Штрихи до геополітики Китаю

Спочатку кілька зауваг. Напевно, всім українцям досі стоїть перед очима помпезний політичний театр, який влаштував Путін, проголошуючи приєднання до Російської Федерації анексованого нею Криму. У контексті цієї розвідки для мене дуже примітним став той загальний схлип зали, коли Путін згадав про Китай, натякаючи на великого союзника Росії, з яким вона зможе протистояти своїм опонентам. Хоча у світовій геополітиці підставляти спину навіть нібито партнеру не варто – можна отримати удар у спину.

Так само, накидуючи цей шкіц геополітики сучасного Китаю, не можна обійти увагою особливостей китайського способу бачення світу та мислення. Вони мають тисячолітню традицію. І попри всю модерність сучасних китайських проектів – їхні корені саме там.

Я був би далекий від реальності, якщо б гадав, що сучасні китайські геополітики строго притримуються конфуціанства, маоїзму чи традиційних китайських стратагем. Однак я був би неправий, якби я їх не згадав.

Тому для того, щоб зрозуміти геополітичні інтенції сучасного Китаю, не можна не сказати кілька слів про конфуціанство. Хоча 80% громадян КНР вважають, що не мають жодного стосунку до будь-якої релігії чи цієї етично-філософської школи, закладені ще конфуціанством централізованість Китаю та строга ієрархізованість суспільства є очевидними. А в сучасній КНР навіть відбувся певний сплав конфуціанства як ідеології та елементів маоїзму. Неформальний, звісно.

Філософською основою історичної китайської геополітики є визначення Китаю як Піднебесної – Тянь Ся. Термін Піднебесна, який застосовується в Китаї у прямий чи непрямий спосіб, досі є базовим терміном китаєцентричної політичної філософії. Тому в баченні китайців Піднебесна – це простір, де діє китайська система цінностей і китайський порядок. Центром Піднебесної є Центральна країна Чжун Го – цивілізований Китай. А ідеальною метою є тотальна «китаїзація» і розширення кордонів Центральної країни до меж всього земного світу.

Не менш важливо зрозуміти, що і державність, і специфічно китайський спосіб політичного мислення мають тритисячолітню неперервну традицію.

Таким чином Китай є цивілізаційно самодостатнім. І навіть з певним відчуттям своєї місії. Однак світ є іншим. І у цьому сенсі саме цивілізаційна самодостатність Китаю певним чином «ізолює» його від світу. У цьому сенсі Китаю важко знайти реальних союзників у світовій геополітичній грі. Цивілізаційна самодостатність Китаю не є універсальною. Якоюсь мірою ілюзію універсальності мав маоїзм. Однак Мао, попри всі «марксистські» салогани, так само глибоко китаїзував свою версію марксизму. Тому він важко прививався поза Китаєм. На сьогодні Китай не має навіть такої криптоуніверсальної ідеології, яка могла б мобілізовувати йому союзників за його кордонами. Уявний російсько-китайський союз не має тої комуністичної основи, яка була при Сталіні та Мао. Їх теоретично може зближувати тільки якесь протистояння з США чи ЄС. У цьому сенсі Китай є доволі самотнім геополітичним гравцем.

Зрештою, кинувши оком на карту, одразу стає зрозуміло, що Китай ще у давні часи вичерпав ресурс своєї географічної експансії. Він дійшов до своїх природних меж – океану на Сході, пустель на Півночі, Гімалаїв на Заході, джунглів на Півдні. Кордони китайського культурного простору і Китаю як держави практично є природними кордонами. І у цьому сенсі можна говорити про певну обмеженість територіальних претензій Китаю. Тим не менше, китайським учням у школі демонструють дещо більшу карту історичного Китаю, яка включає практично весь Сибір і значну частину Середньої Азії.

