Цього тижня їхав приміським потягом. Біля мене сиділа жінка років 40-ка та її двоє дітей. Проїжджаючи Пустомити, вона уважно дивилася у вікно, а пізніше промовила до своїх: «Бачите, які тут хати – в Швеції таких нема!». І це чиста правда! Те саме думав незадовго до того, мандруючи «заморською» скандинавською країною. Знаєте, певно в українську шкільну програму потрібно ввести обов’язкові виїзди до Швеції, аби там принаймні хтось з дітей збагнув, що скромність – не вада, а чеснота! Що жити «красиво» – не значить багато, розкішно, марнославно… Але про це все згодом.
До Швеції можна дістатися швидко – літаком. Однак, аби відчути дух подорожі, я рекомендував би свій шлях: автобусом Львів-Варшава, поїздом Варшава-Гдиня (у мене до того ж на цьому маршруті вийшла пересадка в Бидгощі, з вокзального перону якої відкривається вид на «Песу» – завод, що, оспоривши перемогу львівського «Електрону» на тендері, постачатиме трамваїв до Києва), а з Гдині – кораблем через Балтику. Моєю метою була Карлскрона – місто про яке всі знають з дитинства, хоч зараз і не здогадуються! Чому!? Бо саме в цьому шведському місті геніальна письменниця, лауреатка Нобелівської премії Сельма Лагерльоф (Selma Lagerlöf) поселила хлопчика Нільса Гольґерссона, якого гном за неслухняність і бешкетування зменшив до розміру мізинчика, і який з гусем Мартином вирушив у довгу і захопливу подорож Скандинавією. Пригадуєте старий-добрий радянський мультик 1955 року? До слова, Карлсон, котрий живе на даху, та Пеппі Довгапанчоха – також зі Швеції.
Снідаючи на величезному 11-палубному кораблі «Стена Спіріт», який минулого вечора вийшов з порту Гдині у Балтійське море, розумієш, що до суходолу вже недалеко, бо назустріч проходить кілька рибацьких корабликів, а потім все навколо застеляє густа імла… Ось і Швецька земля… Земля, де сама земля (тобто ґрунт) – в дефіциті… Колись, під час візиту в Ізраїль, мене здивувало, що тамтешня земля не чорна і не сіра, як в Європі, а червона, ніби насичена кров’ю. А от у Швеції замість землі – суцільна скеля, суцільний монолітний камінь, де навіть трава росте не всюди – лише мохи, лишайники. Сувора природа, суворий клімат… Певно, саме це, а на додаток – сильна протестантська доктрина (назвав би її «європейським буддизмом» метою якого є відмовитися від страстей, хтивості, адже власне відмова, а не задоволення страстей веде до щастя, до буддистської «нірвани» ) допомогли сформувати те соціальноорієнтоване суспільство, яке зараз існує у Скандинавії. Колись Папа Іван Павло I (прошу не плутати з Іваном Павлом ІІ, мова про Альбіно Лучані) висловив алегорію, порівнявши християнство й вірних з водою гірської ріки та камінням у ній – вода сотнями років омиває це каміння і не потрапляє всередину. За зовнішньою обрядовістю криється варварське язичництво! На противагу застосую значну ідеалізацію, все ж не позбавлену сенсу: в Скандинавії «вода християнства» у протестантському евангелічно-лютеранському виконанні увійшла всередину так, що зовнішніх виявів майже не залишилося. Жінки тут можуть бути пастерами, тут немає ані сповіді, ані причастя, меси відбуваються раз на тиждень, а більшість шведів буває у храмі лише з трьох оказій: хрещення, весілля та похорону (хоча тут існує загальний податок на церкву – 1% від доходу). Та принципами декалогу: не вбий, не вкради, не побажай чужого etc., керуються в Скандинавії, певно, так, як у жодному іншому регіоні.
Їдучи від порту до міста, продовжуєш спостерігати скелі та скромні дерев’яні будиночки, більшість з яких пофарбовано у червонуватий колір (традиційна шведська «фалунська червень» – саме під м. Фалунь знаходилися мідні копальні, а побічні продукти очищення руди здавна використовували як фарбу з хорошими консерваційними властивостями) і має білі віконниці (просто як на бойківщині!). Майже біля кожної садиби – масивний флагшток, на якому майорить тонкий, але довгий жовто-синій прапор – при тому без хреста! Повноцінні прапори можна побачити на державних установах, а над домівками – смужка жовта на долі, смужка синя – з гори. Просто-таки Україна!
Але, на відміну від України, у Швеції ніхто не ховається за височезними парканами! Та й про які огорожі може йти мова – тут і на вікнах нема фіранок, лише портьєри. Останні при тому практично ніколи на ніч не заслоняють, адже господарям нема чого приховувати, а перехожим – за чим заглядати, як прокоментувала місцева екскурсовод. Натомість на підвіконнях завжди стоять невеличкі лампи-нічнички. Кажуть, що в давнину вони вказували морякам шлях додому. Та, ймовірно, ця традиція зародилася в часи, коли вулиці не мали освітлення і магістрат зобов’язував городян таким чином бодай трохи відсвітлювати шлях пізніх перехожих.
Щодо шведських доріг, то вони оснащені чималою кількістю штучних перешкод – «лежачих поліцейських», звужень і т.д. Тут безпека на першому місці. До речі, в автобусах тут теж слід запинатися пасами безпеки, за порушення чого штраф платить пасажир! Але крім батога-манадата має бути і «пряник». В країні є фоторадари, які не лише фіксують порушення, але й зчитують усі номери проїжджого автотранспорту… А потім лотерея визначає, хто отримає премію за їзду згідно з правилами… Та, певно, на таку винагороду заслуговує чи не кожен швед – я не бачив у жодній країні, аби їздили так повільно та обережно. Хтось би міг подумати, що в цій країні усі водії лише вчора отримали права та сіли за кермо… До слова, рух дуже спокійний. Кажуть, якщо десь скупчується 3-4 авто – для місцевих це вже корок! До речі, якщо в більшій частині Європи найпопулярнішим типом авто є седан, а в деяких (Сербія, Ізраіль) практично переважають гольфи, то в Швеції явна домінація сімейних комбі. Переважна більшість авто – місцевої продукції, решта – німецькі. Судячи зі всього, у шведів, як і у мене, «алергія» на «ікси» та інші подібні моделі, які так люблять купувати в Україні для «пилопускання».
Місто Карлскрона, назва якого дослівно означає «корона Карла», – водночас шведська Венеція і шведський Севастополь. Вона розляглася на числених островах, з’єднаних між собою мостами, або ж паромним сполученням. При тому, аби не ставити мешканців «безмостних» острівців у дискриміноване становище, пороми – безкоштовні. Центр міста знаходиться на невеликому острівці Троссо – саме на ньому, лише 2 роки після перейняття регіону у датчан, в 1680 році король Карл XI (батько Карла XIІ – союзника Івана Мазепи) повелів заснувати військово-морську базу, а згодом і перенести адміралтейство – командування усім військовим флотом Швеції. На верфі зберігся старий дерев’яний підйомний кран – «журавель». Сьогодні ж тут виготовляють надсучасні корвети «Візбі» (Visby), які завдяки специфічній формі, виготовленій з композитного пластику і карбонових волокон, лишаються невидимими для ворожих радарів. Карлскрона завдячує своїй пізньоренесансній епосі концепцією «ідеального міста» з ортогональним плануванням. У нашому регіоні за таким принципом трохи раніше будували Замость і Жовкву. Однак, на відміну від них, через кам’янистість усі вулиці Карлскрони нерівні – то дряпаються догори, то стрімко спускаються вниз, адже порівняти будмайданчик тут було неможливо – як пам’ятаємо замість ґрунту – тут скеля. Та все ж величезними зусиллями під деякими вулицями видовбали тунелі, якими постачалося все необхідне військовій верфі та оборонним бастіонам.
При тому, що каміння у Швеції вистачає, видобувати його непросто, тож переважна забудова міста – дерев’яна. Будівничим міста не хотілося відставати від інших країн у розвитку архітектури, і вони намагалися стилізувати дерев’яні будівлі під кам’яні. Часом їм так вдавалося, що годі й відрізнити! Зокрема, лише підійшовши впритул до величної дзвіниці адміралтейства, розумієш, що вона з дощок. Неподалік – катедра Адміралтейства розрахована на 4000 вірних – найбільший дерев’яний храм в цілій Швеції. Також і в соборі св. Трійці (Trefaldighetskyrkan), що стоїть на ринковій площі, та стилізовний під римський Пантеон, баня – дерев’яна, а кесони в ньому намальовані для відчуття об’ємності та відповідності південному прототипові. Увінчує внутрішню сферу бані напис «Єгова» на івриті. А ось у вівтарі стоять копії Андрія Рубльова – ікона Спасителя та Святої трійці. Вийшовши з собору св. Трійці, потрапляєш на найбільшу в цілій Скандинавії ринкову площу – Stortorget, у центрі якої стоїть бронзовий Карл XI – засновник міста. Саме цей пам’ятник, оживши, ганявся нічними вулицями за малим Нільсом. Навколо постаменту – клумба, основною окрасою якої слугує… квітуча квасолька. Навколо – безлюдно.. Лише одинока висока блондинка в яскраво-жовтому спецодязі підливає клумби.
