Слово про незламний Харків

Два тижні війни Харків не здається ворогу і не складає зброї. Вперше, з часів Другої світової війни, місто переживає такі руйнування. Під обстрілами російської армії опинилися і історичні пам’ятки – будівлі-символи міста – Успенський собор, філармонія, оперний театр, зоопарк, університети, і велика кількість житлових будинків – багатоповерхівки в різних районах міста, студентські гуртожитки, міські анклави приватних одноповерхових будинків. Ще трагічніше виглядає масовий вихід харків’ян, передусім жінок та дітей, які змушені втікати від війни. За офіційними даними, на 8 березня тільки залізницею з міста виїхало 600 тис. осіб. Треба відзначити, що йдеться тут не лише про паніку, і варто звернути увагу на те, як саме російська армія веде цю війну.

7 березня командування Повітряних сил ЗСУ, посилаючись на допит полоненого російського підполковника, повідомило, що військове командування Росії надавало своїй авіації координати для атак в межах населених пунктів, йшлося, зокрема, про місто Чугуїв, яке розташоване за 20 км від Харкова. 9 березня СБУ опублікувала відео з допитом російського солдата – комвзводу, підрозділ якого брав участь у спробах захопити місто. Зі слів полоненого, командування віддало наказ про захоплення міста за три дні, дозволило стріляти по житлових будинках та цивільних, які чинитимуть спротив. Усвідомлення цих злочинних наказів та дій російських військових дає змогу зрозуміти, чому найбільших руйнувань у Харкові зазнав так званий «спальний район» Салтівка – житловий масив з населенням близько 0,5 млн. Згадані допити – лише крихта з багатьох свідчень військових злочинів Росії у цій війні.

Однак Харків не здається загарбникам і багато харків’ян лишаються у своїх домівках, крізь зуби обіцяючи «зустріти» російську армію у своїх хатах. Харків став одним з головних провалів російського президента Владіміра Путіна у цій військовій кампанії. Військові аналітики писали про те, що напрямок на Харків не вважався пріоритетним і спочатку сюди були кинуті менш потужні сили, ніж, наприклад, на Київ. Вважалося, що населення міста не чинитиме спротиву і виказуватиме нелояльність до української влади. Після провалу планів захопити Харків зненацька все, що відбувалось надалі, можна було б пояснити якоюсь помстою російського командування, особисто Путіна, якщо не згадати, що всі свої війни в сучасній історії Росія веде саме так. Зустрівши опір, російська армія починає застосовувати методи терору проти цивільного населення – бомбардування житлових кварталів, пошкодження міської інфраструктури, розстріли цивільних, створення фейкових «коридорів», перешкоджання в доставленні гуманітарних вантажів для цивільного населення. Що все це не вперше, доводить досвід війн Росії проти Ічкерії, Грузії, Сирії. Ці військові кампанії супроводжувала масова загибель цивільних, використання заборонених видів зброї. Символами такого варварства стали Грозний та Алеппо.

Кожного дня задавався питанням, що ж тримає Харків? Чому, попри всі зусилля російської армії та використання злочинних методів, які мали посіяти паніку та відчай серед харків’ян, місто продовжує боротьбу? Безперечно, відповідь у діях української армії, всіх інших структур, бійців, які тримають в руках зброю і не лише не здають міста, але й час від часу завдають ворогу серйозних ударів у контратаках. Соцмережі наповнені відео та фото доказів, на яких палає російська техніка, падають літаки та гвинтокрили, здаються в полон солдати. Російська армія безуспішно намагається захопити стратегічні напрямки для виходу на Харків та зустрічає відчайдушний опір у близьких до міста Чугуєві та Ізюмі.

Інша частина відповіді – настрої самих харків’ян. Харків неодноразово звинувачували в «антиукраїнських» симпатіях, «неправильних» голосуваннях. Приводом для критики ставала й «російськомовність» міста. Бездумні ярлики, які могли навішувати тільки ті, хто ніколи не знав Харкова. Безперечно, Харків весь час існування незалежної України займав особливу нішу – друге за кількістю населення місто, великий бізнесовий центр, наповнений сотнями тисяч студентів. Харків «міряв» себе зі столичним Києвом, плекаючи міф «першої столиці». Однак мешканці міста від 1991-го і донині ніколи не ставили під сумнів свою належність до України. Достатньо згадати події 2014 року з «Русской весной», у якій Росія теж намагалась відвести місту особливу роль, але зазнала фіаско. Знову ж таки, і через згуртовану позицію місцевих політичних та бізнес-еліт. Усі наступні роки Харків відчував подих війни, як ніхто інший. У місті опинилися сотні тисяч біженців з окупованих територій, авіація доставляла в міські шпиталі поранених українських солдатів, багато харків’ян не припиняли волонтерської роботи.