Для розуміння специфічно китайських геополітичних стратегій попередньо варто ознайомитися з трактатом «Тридцять шість стратагем». Це китайський військовий трактат, якому півтори тисячі років. У ньому описано таємні стратегічні прийоми і систему непрямих тактичних ходів, які використовують для досягнення прихованої мети, отримання переваги і перехоплення ініціативи.

Сьогоднішню геополітичну стратегію Китаю можна звести до сьомої стратагеми – «Витягти щось з нічого».

А тактика КНР зводиться до першої стратагеми «Обдуривши небо, переплисти море». Що варто розуміти так: все розкрити – значить все приховати.

Напевно, досить цих двох ілюстрацій, щоб зрозуміти спосіб мислення і тактики Китаю.

Міф китайської експансії через «китайський світ»

Однією з головних міфологем, якими застрашують світ, є міфологема всюдисущого засилля китайців. На перший погляд, «Чайнатауни» та китайські ресторани можна побачити ледь не по всьому світу. Тому справді складається таке враження. Тим більше, що воно посилюється всюдисущістю китайських товарів. Складається враження, що все, що є матеріальним і простим у виготовленні, виготовляється у Китаї.

Однак насправді «всюдисущість» китайців значно перебільшена – за кордонами КНР ханьців всього лиш 34 млн. Є традиційні напрямки історичних міграцій і примусових переселень китайців колонізаторами – це Південно-Східна Азія.

Тут є група країн з домінуючим чи значним китайським населенням (Тайвань, Сінгапур, Малайзія, донедавна Гонконг). Однак це не обов’язково означає, що в цих країнах значний політичний вплив має саме КНР. Інколи навпаки (Тайвань, Сінгапур).

Є країни, в яких китайці мають значний вплив в економіці, будучи національною меншиною (Індонезія).

А є група країн західного світу – вони є метою новітньої економічної міграції та міграції за кращими життєвими стандартами (США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Велика Британія, Франція) – у цих країнах китайці, попри все, не є значними національними громадами.

Окремим міфом є «масова міграція китайців до Росії». Звісно, вона існує – офіційно йдеться про 100 тис. мігрантів – хоча, як на мене, їх явно більше, проте у пропорції до населення навіть одного Сибіру і Далекого Сходу Росії (а це близько 20 млн) ця кількість мігрантів не є критичною. Критичним є створення районів з особливим статусом для китайських громадян, які працюють на Далекому Сході.

Причому розсіяння китайців ще не означає того, що вони проводитимуть якусь консолідовану політику КНР. Хоча, звісно, економічна експансія Китаю має в них чудових промоторів. І це наразі, здається, головне для КНР.

Структура економічних інтересів Китаю

Ще одним міфом, який особливо популярний в РФ, є міф про те, що Росія є значним (з претензією на головного) економічним партнером КНР. Структура експорту та імпорту свідчить про те, що це є міфом:

Структура експорту КНР: на США припадає 18,1%, на Гонконг – 6,8%, на Південну Корею – 6,8%, на Німеччину – 4,3%, Росія – за межею значущих величин.

Структура імпорту КНР: Південна Корея – 9,4%, Японія – 8,3%, Тайвань – 8%, США – 7,8%, Австралія – 5%, Німеччина – 4,8%, Росія – за межею значущих величин.

Особливим підвидом цього міфу є переконання, що Китай якось особливо пов’язаний з російськими енергетичними ресурсами. Ось структура китайського імпорту енергоносіїв:

Імпорт нафти йде з країн Персидської затоки (47%), Африки (20%), Філіппін (18%), Росія – за межею значущих величин.

Скраплений газ головно постачається з Катару (34%), Австралії (24%), Індонезії (16%), Малайзії (14%), Росія – за межею значущих величин.

Військова доктрина Китаю

Сучасна військова доктрина КНР має демонстративно оборонний характер і ставить перед Народно-визвольною армією Китаю такі завдання:

- зміцнення територіальної цілісності та безпеки країни, попередження та організація відсічі агресору;

- припинення сепаратистських тенденцій та сприяння повному об’єднанню країни;

- запобігання збройній підривній діяльності і захист суспільної стабільності;

- посилення оборонного будівництва і здійснення модернізації національної оборони та збройних сил країни, а також захист миру і протистояння агресії та експансіонізму.

