«Совіти» і «большевики» колись і тепер

Ще зовсім недавно в західноукраїнській пресі вважалося абсолютно нормальним вживати слова «совіти» і «большевики», замість «радянці» і «більшовики». При чому найбільше старалися вчорашні радянські «бійці ідеологічного фронту» та різного штибу пропагандисти. Не дивно, якщо ці слова, власне в такій транскрипції, вживалися українськими діаспорянами десь у США або Канаді. Але, щоб вчорашні радянські громадяни так швидко перейняли подібну риторику – було дивним. Не затягуючи інтригу, треба сказати, що в основному це була особиста проблема усіх тих вчорашніх. Боячись втратити роботу та скотитися на маргінес суспільного життя, всі ці недавні «наукові комуністи та атеїсти» заходилися виводити себе з-під можливого удару. А найкращими методами виявилися дистанціювання і відмежування від недавнього минулого.

Написав «совіти» – і ніби вже й не маєш стосунку до радянського режиму. Вжив слово «большевики» – і ніби не був членом КПРС, не працював у райкомі партії інструктором або не викладав на пропагандистській кафедрі предмет, де не було наукового предмету. Але якби все обмежилося перелицюванням комуністичних пропагандистських кадрів, то й проблеми великої не було б. Ну затягнувся б у часі процес формування неідеологічних наукових кадрів, ну дотягнули б до пенсії старі пропагандисти, то й що з того? Але не все так просто.

Вишколена для радянської пропагандистської машини ціла армія бійців виявилася надзвичайно живучою. А відсутність у неї стійких принципів та переконань перетворили її на незнищенного трансформера. Нові науковці приходять з «благословення» старих. Старі клонуються, що робить майже неможливим проведення вікової межі між «поступовими» та «ретроградними». І знову ж таки, якби тільки в цьому крився негатив, то ситуацію можна було б банально перечекати. Бо здається, якщо не буде своїх власних критичних науковців, то інтерес до минулого українського простору аж ніяк не зменшиться: дослідять і напишуть замість нас і для нас інші. Проте є одне велике але. «Наші» не перестають творити. А те, що їхній продукт часто не витримує жодної наукової критики, пояснюється до банальності просто: ми, мовляв, маємо право на власну історію, і ніхто нам не указ. В результаті отримуємо такий собі підіпсутий продукт для внутрішнього вжитку.

Але й це ще не все. Найбільшою проблемою є те, що цей примітивний продукт кладеться в основу концепції української історії. Коли, йдучи на повідку в популістів, творимо стерильний варіант, де українцями вважаються лише ті, хто боровся, і то тільки з «правильного» боку. Так ми перетворюємося на історичних стрибунів, оскільки доводиться перестрибувати цілі епохи без борців, або якщо вони не вкладаються у «правильну» систему ідеологічних координат.

А тепер про два задекларовані слова конкретніше. Чому все-таки «совіти»? Справа в тому, що, переінакшуючи і перекручуючи російське слово «совет», наші сучасні творці пам’яті хочуть відокремити нібито справжню історію від накинутої ворогом. Завдяки подібній маніпуляції здійснюється спроба закласти в колективну історичну свідомість постулат про ворожу природу для українців радянської влади. До всього, завдяки видозміні цього російського слова, вказується джерело походження цієї чужої для українців владної системи. І це при тому, що сучасний державний устрій України і надалі залишається владою рад: від Верховної починаючи і сільськими закінчуючи.

Але як так сталося? Хтось чужий накинув цю модель, чи вона історично оформилася в Україні? Якщо уважно придивитися до української історії 1917-1920 років, то одним із головних сюжетів буде період Центральної Ради. Наголошую на тому, що аж ніяк не центрального «совіту». Насправді ж за цим майже анекдотичним пересмикуванням криється глибокий зміст. Справа в тому, що майже весь український незалежницький рух був лівим. За винятком кількох консервативних партій, які не мали особливого впливу на політичне життя. Увагу ж селян можна було привернути завдяки лівим, соціалістичним гаслам. Те, що лівій риториці російських більшовиків програвали всі, хто зберігав рештки здорового глузду, – факт. А більшовики – то влада рад, рад робітничих, селянських і солдатських депутатів.

Українські партії також експлуатували представницьку систему рад. Але в українському русі, на жаль, не виявилося партій, які б не тільки працювали з міськими робітниками, але взагалі їм щось пропонували. Тільки гетьман Скоропадський не визнавав рад. Але його політику українські селяни сприйняли вороже, оскільки він зажадав повернення захопленої у поміщиків землі, правда, з правом майбутнього викупу. Натомість більшовики оголосили «Декрет про землю», на який і купилося майже все українське селянство. Виходить, що більшовицька влада рад була українським селянам ближчою і зрозумілішою.

Проте не варто формалізувати історію. Не варто відкидати і того факту, що, наприклад, створення 1918 року Донецько-Криворізької Народної Республіки послужило плацдармом для агресії проти України. Що радянський уряд для України формувався поза її межами, в Курську. Що до нього входили люди, які не обов’язково мали стосунок до України. Ці та інші факти, як правило, вирвані з подальшого контексту, спонукають часто сучасних українських істориків робити надто категоричний висновок: УНР програла через зовнішню військову агресію російських більшовиків.

Але якщо задуматися глибше, то масове згортання української влади відбулося не тільки через агресію російських більшовиків, але й через відхід з України австро-угорських та німецьких військ. Саме вони були опорою та військовою потугою, яка не просто боронила Українську державу, але й розширила її кордони до звичних для нас меж. При цьому, в колективній свідомості самих українців вони часто фігурували як окупанти, що прийшли повертати старий режим. Тому, коли замаячіла перспектива створення робітничо-селянської влади, де земля мала належати селянам, а фабрики і заводи – робітникам, українці не дуже сумували за «інтервентами», яких свого часу запросила Центральна Рада. А разом з цим і за самою українською владою, яка асоціювалася з окупаційним військовим режимом.

