Що після сутички 9-го травня?

Про саму сутичку у Львові 9-го травня говорилося вже так багато, що мій запізнілий аналіз уже нікому не потрібен. Проте замислитись над питанням, винесеним у заголовок, саме час.

Кремлівський слід у цій історії очевидний. Проте головну вину за провокацію мають понести ті народні депутати, які офіційно проголосували за дестабілізацію політичної ситуації в Україні. В Німеччині держава платить великі гроші, щоб гармонійно поєднати обидві частини народу, яким довелося певний час жити розділеними. В Україні держава платить великі гроші, щоб такі ж дві частини між собою посварити. За чиї гроші? За гроші платників податків, тобто за наші з вами гроші.

Я усвідомлюю, що в нинішній ситуації цих депутатів неможливо буде притягнути до відповідальності. Проте абсолютно нагальним стало створення інтернет-сайту, який би вів моніторинг голосування кожним народним депутатом з різних питань порядку денного. Простий пошук за прізвищем має видати на гора всю історію «мозолистої» праці наших «героїв». Поки що вони чинять зло цілком безкарно, проте настане час, коли їхній «послужний список» стане важливим доказом звинувачення.

Виборці мають зауважити й доволі лукаву позицію Президента. Уже зауважено, що, з одного боку, він дає санкцію на пронесення червоного прапора Хрещатиком на першому місці, відсунувши державний прапор на останнє. Президент країни, який поважає себе і народ цієї країни, такого не допустить. З іншого боку, він усе-таки не наважився підписати законопроект, щоб не підставитись. Проте вина Президента й так безсумнівна, бо він сконцентрував у своїх руках усі можливі повноваження – отже, на ньому сконцентровано і всю відповідальність. Інакше слід було б допустити, що він як керівник партії не має жодного впливу на її представників у Верховній Раді, які незмінно й абсолютно безкарно принижують національні святині, пропагуючи символи злочинного комуністичного режиму. Суспільство повинно донести до відома Президента та його радників, що тактика «і вашим, і нашим» нікого в Україні не обманула.

Зусилля київських «досліджувачів» з МВС перекласти вину за сутичку виключно на «львівських мешканців» є фарсом, який не викликає навіть саркастичної посмішки. Здається, українське чиновництво навіть не бралося «вичавлювати з себе раба». Проте Львів не повинен допустити, щоб «крайніми» у ланцюжку винуватих, як це буває дуже часто, опинилися лише ті молоді хлопці, мотиви яких були найбільш безкорисні.

Я з повагою ставлюся до щирих прагнень молодих не допустити національного приниження й порятувати честь Львова. Не мені, що в молодому віці пішов супроти неправедного закону, повчати тепер молодих законослухняності. Тим більше що в нинішньому випадку справді злочинним було не їхнє нехтування постановою суду, а нехтування народними депутатами болю і кривди, що зазнали від комуністичного режиму його численні жертви. Проте зречення навіть неправедного закону небезпечне, оскільки може призвести до правового нігілізму. Порятувати ситуацію може лише те, що замість неправедного закону людина ставить у душі Божий закон, якого беззастережно слухається. Чи розуміє це наша молодь, втомлена від суспільного приниження та бездіяльності? Чи не заполонює їхню душу розкіш сліпого й руйнівного бунту, об’єкти для якого «люб’язно» підказують їхні вожді?

Варто молоді обміркувати й ще одне. Мені доводилося розмовляти з окремими учасниками сутичок у Києві 9 березня 2001 року в рамках акції «Україна без Кучми», яким довелося відбути ув’язнення. Їхні юнацькі ілюзії щодо праведності їхнього бунту розвіяні, їхні серця сповнені кривди через зраду їхніх вождів, їхнє щире прагнення активізму обернулося розчаруванням і цілковитою політичною пасивністю. Чи готова до такого повороту подій нинішня гаряча молодь? Чи готовий кожен із них пожертвувати собою, навіть якщо всі інші його зрадять і використають його жертву для своєї політичної кар’єри?

Як це не дивно, у мене лише помірні претензії до львівської «Свободи». Вони виконували ту програму, яку самі й декларували. Втілювали те, у що вірять. Очікувати іншого було б наївно. Тому маю я до них лише два запитання.