При цьому Китай дотримується військово-стратегічного курсу, основу якого становлять принципи активної оборони, відстоює і розвиває концепцію так званої «народної війни». І зрозуміло чому.

Народна визвольна армія Китаю налічує 2,5 млн військовослужбовців. Проте мобілізаційні ресурси КНР – близько 350 мільйонів осіб, у тому числі придатних до військової служби – приблизно 190 мільйонів осіб. Це, звичайно, вражало б при веденні традиційної війни. Однак новітня епоха і досвід поразки КНР у війні з В’єтнамом свідчать про неоднозначність цих показників. Наразі НВАК не становить загрози світового рівня. НВАК потребує істотної технологічної модернізації.

Звісно, реальні плани і декларативна військова доктрина – це різні речі. Проте на разі, здається, вони майже збігаються.

Внутрішні конфлікти Китаю

КНР – багатонаціональна країна. Проте в дуже особливий спосіб. Національні меншини мешкають на обширних, проте малонаселених, як на Китай, територіях. Цю карту варто порівняти з демографічною картою КНР. Власне ханьці (漢族) становлять 92% населення КНР.

Однак важливо розуміти і те, що ханьці, яких ми сприймаємо як моноліт, істотно різняться між собою. Це цілий світ, якого ми мало знаємо. Ілюстрацією відмінностей може бути хоча б карта мов сучасного Китаю, яка показує істотну диференціацію всередині самого етносу.

Справжньою політичною проблемою Китаю, яку знає весь світ, є Тибет. Китайською політикою у Тибеті є швидка китаїзація. Уряд Тибету на вигнанні на чолі з Далай-Ламою, який перебуває в Індії у місті Дхарамсала, та його прихильники у самому Тибеті здійснюють постійні спроби відновити втрачену незалежність. У 1959 відбулося велике тибетське повстання, його підтримав Тибетський місцевий уряд. Нові заворушення відбулися нещодавно, 2008 року. Всі повстання систематично придушує армія КНР. Тому Тибет став головною проблемою у китайсько-індійських стосунках. Хоча важко уявити, що може статися щось більше, ніж чергові малоуспішні протести. До незалежності Тибету вони не призведуть.

Другою проблемою є Уйгуристан. Китайська влада в Уйгуристані проводить ту саму політику китаїзації. Уйгурський сепаратизм – міна уповільненої дії в середньоазіатському регіоні, яка несе загрозу не тільки Китаю, але і всьому регіону. Сепаратистський рух у Східному Туркестані складається з ряду дрібних, маргінальних ісламістських угрупувань, які морально підтримує Туреччина. Військова підтримка ісламістів може надаватися з території Кашміру, зайнятого Пакистаном. Хоч сам Пакистан неначе не втручається. Цей регіон періодично зазнає терористичних нападів уйгурських партизанів. Деякі з них пройшли вишкіл у Талібані. Якщо після відходу американських військ з Афганістану та смерті «вічних» лідерів Іслама Карімова (Узбекистан), Нурсултана Назарбаєва (Казахстан) Середня Азія вибухне, то так само може запалати й Уйгуристан. Це означатиме крах довготривалої геополітичної гри КНР у напрямку Середньої Азії. В КНР це, здається, найбільша реальна внутрішня небезпека.

Третьою проблемою є Внутрішня Монголія. Це частина історичної Монголії, «північних варварів». Тут проживає 25 млн осіб, із них 17% – монголи. І це все вирішує. Бувають окремі інциденти, але не більше.

