Сім подорожей в пошуках любові

Бувають книги, що затягують сюжетом, від якого просто не можеш відірватися; інші захоплюють щирістю розповіді від першої особи та суб’єктивізмом. Коли ж говорити про творчість Юдіт Германн, дебют якої став найпомітнішою подією в німецькій літературі кінця 90-х, то її оповідання з книги «Нічого, крім привидів» належать до тих, які майже неможливо переповісти, їх краще читати.

Не тому, що в них немає сюжету, він є, але не так зовнішній, про який можна сказати в кількох словах, а швидше внутрішній, з характерним йому підтекстом і глибоким психологізмом.

Попри стилістичну простоту оповіді і буденність описуваного, текст «не відпускає», внутрішнє напруження героїні в її ситуації передається і реципієнту тексту. Коли читаєш, складається враження, що ці історії розказані майже пошепки, тихим, рівним голосом оповідачки. Ти вслухаєшся і тоді вловлюєш підтекст сказаного, чи, точніше, написаного. Це стосується обох книг оповідань авторки - і першої - «Літній дім, згодом», яка вийшла у львівському видавництві «Класика» в перекладі Ю.Прохаська, і другої - «Нічого, крім привидів» у перекладі Н.Сняданко, яку видало «Фоліо» торік.

Письмо Юдіт Германн можна назвати «густим» (видається, що на основі одного 30-40-сторінкового оповідання можна було би зняти повнометражний фільм), діалоги в ньому зведені до можливого мінімуму, при кожній нагоді вони передаються непрямою мовою, та й в цілому герої, коли вони вже говорять - стримані та небагатослівні (можливо, цілковито німецька риса). Натомість семантичне навантаження має інтер'єр та пейзаж (явно не той випадок, коли можна «проскочити» через описи) - якась містична заплутаність кімнат в помешканні померлої китаянки, другий поверх готелю, населений привидами, спорожніла кімната, з якої винесли меблі подруги, що виїхала, безкраїй сніговий краєвид за вікном літнього будиночка, на який можна дивитися безконечно.

Ліричні героїні (оповідь в семи оповіданнях книги «Нічого, крім привидів» ведеться від першої особи, і особа ця - жіночого роду) без пафосу і з мінімальним лексичним словником - майже повна відсутність епітетів, метафор та інших красномовних засобів художнього стилю - розповідають свої історії кохання. Втім, нічого вибухового (за винятком «пікантного» «Кохання до Арі Оскарсона») у них нема. Я б назвала ці історії екзистенційними. Майже всі жінки в Юдіт Герман про свої любові розповідають якось відсторонено, як про вже пережитий і подоланий кризовий стан, так, ніби все, що було, а також те, що буде, є чимось абсолютно примарним, адже не має, навіть не може мати якогось розвитку.

В одному випадку (оповідання «Рут (Подруги)») на заваді стосункам з чоловіком, який приваблює, є те, що його любить подруга. Найцікавіше, що тут стосунки з подругою, з котрою героїня тривало знімала помешкання, мають багато більшу вагу, ніж почуття, які виникли до чоловіка, і вже в момент близькості видаються їй щонайменше безглуздими. В іншому («Холодний синій колір») - героїня Йоніна вже має досвід невдалих стосунків, дитину і нового коханого, який повільно і ретельно будує їхнє спільне життя, майже так скрупульозно, як проводить ремонт у помешканні. Її закоханість виникає спонтанно і триває, як спалах, короткий час світанку в Ісландії, коли небо спалахує неймовірним синім кольором. Знову ж таки, знаючи про приреченість цього почуття, вона витісняє його на задвірки свідомості та намагається забути, однак про пережите з новою силою нагадує світлина, надіслана поштою - власне від неї, як кола по воді від кинутого камінця, розгортається оповідь. В оповіданні «На роздоріжжі», попри начебто хороші стосунки з коханим, героїня не може бути з ним уповні, адже її переслідує «примара» колишнього кохання, і в певний момент вона розуміє, що й теперішні стосунки в майбутньому стануть такими ж примарними, що вони попросту не мають майбутнього.

В оповіданні «Нічого, крім привидів» героїня є ініціатором і опорою стосунків, у парі вона домінує, вона розуміє, що самодостатня і цим тисне на свого інфантильного і мовчазного коханого, і що якогось моменту він готовий попросту втекти. Втім, випадкова зустріч з незнайомцем у Неваді стає поворотною в їхніх стосунках. Вони здатні прийняти рішення та створити сім'ю, аби колись сказати своїй дитині: «Ти тут, бо Бадді з Остіна сказав нам, що ми не знаємо, яке це відчуття - купувати своїй дитині кросівки, пару ідеальних крихітних кросівок в ідеальній крихітній коробці - він мав рацію».

Виокремлюється серед семи оповідань, в яких лейтмотивом є кохання,  «AQUA ALTA» - історія переродження почуття любові героїні до власних батьків - з прихованою між рядками та в кутиках очей поблажливою посмішкою тридцятилітньої жінки, яку мама досі називає любою дівчинкою та дитиною. І водночас, коли в мандрівці, яка має допомогти заживити рану від розриву стосунків з коханим, вона перетинається зі своїми мандруючими батьками, оте глибоко дитинне - притулитися в пошуках розради і підтримки - проковзує в думках дорослої самостійної жінки: «...я ледь стримала себе від бажання попроситися: «Можна, я піду з вами, потай прослизну до кімнати і ляжу до вашого ліжка, будь ласка». Це, певне, шлях, який проходить кожна людина: від дитячої повної довіри до батьків до підліткового бунту проти них, юнацької окремішності і відсторонення, та до розуміння, яке приходить з віком - і до тривоги за батьків, до усвідомлення близької розлуки назавжди.

Об'єднує усі оповідання збірки мотив подорожі. Це подорож у пошуках любові, у пошуках свого Я. Це подорож як стан звільнення від життєвої суєти, в якому героїні чи то в потягу, чи за кермом автомобіля мають можливість зосередитися на своїх відчуттях, розібратися зі своїми думками та почуттями. Тому не так важливим є конкретне місце зупинки - чи то Карлові Вари, Берлін, Венеція чи пустеля Невада, як факт самої мандрівки, і можливість зустрітися в них з людиною - з коханим, із самим собою, чи з абсолютно донедавна чужими людьми, з якими може бути на диво цікаво і затишно.

Це подорож, в якій може трапитися будь-що, але якщо у ній хтось таки віднайшов любов, то, зрештою, все інше не має абсолютно ніякого значення - ось такий месідж посилає читачу без зайвого пафосу і сентиментальності, а навіть в дещо похмурій манері Юдіт Германн: «А потім вони розповіли мені, що їдуть з весільної подорожі, і протягом усієї подорожі їх переслідували невдачі. Перед самим вінчанням від інфаркту помер священик, машина з весільними гістьми врізалася в дерево, а ресторан, в якому вони мали святкувати, згорів.

Але попри це, вони щасливі».

Фото з сайту www.umoloda.kiev.ua