Що нам дозволяє Вашингтонський обком

Про це вже говорено й писано тисячі разів: ми щиро вдячні нашим американським партнерам за військову допомогу в боротьбі з навіженим російським агресором, але бажано, аби ця допомога була дієвішою і надходила швидше. Також ми вже чули багато заяв американських очільників про те, що нам можна робити, а чого не можна. Для прикладу наведемо хоча б нещодавнє застереження речника Держдепу США Меттью Міллера щодо атак українськими безпілотниками об’єктів на території Росії: «We do not encourage and not allow strikes outside the borders of Ukraine». (Ми не заохочуємо і не дозволяємо ударів поза межами українських кордонів).

У цьому формулюванні особливо розчулює те, що вони «not allow» (не дозволяють) і «not encourage» (не заохочують). На здорову голову уявімо собі, що можна щось дозволяти, але не заохочувати, це цілком зрозуміло, але якщо щось не дозволяють, то до чого тут не заохочувати? А що хіба можна не дозволяти і заохочувати? Але ж це власне те, про що твердить російська пропаганда, мовляв, Америка начебто формально забороняє Україні атаки на російську територію, але таємно до цього підбурює, під’юджує. Так що це - виправдання речника Держдепу перед Кремлем? Але менше з тим, якщо забороняють, то вочевидь треба слухатись, але чи завжди американські заборони й застереження іншим країнам і урядам приводили до чогось позитивного?

Отож, почнемо не з України, а зі Словенії. Це було 1989 року, і запам’яталось мені чомусь напрочуд яскраво: тоді Держдепартамент США застерігав Словенію не виходити зі складу тодішньої федеративної Югославії, бо це, мовляв, підірве основи безпеки у Європі. Чудова маленька цивілізована країна, лідер усього постсоціалістичного світу в Європі, яка вже тепер за всіма показниками залишила далеко позаду себе такі країни, як Греція, Португалія чи Ірландія і рішуче наближається до рівня Італії і Австрії, тоді вочевидь мала б чемно послухатись дядька Сема і сказати: так, ми слухаємось вас і ми такі класні, такі цивілізовані, такі просунуті залишаємося й надалі у цьому архаїчному і авторитарному сербському лайні, і нікуди від нього не втечемо, бо нам так наказала Америка. А чого ж це словенці виявилися такі неслухняні і не послухались Вашингтонського обкому?.. І добре, що не послухались.

1 серпня 1991 року до проголошення Україною Незалежності залишалося 23 дні. Того дня президент США Джордж Буш-старший у Верховній Раді України виголосив промову, яку згодом американські ЗМІ назвуть «найгіршою промовою, будь-коли виголошеною високопосадовцем Сполучених Штатів». Ця промова отримала назву Chicken Kyiv (котлета по-київськи) з натяком на курячу боягузливість Буша-сеньйора. Комуняки у Раді стоячи вітали цю промову, як писалося колись у Совку, «бурными, продолжительными аплодисментами, переходящими в овации». Перший секретар Вашингтонського обкому за змовою з іншим комунякою Горбачовим фактично назвав незалежність України «хибним вибором» і «самовбивчим (suicidal) націоналізмом». Промову Бушу підготувала його тодішня помічниця Кондоліза Райс, а ключову тезу про «самовбивчий націоналізм» американський президент дописав у чернетці промови сам.

Депутати Верховної Ради від націонал-демократичного табору дуже дипломатично і м’яко відреагували на ці тези, які на той час виявили повне нерозуміння ситуації глобального масштабу і відсутність будь-якої притомної клепки в голові американського очільника: «Буш не розуміє, що ми тут боремося проти тоталітарної держави», «…він багато говорить про свободу, але для нас це практично неможливо – осягнути свободу без здобуття незалежності». Не послухалися Буша нечемні українські депутати, через три тижні проголосили Незалежність, а так би скніли й надалі у «реформованому» Горбачовим Радянському Союзі. Та це здається було востаннє, коли українська влада зігнорувала директиву Вашингтонського обкому.

1994 рік українцям пригадувати якось дуже боляче, якщо зовсім не принизливо. Видурили у молодої наївної країни єдину гарантію її безпеки поряд із жахливим кровожерливим монстром Росією – ядерну зброю. А чого ж у тодішньої слабенької єльцинської семибанкірної Росії не видурили ядерку за ніжки Буша і обіцянки величезних капіталовкладень? А в України видурили. І ще на додачу тисячі ракет, якими зараз Росія обстрілює Україну і вбиває українців. Послухались Вашингтонський обком за обіцянку територіальної цілісності, а з тих обіцянок вийшов пшик. Продали первородство за сочевичне вариво. Та дарма про це все нині згадувати…

2014 рік. Україна без жодного опору віддає Росії Крим. Одним із найголовніших аргументів такої політики, яка не налазить на жодну здорову голову, було те, що тодішній виконувач обов’язків Президента України Олександр Турчинов отримав від Обами і Меркель вказівки не чинити опір Росії. Турчинов переконує: «Мені сказали – Будапештський меморандум – це політична декларація, наші солдати не воюватимуть на вашому боці». Я просив хоча б допомогти Україні з озброєнням, згадує Турчинов, але колективний Вашингтонський обком дав відкоша: «Вибачте, але ми будемо вам допомагати лише на дипломатичному рівні, тільки міжнародна дипломатична допомога. Тому, що військове постачання провокуватиме Росію на посилення агресії».

