Сила доброї справи
IQ

Сила доброї справи

Який пам'ятник Андрею Шептицькому пасував би Львову

Яків Яковенко, 2 серпня13330

Мені не подобається пам’ятник митрополиту Андрею Шептицькому у Львові. Не через історію, яка пов’язана з його встановленням, не через естетичні моменти, на які звертали увагу задовго до мене. Мені не подобається цей пам'ятник тому, що він нічого не говорить нам про митрополита. Лише хрест, який Владика тримає в руках, може нам сказати про те, що людина, якій присвячено пам’ятник, була християнином.

Це майже нічого не говорить нам ані про діяльність митрополита, ані про його суспільний внесок, вплив на минуле та сьогодення. Навіть з іконографічної точки зору, такий вітальний образ радше б личив язичницькому Зевсу чи Посейдону, ніж християнському ієрарху. Тому мені набагато ближчим є пам'ятник Андрею Шептицькому з Івано-Франківська. Витягнута до неба фігура Владики зовсім не зверхньо дивиться на дітей – символ чистоти та майбутнього. У цьому пам'ятнику можна таки побачити інший – не фізичний – тип сили.

Якби я мав гроші, владу чи талант, я знайшов би місце, де поставити зовсім інший пам'ятник митрополиту Андрею Шептицькому, відмінний від того, що стоїть у Львові.

Я зобразив би його у найбільш вразливому фізичному стані, коли він уже не міг самостійно ходити і потребував спеціального крісла та допомоги. У руках (або на столі перед собою) він тримав би розтріскані таблички із 10 заповідями так, щоб було особливо помітно шосту заповідь «не вбий». Загальне враження має складатися таке, що лише слабкі старечі руки утримують кам’яні таблички від того, щоб ті розсипалися. Позаду в нього мають стояти діти у чернечих свитках і тягнути руки до митрополита чи торкатися його жестом підтримки і заспокоєння.

Символізм тут зрозумілий. Діти і старий на порозі смерті, що звертається до Божих заповідей – це алюзія на смерть старозавітного Якова. Патріарх помирає і боїться, що його діти забудуть Бога, і просить їх повторювати формулу, що є однією із центральних молитов у юдаїзмі. Таблички в руках натякають, що йдеться про українського Мойсея. Тріщини на табличках символізують скрутний час останніх років життя Шептицького та його намагання протистояти руйнівному злу – зовнішньому і внутрішньому. Увага до шостої заповіді не лише випливає з реалій цього часу, але й перегукується з відомим посланням самого митрополита, що було написане у той час. Воно так і називалося – «Не вбий».

Діти позаду митрополита – це майбутнє, яке він не може бачити. Це – ми. Але не лише ми. Ці діти – не тільки символ, але й конкретні індивіди. Йдеться про врятованих у студитських монастирях за вказівкою митрополита та його брата Климентія єврейських дітей. У кожного з них є своя історія, у кожного з них є свої досягнення.

Я згадаю лише одну із цих історій – історію Леона Хамейдеса. Сам Леон, коли був у Львові, виголосив таке: «Я ж вважаю, що той, хто врятував одне життя, – врятував цілий світ. Тому Шептицький і студити врятували тисячу світів, бо врятували, наприклад, мене, а відтак і моїх нащадків». Як на мене, тут Леон дещо применшує власні досягнення на вплив свого життя на світ. Але все за порядком.

Дев’ятий свій рік народження Леон зустрів сиротою, під чужим іменем, серед монахів унівського монастиря. Щодня ближчим ставав фронт, запеклішими партизанські бої, монахи зорганізували польовий шпиталь, і хлопець допомагав пораненим. Крім того, згадує Леон, до його обов’язків входило нишпорити у лісі після боїв, у пошуках польових аптечок, та знімати з мертвих солдатів перев’язки.

Після війни та перекроювання кордонів Леон разом із прийомною матір’ю, Толою Вассерман, яка втратила у Голокості усю сім’ю, у вагоні для худоби рушили до нової західної Польщі, разом із багатьма іншими переселенцями. За домовленістю країн-переможців Польща втрачала східні довоєнні території, натомість набувала території на заході, які ще треба було заселити та відбудувати. Поки коаліційні уряди не перетворилися на «народні демократії» та остаточно не опустилася «залізна завіса», жінка з дитиною змогли виїхати у 1948 році до Сполученого Королівства.

Британія на той час не мала наміру приймати біженців на постійній основі, кожні три місяці нова сім’я мала оформлювати тимчасові документи. Іншим чинником, що завадив Леону лишитися в Англії, була система, яка суто технічно не дозволяла йому здобути вищу освіту. Річ у тому, що доленосний на той час екзамен діти складали у віці 11 років, саме він визначав, чи матиме дитина право на вищу освіту, чи полишить школу у 14 років. Леон приїхав до Англії саме напередодні свого екзамену, за який отримав нуль балів.