Зовнішні конфлікти Китаю

Якщо оцінити динаміку росту кількості прикордонних конфліктів КНР, то вона різко зросла з поверненням Китаю у велику світову політику. Якщо 1950 року КНР мала один прикордонний конфлікт, то 1980 року було вже п'ять конфліктів, а 2000 року – аж 61 конфлікт. Про що це свідчить – якусь особливу агресивність Китаю? Навряд чи. Радше про заявку на участь у світовому лідерстві. Це своєрідне рангування Китаю у своєму субрегіоні.

Структура і динаміка конфліктів КНР

З Індією у КНР не так багато конфліктів. Однак вони є природними супротивниками у цілій Азії. Це дві повноцінні цивілізації, дві величезні країни, що володіють атомною зброєю та космічними технологіями. Головною проблемою між ними є, звичайно, Тибет. Але є й територіальна проблема штату Арунахал Прадеша. Індія явно не є занадто приязним сусідом КНР. Причому великим. На щастя, їх розділяє величезний і пустинний Тибет.

За спірні Парасельські острови (Спратли), що у північній частині Південно-Китайського моря, практично ведуть боротьбу тільки Китай та В’єтнам, але претензії на «співволодіння» чи на «спільне освоєння» зони архіпелагу Спратли, крім них, пред’являють Філіппіни, Малайзія, Індонезія, Бруней, а також Тайвань.

Конфлікти за контроль над Парасельськими островами, що інколи переходили у військову стадію, перетворюють їх в одну з найбільш небезпечних конфліктних зон у Південно-Східній Азії.

Цілком ймовірно, що Пекін не зупиниться на вже завойованих позиціях і буде домагатися встановлення повного, у тому числі військового контролю над спірними островами. Тому геополітична загроза з боку Китаю у цьому регіоні є цілком реальною. Особливої пікантності конфлікту надають поклади нафти та газу у шельфі Південно-Китайського моря. А очікуване зростання попиту на них саме у південно-східних провінціях Китаю може ще більше підняти напругу протистояння. Хоча головний претендент – В’єтнам, який єдиний має співрозмірні військові ресурси, щоб протистояти КНР – напевно, не піде на військове розв’язання конфлікту.

Китай і російський проект Гартленду

У відповідності з традицією «континентального мислення» геополітики на зразок Путіна не полишають спроб шукати противаги світовій домінації США+ у союзі Російської Федерації з КНР. Інша справа, що КНР відноситься до цієї ідеї, виходячи з своїх стратегічних інтересів, які, очевидно, сягають набагато дальше, ніж тактичні кроки режиму Путіна. Путін рятує себе і свій режим. КНР вибудовує стратегію на десятиліття наперед. КНР вичікує. Не говорить Путіну «ні». І не говорить «так». КНР радше «зв’язує» Росію, обережно прив’язує її до своїх політичних планів. І поспішність захеканого режиму Путіна затягує Росію у цю воронку. Після Путіна Росії може бути важко виплутатися з цих тенет.

Структура економічних стосунків Китаю та Росії певним чином неначе «долучає» до китайсько-російського тандему ще й третього співрозмірного геополітичного гравця – Німеччину. Так нібито вибудовується вимріяна Алєксандром Дуґіним трансконтинентальна вісь Пекін-Москва-Берлін.

Однак об’єми трансакцій у межах цієї осі не можуть йти ні в яке порівняння з об’ємами трансакцій Китаю з США, Канадою чи країнами Персидської затоки. Китай значно більше «прив’язаний» до долара, ніж до євро, вже не кажучи про російський рубль. Китай значно більше залежить від ринків у США та Канаді, ніж у ФРН чи РФ.

Тож ця умоглядна конструкція, з позиції Китаю, виглядає несерйозною.

Інша справа, що КНР за певних обставин може нею так чи інакше скористатися, якщо на це прийде належний час. Але ініціатива йтиме тільки з боку Китаю. Ні Росія, ні ФРН «скористатися» Китаєм не в змозі.

