Рівніші за рівних

Світ, у якому ми живемо, був створений у процесі нашого мислення.

Він не може бути змінений без зміни нашої свідомості.

Альберт Айнштайн

Можна багато говорити про пропаганду, інформаційний вплив, низький рівень освіти та нерозуміння «чужих» цінностей, але ніхто так не впливає на наше життя і сприйняття світу навколо, як ми самі. Саме ми формуємо бульбашку довкола, на яку так часто нарікаємо.

Про те, як українці реагували й досі реагують на пандемію та вакцинацію, можна написати книжку, але зупинюсь на кількох важливих аспектах, що яскраво показують, чому ми, як країна, так повільно розвиваємось та провалюємо формування колективного імунітету.

Нас всіх можна привітати, одне із завдань, які суспільство ставило собі під час Майданів, виконано – державна бюрократична машина доживає останні дні. Так, ця система не була орієнтована на людину і повинна була померти, проте заміни їй так і не підготували.

У нас бюрократію сприймають тільки з поганої точки зору. Але це помилково, тому що варто оцінювати її з погляду ефективності забезпечення управління. Після розвалу СРСР у нас залишилась стара система, яка потрохи занепадала, але була здатна виконати термінові завдання з мобілізації ресурсів чи розв'язання проблем. Однак відсутність її реформування та адаптації до нових викликів часу призвела до поступового занепаду. Заяви про те, що держслужбовці – наймані працівники за наші з вами податки, а тому повинні знати і робити все, що ми вимагаємо, не цілком відображають істину. Так, ми їх наймаємо, але для того, щоб вони забезпечили ефективне управління і виконання потрібних для держави завдань, а не виконували наші забаганки.

Проте останні років десять система катастрофічно валиться у прірву, а на зміну їй нічого нового не приходить. І ключовою тут є система, а не окремі рішення, керівники чи сервіси.

В ідеальному світі українських експертів на заміну державній бюрократичній системі має прийти відкрите суспільство, громадські активісти та громадські організації. Але й це твердження має два аспекти. З одного боку, держава має передавати / делегувати інститутам громадянського суспільства частину своїх повноважень. Для прикладу, соціальне замовлення послуг для людей з інвалідністю чи реабілітація алко- чи наркозалежних уже відбувається. А з іншого боку, передавати цілі сфери й залишати їх без нагляду не можна.

Активна частина суспільства мала б допомогти у критичний час державній системі. До того ж поняття «мікровлади» в Україні вже давно з теорії реалізувалось на практиці. Щоправда, вийшло все навпаки – систему добивають, а допомагати не хочуть.

Ви спитаєте, а до чого тут вакцинація? Усе дуже просто – лідерами з вакцинації населення є країни, які в нас ставлять у приклад як відкриті, демократичні, де громадянське суспільство відіграє велику роль і бере на себе частину функцій держави. Під час вакцинації бюрократичні системи цих країн змогли запрацювати на повну силу і залучити всі можливі ресурси й забезпечити швидке виконання поставлених завдань. За потреби допомагали й активісти та неурядові організації. Вони допомагали інформаційно, працювали з людьми та ставали тими, хто гарантував, що держава робить усе правильно.

У нас, по-перше, немає чого вводити в дію – система майже мертва і не здатна виконати поставлених завдань. Постійні суперечки на місцях про те, кого вакцинувати, неузгодженість дій та часта зміна позиції чудово демонструють, що всі елементи системи діють як хочуть або як можуть. По-друге, ті, хто мав би допомогти системі і взяти на себе бодай частину відповідальності (комунікація, боротьба з фейками), вирішили дотиснути її та заробити собі політичні чи інші медійні бонуси.

Ось і виходить, що до розв'язання проблеми залучається зовсім інша частина суспільства з іншими цінностями, які коротко можна описати одним словом – «порішаємо». І в час, коли ми говоримо про суспільство рівних можливостей для всіх, однакові підходи та доступність ресурсів, шукаємо, як обійти всі ці «нові цінності» і діяти по-старому.

Так виходить, що люди, які були записані в першу чергу на вакцинацію, не отримують її, зате заявляються «лідери громадської думки», яких ніхто не знає, і вони вакцинуються. Ти можеш бути хоч першим у черзі на залишкові дози, але якщо не прийдеш в одну з лікарень сам, то тобі ніхто і не подзвонить. Можна інколи як родич вакцинуватися з кимось у компанії чи знайома може запросити в інше місто, бо там постійно залишається вакцина.

Ми не вимагаємо змінити систему, не тиснемо на те, щоб правила були одні для всіх, а просто хочемо бути рівнішими, хитрішими та кращими за інших, щоб проскочити повз них. Нам не подобалось, що стара система не дивилась на нас як людей і віддавала перевагу «комусь». Але коли система не функціональна, то вже ми діємо тими ж методами.

І це стосується не тільки службовців чи бізнесменів, а й дуже-дуже «правильних» активістів та журналістів. Досі існує ця впевненість, що по-іншому не вийде. Але тоді не варто нападати на залишки системи, а треба спробувати їй допомогти. На жаль, у багатьох бажання бути унікальним і поїхати у відпустку (не Туреччину чи Єгипет) стоїть вище за життя тих, кому ця вакцина потрібніша.

Процес вакцинації чітко показав, що наразі ми далекі від тих цінностей, про які говоримо. Бюрократична система, яка мала б все організувати, не здатна це зробити, а громадянське суспільство замість включитись і допомогти більше займається війною з владою.

Суспільство, яке боролось за рівність, фактично саме породжує нерівність і подає це як досягнення, бо система не працює і «я можу це зробити». Бажання бути вищими та кращими за інших перемагає будівництво країни з рівними можливостями та доступом до ресурсів. Ми демонструємо зневагу до бюрократичних систем, але в приклад ставимо країни, де ці системи ідеально працюють. Хочемо впливати, але коли є можливість взяти відповідальність, відмовляємось від неї. Країна парадоксів: коли те, що в публічній площині, не має нічого спільного з реальним життям, думками та підходами.