Стагнація культурних стратегій в Україні
IQ

Стагнація культурних стратегій в Україні

Чи маємо ми «формувати» культурні практики в незалежній Україні?

Тарас Возняк, 7 червня 2015 867 0

Після Майдану Гідності та досить тривалого, як на реалії революції, перебування при владі неначе нових людей, дедалі помітнішими стають напруги між суспільством, яке очікує змін та владної верхівки.

Причому суспільство не очікує змін, а здійснює їх – зокрема через різноманітні волонтерські рухи, які охоплюють величезний спектр суспільних активностей від допомоги армії до формування стратегем культурної політики країни.

На це інерційний державний апарат, попри зміну людей, реагує або в’яло, або й насторожено. Ба більше – інколи він абсолютно точно відтворює не те що стратегії часів Януковича, але й СССР. Що не роби – виходить або КПСС, або автомат Калашнікова.

Очевидно, справа не в людях. Навіть найбільш патріотичні особи, попадаючи в механізм, створений ще при СССР, починають діяти за логікою КПСС. І що ще гірше – пробують укладати національні українські стратегії у прокрустове ложе совєтського тоталітаризму.

Ці міркування є вступними. Про все – від допомоги війську до медицини – говорити немає сенсу. Хоча методологічною причиною пробуксовування реформ у всіх без винятку царинах суспільного життя є одне і те ж – самовідтворення совєтських логістичних схем.

Я б хотів поговорити про проблеми в царині культури.

Чому? Та тому, що нею, за совєтською звичкою, як завжди, знехтували. Причому у спосіб демонстративно вульгарний.

Про те, що в Україні немає de facto діючого міністра культури, здається вже стало всім зрозуміло. Попри всю геніальність чи працьовитість – кожна людина має 24 години у добі. А тому працює тільки ці 24 години. В кращому випадку.

Так само не можна поєднувати стратегічну роботу на рівні віце-прем’єр-міністра та оперативну на рівні міністра. Не може одна і та ж людина давати собі стратегічне завдання і його ж виконувати. Ну і контролювати виконання, звичайно.

І суть тут не в особистостях, ще раз повторюю – це структурна помилка. Чи недбалість – бо що таке культура – так собі, дурничка, предмет міжпартійного договорняка правлячої коаліції.

І досі ні до кого не дійшло, що те, що чиниться на Донбасі, має причиною не так злі помисли Путіна, як відсутність української перш за все культурної ідентифікації значної частини населення Донбасу. Причому інколи не залежить від етнічного походження чи мови – нещодавно ліквідований лідер одного з бандформувань Мозговий був з крові і кості українець, та ще й мовою виспівував неабияк. А от щодо ідентифікації – то «конечно русский».

А у нас знову культура вторинна – вона знову є цариною, де можна «економити». Під час Другої світової війни Вінстону Черчілю пропонували «зекономити» на культурі, закрити Британський музей – на це він відповів «Тоді за що ми воюємо?». У нас всі 23 роки незалежності «економлять». А потім платять кров’ю. І сьогоднішня влада, на жаль, не виняток.

Отож – совєтчина відтворюється і сьогодні. І це головна причина стагнації культурних стратегій у вкотре post-майданній Україні.

То що ж робити, коли зміна людей на керівних посадах нічого не змінює? Напевно, у корені змінювати стосунки культуротворчих середовищ та держави. А якими вони бувають?

Є три види регуляцій культуротворчих активностей у різного типу державах.

У державах з глибокою демократичною традицією, великим соціальним капіталом довіри та солідарності, яка спрямовується на розвиток культури, достатньо діючого (справді діючого, а не імітативного) законодавства та мережі громадських, акціонерних і приватних інституцій.

Громадські інституції і приватні спонсори фінансово підтримують інституції культури. Акціонерні товариства часто і є тими інституціями культури. Приватні інституції культури створюють культурний продукт і продають його на ринку.

Звичайно, це є результатом і глибоких традицій самоорганізації американського суспільства, і не менш глибоких протестантських релігійних традицій.

У цій ситуації якогось особливого міністерства культури і не потрібно. Наприклад, у США його немає. Хоча не скажеш, що США неуспішні на ринку культурного продукту.

Звісно, це ситуація ліберального суспільства. Суспільства, для якого особиста свобода кожного громадянина є основою і метою суспільних регуляцій. Таке суспільство не формує якоїсь формалізованої у вигляді програмного документа культурної політики на державному рівні. Так заклали батьки-засновники сучасного найбільш успішного суспільства. Однак яким потужним є американський вплив на розвиток світової культури! Здається, навіть більший, ніж наш. Жарт.