Прийомна мати Леона не хотіла миритися з таким станом справ. Попри відсутність дозволу на працю, вона знайшла роботу покоївки в Лондоні (де все ще діяла карткова система), а для Леона – приватну середню школу, де він навчався впродовж 1948-1949 років, до переїзду в США. Там сім’я отримала допомогу від Товариства допомоги єврейським іммігрантам, що дало змогу матері піти на курси дитячої медсестри. За спогадами Леона, вона тяжко працювала, аби він мав можливість здобути освіту.

Причин для такої уваги до освіти Леона могло бути декілька. Крім безпосереднього перенесення єврейського етосу, вчення з царини релігійної до царини секулярної, можна назвати ще дві причини. По-перше, Леон походив із династії відомих рабинів, тож прийомна мати могла відчувати обов’язок дати дитині якомога кращу освіту. По-друге, таке саме відчуття обов’язку могло випливати з нестерпної думки про власну загиблу сім’ю, яку ці дві людини відчували, хоч і з різних позицій – з позиції матері, що втратила дітей і чоловіка, та з позиції дитини, що втратила батьків.

Також не варто забувати про такий важливий феномен, як відчуття провини чи радше обов’язку, відповідальності перед загиблими. Часто з ним стикаються фронтовики, що втрачають побратимів. Запитання на зразок «чому вижив я, а не той класний хлопець?» часто штовхають людину на шлях служіння, а відповідь віднаходиться у царині практичної діяльності. Леон згадує, що ніколи не міг займатися чимось таким, що приносить тільки задоволення і не має практичної цінності: «У мене постійно було відчуття відповідальності, що моє життя не було повністю моїм, що я маю певні обов’язки до виконання. Водночас, маю сказати, що мій досвід минулого сильно допоміг мені. Неважливо, з якою кризою я стикався, я завжди міг собі сказати… якщо я пройшов через найгірше, я можу пройти і через це».

Леон намагався вступити до Університету Єшиви, але монастирської грамоти та року навчання у Лондоні було замало. Попри це, з огляду на його наполегливість, його взяли на навчання і виділяли щотижня 8 доларів на купон у їдальню. Сьогодні він згадує ті шість років (старша школа та коледж) із вдячністю, адже за інших обставин він не зміг би опанувати вищої освіти.

Після того Леон вступає до Медичного коледжу, а згодом проходить інтернатуру в медичному центрі Університету Рочестера, де обирає напрям педіатрії, рік працює у Бостонській дитячій лікарні, паралельно вивчає дитячу патологію. Наступні два роки Леон у званні лейтенанта-командера від Берегової охорони працює в системі громадської охорони здоров’я, тоді ж обирає напрям дитячої кардіології і повертається згодом до Університету Рочестера.

У 1967 році Леон їде до Лікарні Хартфорда, що при Університеті штату Коннектикут, де розвиває напрям дитячої кардіології: «Мені дуже, дуже пощастило, бо я отримав можливість, яку дуже мало людей отримують, – можливість прийти до спільноти, що не має певної служби, аби запровадити цю службу, залучити до неї інших людей і обслуговувати, чесно, весь північний Коннектикут та західний Массачусетс. У той час мені також пощастило працювати на волонтерських засадах з Серцевою Асоціацією (American Heart Association) і я зробив для неї чимало роботи, очолив багато комітетів. Саме мій комітет розробив стандарти для дитячої серцево-легеневої реанімації (СЛР). Власне, саме вони стали згодом стандартами для країни та світу… У мене була чудова, чудова кар’єра, я радий і гордий, що зміг зробити свій внесок у справу гаразду дітей та добробуту громади».

На відкритих матеріалах листування та інтерв’ю я описав життя лише одного із врятованих дітей. У його брата, наприклад, життя було ще буремнішим, і врешті він став відомим австралійським фізиком. Дехто став дипломатом, хтось – професором хімії… В одному зі своїх листів Леон пише, що коли придивляється до того, чого йому та іншим вдалося досягти, то не може не думати, скільки б користі і добра могли принести всі ті, хто не вижив.

Коли митрополит та його брат, настоятелі, настоятельки, монахині та монахи рятували цих дітей, вони робили можливими добрі справи, до яких ці діти долучилися вже в дорослому віці. В усіх дітях, врятованих у світі за методою дитячої СЛР, є частинка доброї волі та праці Леона Хамейдеса, а отже і людей, які врятували цього хлопчика, дарували йому свою любов, вірили у нього, дали можливість навчитися. Той, хто рятує, лікує, допомагає, вчить, жертвує на освіту та науку, – впливає на цей світ та людей на століття вперед і частка його дії буде в усіх наступних.

У цьому сила добрих справ.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук