важко повірити, ніби там, у голові, також існують правила.

Володимир Станчишин пояснює: попри деякі наші успадковані уявлення, головною метою усього, що пов’язано із ψυχή, тобто «душею», не є полювання на «ненадійних» громадян, яких конче треба запроторити до психіатричної лікарні. Таке упередження значно підсилила наша тоталітарна доба, коли «ненормальність» визначали у спосіб дуже примхливий. Натомість сьогодні розуміти себе, власні потреби й бажання є вкрай важливою навичкою. Цього можна навчитися, це можна змінювати – потрібні тільки сили й дрібка впертості.

Людина може купатися у добробуті, забезпечити себе усіма благами, однак не відчувати радості й задоволення. Зазвичай ці негаразди походять з дитинства, проте наше сприйняття світу та чуттєва взаємодія з ним потребують уваги впродовж усього життя. Хтось може сказати, ніби це дурниці та «ментальне здоров’я» є чимось вигаданим. Однак легко зауважити, що зовсім не всі люди цілком дають собі раду із власною психікою. Не всі знають, як вона діє.

Звідки нам брати сили?

Чималу частину життя люди витрачають на стосунки одне з одним. Але чи всі замислюються щодо того, як відбувається ця взаємодія? Чи завжди ми слухаємо та розуміємо, чи завжди вміємо правильно висловити свої думки й бажання. На жаль, не аж так багато людей мали досвід любові і прийняття. У житті це перетворюється, приміром, на завзяте прагнення «заслужити» любов за допомогою крайнощів. Самозречені «подвиги» на роботі чи у навчанні, свідомі страждання «заради сім’ї» – саме так дехто «виправдовує» своє існування.

Ще однією важливою звичкою для всіх мало б бути вміння висловлювати свої почуття. «Я так сказав!» – не дуже добре обґрунтування навіть для найкращих порад. Тут теж дається взнаки суперечлива радянська культура поведінки, яка достоту забороняла від’ємні емоції. Обурення, злість, гнів – їх можна ретельно, щосили тамувати, однак така муштра забирає чимало сил, а вивільнення почуттів є природним і зовсім не дорівнює діям. Обурюватись також важливо, і це можна робити правильно.

Потребою людини є… гра. Так, несподівані винаходи, незвичний погляд на речі та гумор – завжди варто пам’ятати, що бавитись корисно. Звісно, соцреалізм заохочував цілковиту визначеність, вичерпну узгодженість кроків та дій, однак наша сучасність визнає, що важливо бути рухливими, гнучкими й не боятися сюрпризів. Це допомагає нам бути суспільством, адже ми навчаємось взаємодії та бачимо розмаїття рішень.

Врятувати світ і вижити

«Дай працювать, працювать, працювати / В праці сконать!» – звертався Каменяр до всеплодющої матері, тобто Землі. Цього вірша навіть цитовано на двадцяти гривнях з Іваном Франком. Чим стає така настанова, коли про неї нагадують щодня, коли нею виховують та дорікають? Аби заглибитись у це питання, варто з’ясувати, що таке стреси. Стрес – це напруга, струс, відповідь організму на будь-які подразники чи пригоди, що відбуваються довкола. Вони стаються завжди, ба навіть їх можна поділяти на «добрі» й «погані», адже емоційна «обгортка» цих хвилювань і струсів буває доволі розмаїтою. І одруження, і смерть близької людини – це стреси, проте довкола них вирують зовсім різні почуття.

Таких струсів може бути забагато, бо ж наша свідомість «перетравлює» їх поступово. У цьому допомагає здоровий сон та врівноважений розподіл навантажень. Натомість зовсім нещодавно в нашій культурі панувало переконання, ніби треба перемагати за всяку ціну, перевиконувати п’ятирічний план впродовж чотирьох років та соромитись власної втоми. Як це не прикро, однак цинічні жарти, відсутність мотивації, небажання робити навіть найменше – такими були наслідки некерованої працьовитості, непогамовного визиску чийогось ентузіазму.

Волонтерки, лікарі, кельнерки і прибиральники – є чимало людей, яких опановує розчарування. Їм бракує сил виконувати роботу навіть у якнайменше корисний спосіб. Наразі трудоголізм та емоційне вигоряння загрожують тим, хто не дбає про себе щодня та не має гідної платні за свою працю. Відтак дотримуватись «гігієни» власних потреб є буденною справою, бо достатня кількість приємних речей є таким самим життєдайним ґрунтом, як любов, прийняття і вміння висловлювати почуття.

Депресія – велика та здоланна

Завзяте нехтування потреб може призвести до стану, який у нашому суспільстві огортає чимало вигадок та упереджень. Хтось може згадати, що Великою депресією назвали економічну кризу 1930-х, а хтось впевнено стверджує, що депресія – це будь-яка «дріб’язкова» журба чи навіть поширена ненаукова забаганка людей, яким «ото нема що робити». Варто знати про те, що депресія є діагнозом, який визначає психіатриня чи психіатр.

Більшість речей, про які розповідає Володимир Станчишин, стосуються психотерапії та психології, але тільки психіатрія має медичні повноваження. Усі три галузі покликані в разі потреби доповнювати одна одну. Натомість існують негаразди, які допомагають долати переважно психотерапевти та психологи. Ці негаразди є загрозливими, проте їх можна опрацьовувати під час 50-хвилинних зустрічей за умови, що в людини є сили й бажання кудись йти та ґрунтовно впорядковувати свій внутрішній світ. А втім, страхітливе велике плетиво проблем подеколи паралізує, геть позбавляє спроможності опиратися. Воно перетворюється на стан справжньої непрацездатності. За таких обставин виникає потреба діагностувати важку депресію й застосовувати ліки, бо людина не має жодних сил для руху.

Перебування «на дні», нездатність підвестися з ліжка після сну, думки про самогубство – це лише кілька ознак важкої депресії. Важливо пам’ятати, що існує ще й легкий та середній різновиди цієї хвороби. Між ними міститься порівняно велике розмаїття втрати радості й задоволення: від «багатосерійного» меланхолійного настрою, який ніби й не дуже заважає, до дошкульного відчуття відхилення від звичайного стану, яке не дозволяє виконувати щоденні обов’язки. Хворобливою й небезпечною є «закільцьованість» – саме через неї танок проблем оточує людину відчуттям безвиході. У жодному разі не варто вважати депресію чимось на зразок модної нісенітниці. Зростання кількості самогубств у світі великою мірою є наслідком геть неуважного ставлення до ситуації, провідною думкою якої є «коли ж це все закінчиться». Тим, кого спіткала депресія, часом дуже бракує сміливості визнати свою проблему і прохати про допомогу.

Загоєння рани: посттравматичний стресовий розлад

У багатьох людей стається посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Це також «закільцьований» стан, з якого подеколи неможливо виборсатись самотужки. Так само, як з розмаїттям стресів, у житті нам трапляється чимало травм. Не всі вони однаково серйозні, але в їхньому подоланні багато чого залежить від нашої здатності «перетравити» чи опрацювати поранення – не кожна психіка здатна оговтатись після великих потрясінь.

До розладу спричиняються події, які безжально трощать нашу гідність, – це ґвалтування, війни, теракти тощо. Через велику травму, яка загрожує життю чи самоусвідомленню, ми не засвоюємо руйнівної події, а лише ховаємо її. Оповита страхом, ця проблема залишається в нашій голові, і все було б добре, якби поява натяків на ту велику травматичну подію не занурювала нас у стан паніки й переляку.

Уявити, наскільки є поширеним посттравматичний стресовий розлад, доволі важко, проте чимало його ознак мають історичне коріння. ПТСР подеколи є дуже помітним у тих бабусь і дідусів, котрі вижили під час війни, голоду або періоду репресій. Розлад може дошкуляти й тим, хто перетривав періоди великих криз із втратою усіх надій на майбутнє. Подеколи ми дуже потребуємо правильних запитань і розуміння, чому наша поведінка є саме такою. Чому хтось скуповує геть усі крупи й сірники через бентежні новини? На жаль, «заховане» в голові не завжди вдається самотужки випростати й осмислити.

Наша війна

Втрата надій та відчуття небезпеки, зневіра та байдужість – війна дає чимало приводів замислитись щодо того, що ж людям в голові. Спершу усе скидається на незбагненну перемогу хаосу, коли вкрай важко повірити, що це вже сталося, це вже є нашою дійсністю. По тому тривають торги із собою та іншими, полум’яні доведення своїх поглядів, які викликають у суспільстві спалахи люті й депресивні стани. Насамкінець, після того, як пристрасті вщухають, починається примирення та повільне повернення спокою.

Як пише у книзі «Психологічна травма та шлях до видужання» дослідниця Джудіт Герман, робота з незримими травмами постраждалих у збройній боротьбі розпочалася ще по Першій світовій війні. Однак в Україні немає ані звички, ані державної підтримки для таких досліджень й подальшої реабілітації тих, хто цього потребує. Легко помітити, що війна стосується не тільки військових, які часом самовпевнено можуть сказати: «Мені мозгоправ не потрібен!». Війна заторкує усіх і, зокрема, тих, хто виявляє показову байдужість.

Виклик війни усі сприймають у свій особливий спосіб, який у жодному разі не заслуговує на осуд. Розгублені переселенці, розчаровані добровольці та травмовані примусовою мобілізацією люди – усе це не лише про зону АТО, про яку ми дедалі менше хочемо чути. Війна – це про те, як діє наше суспільство, чи здатне воно рятувати себе, підтримувати окремих маленьких людей. Можна терпляче чекати на чарівну гуманітарну допомогу, яка зненацька прилетить здалека, проте дати собі раду з нашою війною можемо тільки ми і лише з думкою про те, що кожна людина потребує розуміння та співчуття.

Лекції циклу «Психотерапія для міста» з Володимиром Станчишиним ще тривають. Події відбуваються щосереди о 19:00 у львівському Театрі Лесі Українки. Організатор – Освітній центр з прав людини у Львові. Конспекти та відеозаписи усіх лекцій з’являються на Facebook-сторінці Educational center for human rights in Lviv.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук