Союз – мертвий, комсомол – живий

«Алко- та наркозалежна», «непатріотична», «не може зрозуміти, що хоче», «потребує провідника в житті». Це короткий та узагальнений образ української молоді, якою її бачать органи влади, політики і навіть громадські організації, які працюють з молоддю.

Мені як людині, що народилась 1990 року, важко оцінити життя з комсомолом і в СРСР, але як історик та архівіст прекрасно розумію тодішні суспільні процеси й поведінку людей. Ми можемо дуже довго говорити про національну ідею, патріотизм та боротьбу з радянською спадщиною, але механізми, інструменти та бажання вплинути на молодь залишаються тими самими. Замість рефлексій та усвідомлення в нас тиск та муштра, що подаються як найкращий спосіб змусити «Батьківщину любити».

І так мислять не тільки дорослі, а й люди в 15, 20 чи 25 років. Чому так сталось? Чому люди, які ніколи не жили в СРСР, так сильно прив’язані до нього?

Передовсім проблема лежить у площині цінностей. У більшості українців вони насправді відсутні. Цінності заміняються поведінковими моделями. Ми сприймаємо за цінність набуту модель поведінки і вважаємо її головним маяком у житті. І це стосується не тільки бабусь та батьків, а й молоді. Молодь має модель, але не розуміє її суті. Старше покоління (якщо рівень освіти та критичного мислення дозволяє) здатне оцінити всі ризики й загрози. Молодь, не розуміючи звідки взялась така модель поведінки, просто копіює її та не заглиблюється в суть.

Термін «передова радянська молодь» поступово трансформувався у «найкращі представники української молоді». Замість «виховувати молодь в дусі комунізму» тепер виховують «патріотичну молодь». І такі порівняння можна продовжувати дуже довго.

Проте, за рідкісним винятком, у молодіжних організаціях, державних установах, політичних партіях чи навчальних закладах ніхто чітко не може зрозуміти, для чого і як саме вони «виховують молодь». Роблять щось, щоби робити. Відсутність рефлексії на події, особистості та процеси призводить до того, що ми отримуємо «нових комсомольців», які виходять на мітинги, нападають в соцмережах на «інакодумців», легко піддаються маніпуляціям.

До 2014 року у нас активно залучали молодь «до прийняття важливих рішень», а з початком війни додалось «національно-патріотичне виховання». Але проблема в тому, що це робиться лише для «галочки», без спроб вести діалог з молоддю, зрозуміти її, дати їй можливість себе проявити. Також держава, політики та відповідні організації намагаються створити певну поведінкову модель для молодих людей, вказуючи, що і як вони мають робити.

Проте забувають, що «формують свідомість» тільки в тоталітарних режимах. Саме там закладають якусь модель поведінки й очікують певних дій. У відкритих суспільствах дають можливість молоді розвиватись самостійно і мати позицію, яку вона може аргументувати. У нас досі діють методами зі СРСР, накладаючи на них більш приємні для вуха поняття.

І саме це є однією з причин, чому Росія виграє інформаційно-пропагандистську війну за розум української молоді. Росіяни працюють системно і мають більше досвіду. А в нас відбувається імітація виховної роботи. Через відсутність рефлексії й усвідомлення подій та проблем наша молодь легко піддається на маніпуляції і йде в російському фарватері, бо змістовно для неї немає різниці. Молоді люди не розуміють українського контексту, їх цього не вчили і не вчать.

Тому навіть у Львові дуже легко зустріти людину, яка одночасно кричить, що Бандера герой, слухає російську музику, вважає Лукашенка сильним лідером та бажає виїхати на проживання до Європи. Усі ці речі для неї – це набуті цінності на основі поведінкових моделей в її соціальних бульбашках. Мало хто може пояснити, якою є система влади в Білорусі і яким керівником є Лукашенко. Зате аргумент – «на вулицях чисто» – є у всіх. Проте ніхто з них не говорить, що треба зробити щось для того, щоб у нас також було чисто.

Можна скільки завгодно говорити, що ми «виховуємо прогресивну та відповідальну молодь», але коли ми не даємо їй можливість реалізуватись, а заганяємо в рамки, то це призводить до появи вже згаданих «нових комсомольців», які готові робити щось, не розуміючи суті та користуючись образами, яких не знають.

На сайті Міністерства освіти і науки України в розділі «національно-патріотичне виховання» можна прочитати такі терміни: «утверджувати», «виховувати», «підвищувати», «формувати» ставлення молоді до чогось. Але це складно робити в рамках демократичного суспільства. Бо тоді людина має своє бачення, свободу, розуміння та відсутність бажання долучатись до запропонованих державою, партіями чи громадськими організаціями процесів.

У нас все навпаки – стандартизація поведінки молоді. Так само реагує й активна в суспільно-політичному житті молодь. Молоді люди намагаються відповідати певним критеріям, давати нове бачення, а не рефлексувати на події і проблеми. Коли 2021 року молодь говорить тезами 1990 року, то це не про становлення державності, тяглість поколінь, а відсутність розвитку і розуміння процесів у суспільстві.

Якщо ти живеш і працюєш в Україні, є українцем, поважаєш традиції та інших людей, то ти за замовчуванням маєш бути патріотом. І говорити про виховання патріотів – це нонсенс. Але в Україні ситуація склалась трішки по-іншому. Оскільки є багато людей, які ненавидять все українське, але живуть і працюють тут. Це проблема, але не потрібно, реагуючи на це, починати виховувати їхніх антиподів. Це призводить до конфліктів та нерозуміння процесів. Тоді боротьба за щось стає самоціллю, а результатом ніколи не буде розвиток.

Бажання в демократичній країні, що боролась і бореться за свободу, створити / виховати певний прошарок населення, який відповідатиме певним нормам, буде призводити до постійних конфліктів довкола болючих тем у суспільстві.

Такими підходами до роботи з молоддю ми консервуємо проблеми, моделі поведінки. Ми не дозволяємо їй самостійно приходити до розуміння суті речей і процесів. Замість створити умови для розвитку людини у нас вказують, як людині розвиватись, і визначають за неї, що робити. У майбутньому це може призвести до ще більшого нерозуміння себе самих, бо немає впевненості, що зі зміною влади не зміняться акценти в моделях поведінки. Вже не один раз так відбулось, і наразі маємо багато конфліктів між поколіннями та мешканцями різних регіонів. І все через відсутність рефлексії й відповідність моделі поведінки.