Стратегія «анаконди»

Піднесення Китаю не могли не зауважити на світовому рівні. Тим більше, коли 2014 року економіка КНР за своїми об’ємами стала першою у світі. Наразі КНР не демонструє значних геополітичних апетитів і не вплутується у геополітичні авантюри, як Росія. Однак це не означає, що щодо нього не буде застосована технологія геополітичного стримування. Перш за все з боку США. Видається, що вже тепер щодо КНР починають застосовувати ту саму стратегію, що й до колишнього СССР. Це стратегія «анаконди» – оточення та ізоляція країни «недружніми» країнами. У випадку Китаю до таких не надто дружніх країн, які мають чи мали конфлікти з Китаєм, можна зачислити Індію, Непал, Бутан, В’єтнам, Філіппіни, Тайвань, Південну Корею, Японію, а також США, Канаду, Австралію та Нову Зеландію. Це кільце складає стратегічне оточення Китаю.

Карта стратегічного оточення Китаю

Однак найбільшою проблемою цього плану стратегічного оточення Китаю є його північний кордон. Свого часу існували плани залучення Російської Федерації та НАТО (Північне кільце безпеки) – і тоді це питання було б вирішене. При цьому важливо, що у цьому проекті істотну роль мали США, що важливо з огляду на стосунки з КНР. Однак на сьогодні ці плани не мають перспективи.

Ще однією пропозицією було створення «Широкої Європи» – тут головну роль відігравали б Німеччина та Росія. По суті, це план «витіснення» США і, можливо, Великої Британії зі справ на Євразійському континенті. Симптоматичним є те, що саме Путін виступив із цим проектом на початках свого президентства. На сьогодні ці плани також не мають жодної перспективи.

Фінансово-економічне «зв’язування» Китаю

Ще одним міфом є те, що Китай, нагромадивши 13 трлн американських доларів, може якось маніпулювати світовою фінансовою системою чи обанкрутити, скажімо, США. Однак це міф. Китайський юань не є вільно конвертованою валютою і жорстко прив’язаний до американського долара. Тобто це той самий долар, тільки його 1/6 частина. Наявність такої валютної маси у КНР тільки прив’язує його до долара і не дозволяє маневрувати. Китай міг би переводити ці ресурси в інші світові вільно конвертовані світові валюти, а їх є ще дві – японська єна та британський фунт. Однак це не вирішує його геополітичної проблеми – ці країни не є надто дружніми.

Є ще кілька міфів. Путін, зокрема, грозився перевести розрахунки за поставлені в Китай газ та нафту в юані і начебто перетворити його на світову валюту. Все це розбивається об мізерні на сьогодні об’єми поставки газу та нафти з Росії до КНР. А з іншого боку, виглядає радше на бартер, ніж на трансакцію світового масштабу.

Звісно, Китай міг би утвердити свою валюту, розширивши внутрішній ринок споживання. Але це означає значне подорожчання вартості праці в Китаї і, відповідно, падіння конкурентоздатності китайської продукції. Тому Китай міцно прив’язаний і зв’язаний зовнішніми ринками – перш за все у США, Канаді та ЄС.

Таке фінансово-економічне «зв’язування» Китаю доповнює стратегію «анаконди». І це відрізняє «стримування» Китаю від «стримування» СССР – бо СССР до певного часу не мав такої критичної фінансово-економічної прив’язки до Заходу, як Китай.

Росія починає гру з Китаєм, і програє…

Реалізуючи своє бачення світової політики, Путін пробує формалізувати стосунки на всій Євразії не лише у формі двосторонніх угод, але й міжнародних організацій.

2001 року, теж на самому початку президентства Путіна, у Шанхаї було створено Шанхайську організацію співробітництва – субрегіональну міжурядову міжнародну організацію у складі 6 країн-членів – Китайська Народна Республіка, Російська Федерація, Республіка Казахстан, Киргизька Республіка, Республіка Таджикистан і Республіка Узбекистан. Штаб-квартира організації знаходиться у Пекіні.