І все ж таки велика війна, яка почалася 24 лютого, відкрила нову сторінку історії міста. Кожен харків’янин тепер не з розповідей, а власними очима зміг побачити ворога. Патріотизм до своєї держави міцно переплівся з потужним локальним патріотизмом – любов’ю до свого міста. Коли на третій день війни російська армія спробувала увійти в місто, супроводжуючи це обстрілами житлових кварталів, харків’янам не треба було обирати на чиєму вони боці – це було чіткою позицією для абсолютної більшості мешканців. Якщо не зброєю, то всіма іншими можливими засобами мешканці міста почали свою боротьбу. Зберігали суворий спокій, коли йшли в бомбосховища, виказували підтримку тим, хто її потребував, організовували чергування для охорони крамничок від можливих мародерів. Соцмережі харків’ян перетворились на зброю проти ворога – не тільки через поширення мемів проти Путіна та його «кораблів», але й через взаємодію у виявленні ворожих диверсантів, повідомленні про пересування ворожої техніки в передмісті тощо. Волонтери від перших днів цієї війни намагались організувати вивезення з міста жінок та дітей, допомогу літнім людям з харчами та ліками. Бізнес взяв на себе соціальну відповідальність, почасти безкоштовно роздаючи продукти, забезпечуючи безперебійне постачання в супермаркети та крамниці.

Іншою реальністю було те, як багато за ці два тижні я почув розповідей від харків’ян, які мають родичів у Росії. І до того у відносинах з ними багато хто відчував, м’яко кажучи, певну напругу, але тепер це було схоже на перевернутий догори дриґом світ. Мати, яка живе в Росії, телефонує доньці, яка ховається в підвалі з маленькою дитиною, і не хоче вірити, що її онука може загинути від російської ракети. Брат з Росії не хоче чути від свого брата, що в будинок, де той мешкає з трьома дітьми, влучив російський снаряд. Ця війна, мабуть, назавжди розірвала всі ці кревні зв’язки, вкотре показуючи всім нам небезпечність пропаганди – з дегуманізацією інших, з незбагненним самовиправданням щодо скоєних злочинів, з лютою ненавистю до кожного, хто не хоче жити за твоїми правилами.

Нарешті, як історик мушу звернутися до глибших причин, на які мені натякнув добрий знайомий, а я дозволю собі запозичити цю ідею. І тут Харків з його мешканцями та їхнім спротивом треба укласти в ширший історичний контекст. Харків, Охтирка, Ізюм, Чугуїв та інші міста, які, обпалені цією війною, не здаються ворогу – це та сама Слобідська Україна – українське прикордоння, на якому опинялися люди, які шукали удачі, люди, які часто жили за своїми правилами. Регіон, який має столітні військові традиції, чиї мешканці були важливою складовою частиною імперської та радянської армій. У цих містах військові традиції передавалися від покоління до покоління, можна зустріти чимало професійних військових династій. Від багатьох харків’ян, чугуєвців (і чоловіків, і жінок) я чув про те, що вони за жодних обставин не лишать своїх домівок, свого краю. На моє запитання про можливу окупацію багато хто з них суворо відповідав: «Хай сунуться до моєї хати».

Я не знаю, коли закінчиться ця війна, неминучість якої я розумів як історик, але до самого її початку так і не зміг повірити як людина. Я впевнений, що вона завершиться перемогою. Я намагаюсь розповісти частинку історії мого міста у війні і розумію, що мільйони українців можуть розповісти історії про свої міста, які зазнали нападу і не здались. Я знаю, що Росія стала на шлях самознищення, розпочавши цю війну, та це мене не обходить – це справа самих росіян. Я слідом за багатьма іншими харків’янами в ці дні повторюю: все буде Україна!