Коли ж Турчинов підписав указ про мобілізацію, західні лідери просили цей указ скасувати, бо це «провокуватиме Росію». Тоді звісно не було прямої заборони на спротив російським воєнним злочинцям (we do not allow), але вся тодішня риторика чільних лідерів західного світу, як нас у цьому переконує Турчинов, зводилася до інструкції: «не тратьте, куме сили, спускайтеся на дно».

Якось згадується, здається, совковий поділ політиків на «яструбів» і «голубів», і в цьому контексті класичний «голуб» американської політики Барак Обама завше просто панічно боявся Росії і робив майже все не на користь України. Для прикладу можна навести хоча б те, що коли Росія окупувала Крим, збила MH-17 і почала своїми регулярними військами завойовувати Донбас, Обама рішуче виступив проти постачання будь-якої зброї в Україну. Особливо цинічною була його заява про те, що, мовляв, «Україна не є для США стратегічним пріоритетом».

Частина західних аналітиків притримується думки, що низка помилкових рішень, ухвалених адміністрацією Обами, власне і розв’язала руки Росії в агресії проти України. Зараз можна констатувати, що доктрина Обами «живе і перемагає», продовжуючи чинити доволі великий вплив на хід російсько-української війни. Можна навіть сказати, що навколо доктрини Обами об’єдналися як праві республіканці – трампісти, так і ліве крило демократичної партії.

Хто ж на сьогодні є ключовими тригерами політики (як би це парадоксально не звучало) стримування вже ні, не Росії, а України в її прагненні відвоювати втрачені території і вийти на кордони 1991 року? Існують доволі переконливі припущення, що Вільям Джозеф Бернс – американський посол в Росії в 2005-2008 роках, який свого часу досконало вивчив усю російську верхівку, напередодні російського вторгнення 24 лютого 2022 року перебував у Москві з таємною місією американського уряду і загалом блоку НАТО, і йому начебто вдалося випросити у російського диктатора обіцянку не нападати на країни Північноатлантичного альянсу, взамін - на що б ви думали? Цілком слушно, взамін на недопущення ударів України у відповідь по території агресора.

І тепер стає зрозумілим оте Метью Міллерівське «we not allow strikes outside the borders of Ukraine», причому що Україна б’є по Росії не їхньою зброєю, а власною. Головним провідником політики – ми допомагаємо Україні, але доволі стримано, в межах нашого здорового глузду, є радник президента Байдена з національної безпеки Джейк Салліван.

Сучасний американський наратив стосовно України приблизно такий: так, ми дуже й дуже співчуваємо українському народові у цій страшній війні, але все ж він не зможе перемогти значно сильнішу, зі значно більшими ресурсами Росію, ми дали їм все необхідне для контрнаступу, але бачите – він пробуксовує, це деякою мірою не виправдало наших очікувань, усі війни рано чи пізно закінчуються перемовинами, то ж треба вирішувати цю кризу дипломатичним шляхом, тобто йти на переговори з Путіним, Крим все одно Україні не відвоювати, а про повернення решти територій якось можна домовитись.

От тому й цикають США свою допомогу Україні по чайній ложці, а може тепер і по столовій, але зовсім не такою мірою, аби Україна могла завдати рішучої поразки Росії. Решта блоку НАТО, можливо, окрім Польщі і країн Балтії, включно з новими членами Фінляндією і Швецією, солідарна з такою політикою США, зокрема ФРН: ми, мовляв, надамо Україні леопарди лише після того, як Америка надасть абрамси, а тауруси – після того, як Америка надасть атакамси.

От і виходить ситуація з допомогою Україні, коли тиснеш на педаль газу і одночасно на гальма. Чи є така політика напів вагітності, або – треба знищити Росію, але так трошки, злегенька, на пів шишечки, мудрою і далекоглядною, це велике питання, і Україні треба усіма засобами доводити нашим західним партнерам, що вона хибна, бо поки Росія буде повільно конати під неефективними санкціями і недостатньою військовою допомогою Україні, гинутимуть тисячі українців. А наразі Україна вже не зважає на вашингтонське not allow, і дуже правильно робить.