Що цікаво – у склад організації ввійшли країни, за контроль над якими змагаються Росія та Китай. З огляду на економічну диспропорцію між РФ та КНР, по суті, цей начебто наступальний проект Путіна (на 2001 рік) поволі перетворюється на механізм входження Росії в орбіту впливів КНР (станом на 2014 рік, коли Китай розвинув найбільшу економіку світу). Попри те, що за роки свого існування ШОС створила кілька консультативних органів на різних рівнях, як дієва організація вона себе не проявила, бо, по суті, є бінарною організацією Росії та Китаю, які все ж мають дуже різні інтереси.

Описуючи російсько-китайські стосунки, можна згадати плани Росії вийти на китайські ринки газу та нафти, де очікується бум. Так, споживання скрапленого газу має зрости десятикратно. Однак, на нещастя Росії, у південно-східних, найбільш розвинутих регіонах Китаю, які значно ближчі до Катару, ніж до Ямалу. Наразі можна говорити тільки про провали спроб Росії диверсифікувати свій експорт газу.

На це накладається архаїчне європоцентричне мислення російського керівництва, яке занехаює розвиток Сибіру та російського Далекого Сходу, чим саме позбавляє себе можливості виходити на головні ринки майбутнього – а вони будуть саме у Тихоокеанському басейні.

Натомість після безвідповідального і недалекоглядного правління Путіна в Росії може настати безлад. Чого й очікує Китай.

Тут так і напрошується дев’ята стратагема: Китай хоче «Спостерігати за вогнем з протилежного берега» – чи не другого берега Амуру? Саме про Росію й ілюзії Путіна.

БРІКС

Ще однією ілюзорною організацією, яку пробував сконструювати Путін, шукаючи противагу Заходу, стало створення трансконтинентальної організації БРІКС – групи з п’яти країн: Бразилії, Росії, Індії, Китаю, Південно-Африканської Республіки.

За задумом організаторів, значні розміри економік цих країн у майбутньому дозволять їм трансформувати економічне зростання у політичний вплив, що має призвести до втрати лідерської позиції сучасної західної економічної еліти і до переходу на іншу модель економічного управління, що не потребує наявності еліти як такої. Цей блок мав би змінити на глобальному рівні «Велику сімку» – міжнародний клуб, який об’єднує Великобританію, Німеччину, Італію, Канаду, США, Францію, Японію і ЄС загалом.

Проте ці країни мають доволі обопільних проблем, а тому не схильні створювати політичний союз (такий як Європейський союз). Тим не менше, ці країни зробили певні кроки до збільшення свого політичного співробітництва – головним чином заради впливу на становище США в основних торгових угодах або як спосіб стимулювати США з ними співпрацювати. Що є парадоксом і подвійною грою цих країн. На загал, далі політичних декларацій не пішло.

Китай очікує

Як ми бачимо, для КНР стратегією є дієве очікування. І воно дає свої плоди. За десятиліття реформ, запущених Ден Сяопіном, Китай сягнув небачених для себе вершин.

Однак цей успіх відносний і пов’язаний з величезними людськими ресурсами Китаю. Чи перейде Китай на вищий якісний рівень – ще невідомо.

Однак у міжнародних стосунках на середньострокову перспективу він прийняв тактику економічної експансії. Наразі йдеться про торгову експансію. І вона йому вдалася.

Жодної глобальної геополітичної експансії наразі не передбачається. Окрім, хіба що в результаті самовбивчої політики Росії Путіна, яка може настільки децивілізувати Сибір та Далекий Схід, що він так чи інакше буде втягнутий у сферу жорсткої залежності від КНР.

Наразі очікувальна позиція КНР для України, на яку напала Росія Путіна, є найкращою з можливих. КНР особливо не зацікавлена в Україні. Тому Україна має стимулювати підтримання Китаєм нейтралітету в українських справах.

Ну і на завершення десята стратагема: «Приховуй за усмішкою кинджал» Є й інша назва цієї стратагеми: «Мед у роті – меч у животі».