Тут окремо потрібно сказати про єврейські погроми. Погроми на території тогочасної України чинили всі. І російські білогвардійці, і українські отамани, і навіть більшовики. Проблема «петлюрівських погромів» тягнеться до наших днів, наприклад, ще й тому, що українським історикам важко визнати, що держава Симона Петлюра була надзвичайно слабкою і просто була не в стані контролювати всю територію. Стверджуючи, що Директорія була повноцінним і сильним державним утворенням, ми наражаємося на запитання: то чому отаман Петлюра не запобіг і не перешкодив погромам?

Не враховуючи реальних політичних настроїв та обмеженої соціальної бази для українських державницьких змагань і, зрештою, зі слабкою обізнаністю з українським державним проектом з боку населення України, натомість, списуючи все на зовнішнього ворога, ми ризикуємо приректи себе на хибне розуміння власної історії. Часто історики, описуючи цей період, підштовхують нас до дуже примітивізованої схеми, за якою, з падінням УНР настає період радянсько-російської більшовицької окупації України, який переривається «державницькими» потугами під час Другої світової війни і знову змінюється новим радянським окупаційним режимом. Погоджуючись із такою схемою, ми фактично позбавляємо себе модерної історії. Справа в тому, що Україна, нехай навіть в усіченому радянському варіанті, відбулася саме у формі УРСР. На жаль, або на щастя, сучасна Україна проголосила незалежність не на базі і в кордонах УНР, Української держави гетьмана Скоропадського, Директорії або ЗУНРУ, а як спадкоємиця УРСР. Це означає, що історикам та особливо політикам треба прийняти цю даність і розглядати поетапно формування України в рамках радянського проекту.

Це означає, що треба усвідомити, що УРСР – це не тільки продукт зовнішньої агресії, але й модерний український проект. Що не всі більшовики приїхали в Україну з Росії, а серед самих українців було дуже багато щирих комуністів. Що період радянської українізації гомогенізував значною мірою український простір. Українці перестали бути чимось екзотичним, маловідомим та фольклорним. Переведення шкільництва та вищої школи на українську мову викладання забезпечило появу та формування потужної освіченої верстви. І не варто кожного разу робити поправку на ідеологічну заангажованість тієї освіти та, можливо, невисоку якість. Важливими були масовість та всеохопність.

Ще одним важливим здобутком радянської модернізації була українізація міст та формування української владної вертикалі. Нехай навіть у вигляді сталінської примхи, але Україна з 1945 року – член-засновник ООН. А отже, назва однієї з радянських республік постійно лунала на міжнародній арені. Крім того, вся технічна та гуманітарна інтелігенція сформувалися в радянський період. І навіть якщо Голодомор та репресії 1930-х років зупинили ці процеси, то період після Другої світової війни, особливо стосовно Західної України, де радянська влада просто змушена була провести українізацію, виявився досить успішним. На жаль, некомуністичний варіант українства зберігся тільки в діаспорі, але навіть після 1991 року за винятком кількох осіб, українські спеціалісти із Канади та США не хлинули будувати сучасну Україну.

Пишу це не для того, щоб співати осанну радянському режимові, а для того, щоб ще раз нагадати, звідки ми вийшли. На що треба звернути особливу увагу, чого позбутися, що змінити і що, можливо, навіть розвинути. Позиціонування типу: ми нічого не маємо спільного з комуністичним минулим, ми були у внутрішній опозиції, радянська влада суперечить природі українства – є, на жаль, не чим іншим, як проявами глибокої інфантильності.

І наостанок. У чому все-таки полягає актуальність порушеної теми? Тут є кілька вимірів. По-перше, треба перестати бавитися в дитячі хованки. Треба перестати при кожній складній ситуації кивати в бік чужого і перекладати провину на когось іншого. Так, Голодомор здійснив сталінський більшовицький режим. Так, це був геноцид українських селян з мільйонами жертв. Але його здійснювали не міфічні «большевики», у ньому брали участь не тільки «чужинці», але й маса місцевих українців. Не можна при першій же нагоді усувати невигідних нам осіб з числа українців. Як не варто «рекрутувати» в українці тих, хто вже не може опертися таким маніпуляціям. Тобто не варто вибудовувати ідеальний український проект заднім числом.

По-друге, серед комуністів було дуже багато українців. Вони щиро, або не зовсім, вірили в комуністичне майбутнє. Вони охоче брали участь у розбудові радянської системи і не менш охоче робили кар’єру. Так само не варто боятися того, що з розвалом СРСР багато колишніх членів Компартії включилися в будівництво незалежної України. Тому що Україна навіть не Польща, де поза членами ПОРП була маса готових спеціалістів, щоб повністю оновити весь державний апарат. В Україні майже всі кадри були членами КПРС. Проте варто було остерігатися того, щоб вища партійна номенклатура не узурпувала владу в новій державі і не перетворила її на комуністичну резервацію під новими назвою, гербом і гімном. Але це вже сталося. Тому треба шукати нових шляхів виходу і робити ставку на молодих людей.

По-третє, у жодному випадку не можна допустити прийняття Верховною Радою закону про те, щоб вважати весь радянський період окупаційним. Бо це означатиме кінець історії, оскільки делегітимізує УРСР, а отже, поставить під сумнів кордони сучасної України та її міжнародно-правовий статус.