По-перше, чи зауважують вони, що їхні прийоми ідентичні діям активістів «Родіни» й «Русского єдінства», тільки з оберненим ідеологічним знаком? Тут справжньою метою організаторів атаки є не захист інтересів скривджених, а збільшення агресивного потенціалу суспільства, що множить їм прихильників. Це те саме «роздмухування пожежі світової революції», та сама логіка «що гірше, то краще», чим вирізнялися колишні більшовики. Я не вірю в переможність антикомуністів, які перейняли методи комуністів. Навпаки, для мене переконливими є слова канцлера ФРН Конрада Аденауера, який свого часу сказав, що «подолати комунізм … зможе лише переконане християнство», тобто духовна альтернатива комуністичній ідеології.

По-друге, чи визнають «свободівці», що ухиляння від лобової сутички далеко не завжди є ухилянням від боротьби? Чи знають вони про один із прийомів джіу-джіцу, коли ти, бачучи, що твій суперник розігнався до нападу, раптово відступаєш, тим самим даючи йому впасти під дією інерції? Це не є «ганебний відступ» – о, ні! І якби «Свобода» вишикувала вздовж львівських вулиць колишніх жертв комуністичних злочинів чи їхні фотографії, стенди з розповідями та фотографіями катувань і промовисті плакати – ось і був би це «шпіцрутен ганьби»! І не треба було б тих «прапороносців» шмагати нагайками – їх шмагала б сама історія, яка неминуче потрапляла б у камери навіть кремлівських телеоператорів.

Ще один приклад. Уявімо собі, як давні армії виходять на поле бою, намагаючись зайняти найвигідніші позиції. Стратеги однієї армії роблять усе, щоб спрямувати загони суперниці в найнебезпечнішу місцину ландшафту: в болото, в глибоку річку тощо. Чи буде «ганебним відступом», якщо ці загони не піддадуться на провокацію й не підуть у завідома програшне місце? Вочевидь, що ні. Навпаки, стратегічно мудро було б остерегтися провокації й зробити прямо навпаки. То чому штабні стратеги «Свободи» такі до болю прогнозовані? Чому так легко передбачити, що достатньо в Кремлі натиснути сотні разів натискувану кнопочку, як із львівської «коробочки» неминуче й у сотий раз вискочать заведені фігурки?       

Проте найбільше розчарування у мене викликали партії національно-демократичного флангу. Про плановану провокацію у Львові було відомо давно. Я був певен, що наші центристські партії змагатимуться щодо кращої та мудрішої відповіді провокаторам. Але, наскільки мені відомо, молебень за всіма невинно убієнними у Другій світовій війні, незалежно від ідеологічних прапорів, проведений 8-го травня біля пам’ятника Шевченку, був єдиною політичною акцією цих партій. Рішення суду про заборону будь-яких акцій 9 травня прикрило фактичну неспроможність наших політичних стратегів знайти нестандартну й привабливу для молоді форму протесту. Адже не важко було зрозуміти, що молебень не стане для молоді прийнятною альтернативою «активному спротиву». Цим самим демократичні партії фактично оголили поле вибору, а тому в «меню» активного політичного протесту проти червонопрапорної наруги львівська молодь могла віднайти лише одну «страву», а саме: «агресивна лобова атака».

В ці дні мені якось особливо бракувало Вячеслава Чорновола з його яскравим і навіть веселим політичним талантом!

Як на мене, ситуація дуже серйозна, і тому ми не можемо ховатися за чемностевими реверансами. Для всіх львівських (галицьких) членів згаданих партій настав час скласти іспит сумління. Сьогодні вже очевидно, що жодна з окремих партійних групок не може явити Галичині потужну політичну альтернативу. Чи не настала пора поставити ультиматум своєму керівництву у Києві, а тоді скликати загальну раду, завданням якої було б повне переформатування політичного потенціалу Галичини національно-демократичного спрямування? Лояльність щодо свого київського керівництва – це добре, але є ще лояльність щодо всього народу і відповідальність за захист його інтересів. Галичині потрібен масовий політичний рух, який би об’єднував, а не роз’єднував. Україні потрібна не вузько містечкова, примітивно рефлекторна та стратегічно безплідна Галичина – їй потрібна Галичина, яка зуміє переконати і себе, і всю Україну, що треба жити не за стихійними рефлексами, а за Божим законом.

Саме таке преображення Галичини й стало б головним дійовим висновком, що його ми мали б зробити після подій 9 травня.