У Карлскроні нема культури сидіти на літніх майданчиках, кнайп тут надзвичайно мало, та й ті – практично порожні. Пересічна картина тутешніх вулиць така – будинки стоять, машини стоять, нічим не забезпечені від крадіжки ровери стоять, а людей нема… Лише часом з’являється групка кадетів, або ж поодинокі бігуни – біг тут справді в моді. Єдиним місцем, де завжди людно й гамірно, є льодярня «Glassiären» – знаючи про це місце з путівника і блукаючи безлюдними вулицями, думав, що описувані черги – перебільшення. Однак таки довелося відстояти по свою величезну порцію морозива з півгодини! Морозиво тут роблять на якісь жирній основі і, враховуючи порцію, яка ледь не з людську голову, ним можна замінити обід! Порція завжди велика, адже продають тут смаколики не на кульки, а на смаки. У порції може бути один, два чи три смаки, можуть додаватися поливки чи посипки, але попри це порція завжди буде величезною – від усієї скандинавської душі! До речі слово «смак» – спільне в наших мовах. Якщо ж продавчиня показуватиме нам на один з числених видів морозива і белкотітиме щось невідоме, а ми відповмо «так, так» – вона нас зрозуміє правильно, адже слово «так» по-шведськи означає «прошу», «будь ласка» і «дякую» водночас. Натомість вираження згоди означується словом «йо», вітаються шведи елементарним «гей!» і спілкуються між собою лише на Ти, хоча, на відміну від англійської, форма «на Ви» в сучасній мові теж існує. Та застосовують її лише у спілкуванні з представниками правлячої королівської родини Бернадотів.
Місцеві мешканці практично без винятку розмовляють англійською, а всю основну інформацію в туристичній довідці, музеях, паромному терміналі – можна віднайти і польською. Нічого дивного – завдяки вигідному морському сполученню польських туристів тут найбільше. Окрім самої старовинної Карлскрони, яка внесена у спадщину Юнеско, тут можна відвідати чимало музеїв – краєзнавчий, етнографічний – скансен (nota bene: цей різновид музеїв, власне, й зародився у Швеції!), порцеляни, ретроавтомобілів. Мабуть, найатракційнишим є морський музей, облаштований на острівці, який раніше був частиною військової бази – тут у здоровенному ангарі міститься два підводні човни, в які можна заходити, у нутрощах яких можна «лазити», прикидаючи, як живеться підводникам у затяжних розвідкових походах. Поряд пришвартовані списані військові кораблі, зокрема потужні ракетні, які й зараз могли би наганяти страху на ворога. Один із залів музею присвячений періоду Холодної війни – тоді шведський флот був на передовій НАТО – все протилежне узбережжя Балтики перебувало під контролем потенційного супротивника. Мимоволі приходить думка: якщо такі соціалістичні країни, як скандинавські, та ще й тогочасний соціалістичний Ізраїль, були ворогами Варшавського блоку, то все ж ішлося передовсім не про боротьбу ідеологій, а лише про одвічне протистояння геополітичних центрів впливу. Всі ми й сьогодні спостерігаємо продовження цього протистояння, вже без жодного ідейного забарвлення.
Карлскрону називають «Швецією в пігулці» – вона є маленьким віддзеркаленням усієї країни, вона не є занадто уніфікованою та глобалізованою, як Стокгольм, а водночас занадто провінційною. Побувавши у ній, розумієш, що Скандинавія – це зовсім інший світ, що все тут по-іншому. Не лише порівняно з Україною – а й з рештою Європи! І цей світ дуже цікавий. Тому Карлскрона, будучи есенцією Скандинавії, зовсім не дає відповіді на всі питання – був, бачив, зрозумів… Вона справді заохочує ще і ще раз перепливати Балтику. Принаймні таке бажання виникло у мене та моїх попутників, з якими ми допізна ділилися враженнями за келихом шведського пива на борті величезної білої «Стени Спірит».
Ми використовуємо