У країнах, які мають за собою глибоку державницьку традицію, яка сягає абсолютистських монархій, як-от Франція, ситуація дещо інша. Абсолютний монарх регулював культурні стратегії – варто згадати хоча б Короля-Сонце Людовіка XIV. Він задавав тон не лише у моді, театрі, музиці, живописі чи архітектурі, а буквально у всьому, що стосувалося культури – до найменших дрібниць. З часом Короля-Сонце замінив не менш деспотичний король – ринок. У країнах, де культурний продукт є однією з головних експортних позицій, як у Франції, Іспанії чи Італії, міністерство культури дуже важливе. Воно зосереджує свою увагу не так на формуванні культурних націєтворчих стратегій, як на підтримці, виробництві і, що головне, експорті культурного продукту.

Культурний продукт – це і кіно, і образотворче мистецтво, і туристичні послуги, і кулінарія, і мода, навіть ландшафт – тобто не лише «пєсні і пляскі», як часто трактується у нас. І всі ці види культурного продукту продаються у комплексі. Краєвид Толедо, не спотворений новочасними мародерами, як у нас, продається разом з картиною Гойї та іспанським вином та туристичними послугами.

Це позиція країн, в яких держава традиційно бере активну участь, і навіть в демократичний (тобто ринковий) спосіб формує культурну політику.

А є країни тоталітарні, які використовують культуру для «формування» ментальності, політичних поглядів своїх громадян (Третій Райх, Північна Корея), та громадян іноземних (сучасна Росія Путіна, яка, прикриваючись Петром Чайковським та Валєрієм Ґерґієвим, пробує втягнути весь  світ у Третю світову війну).

У таких авторитарних країнах культура є інструментом, широко використовується у пропаганді і навіть політичній маніпуляції (ну як країну Достоєвського/Чехова чи Ґете/Шиллера можна вважати варварською).

Міністерство культури СССР (а також національних «республік») були саме такими пропагандистськими машинами, які обслуговували комуністичний режим.

Для того, щоб керування культурою в умовах сталінського неофеодалізму було ефективним, вони були збудовані на строгій сюзерено-клієнтистській основі.

Комуністична номенклатура була сюзереном, а митці – загнаною у творчі хліви (Спілки) клієнтеллою.

«Майстри мистецтв» у найширшому сенсі слова – від письменників до народних майстрів – дотувалися комуністичною державою, точніше номенклатурою.

Дотація йшла не лише через міністерства культури, але і через цілий ряд інших інституцій. Одним словом – через різного роду «годівниці»: художні, музичні та інші фонди.

І вони намертво «прикормили» «майстрів мистецтв».

Чим виконали свою головну функцію – відірвали їх від одного з основних джерел мистецької творчості – етичного начала. Про естетичне начало – не буду. Це предмет іншої розмови.

Такі режими диктують і жорстко регламентують культурні практики – властиво, саме тоталітарні режими перетворюють культурні практики у культурну політику.

А що ж Україна? Україна успадкувала від УССР клієнтистське Міністерство культури. Це був і є розподільник, який ділить ресурси між інституціями культури. А де щось ділиться, там і уділяється. Там і усушка, утруска, фаворитизм, утискання неугодних, політичне маніпулювання – одним словом, корупція.

Ну добре, сьогоднішнє Міністерство культури – це наш спадок, камінь на шиї.

Під час Помаранчевого Майдану чи Майдану Гідності були спроби це вербалізувати і якось змінити стосунки культуротворчих середовищ та цього Молоха. Багато було шуму-гаму. А потім – договорняк, і до побачення на наступному Майдані…

А якщо серйозно, то треба позбавитися Молоха. Його реформувати не можна.

Однак навіть цей посттоталітарний механізм в Україні якийсь незатребуваний. Якщо в УССР було зрозуміло, яке політичне завдання має виконувати Міністерство культури, то в незалежній Україні йому довго ніяких завдань не ставили. Ні колишній секретар КПСС з ідеології Леонід Кравчук, ні, тим більше, червоний директор Леонід Кучма.

Вперше взявся народний банкір Віктор Ющенко. Він, у відповідності з доброю совєтською традицією, сформулював це завдання приблизно так: Міністерство культури має займатися (не сприяти) українським націотворенням, формуванням українського народу засобами культури.

І ніхто на тогочасному владному олімпі навіть не задавав собі запитання – а чи маємо ми «формувати» чи «сприяти» формуванню культурних практик в незалежній Україні? І взялися «формувати» так само, як в УССР – благо, що інструмент (Міністерство культури) збереглося, наче не минуло й півтора десятиліття, як СССР упокоївся.

Зберігся цей інструмент і досі.

То, може, українське суспільство теж є таким самим тоталітарним, як було в СССР? Звичайно, ні. То чому знову і знову консервуємо та легітимізуємо інструмент тоталітарного керування культурою та тоталітарного бомбування свого народу? Адже Міністерство культури практично не змінюється. А якщо щось і змінюється, то це нагадує зміну білизни у совєтській армії, де «первая рота меняется бельем со второй».

Наше Міністерство культури опікується тими ж нереформованими закладами культури, що й при СССР. Причому не реформованими не в їх художніх підходах (хоча і це теж), а саме у їхній клієнтистській позиції щодо навіть не Міністерства культури, а суспільства загалом. І це є головною проблемою у сфері культури – величезна маса інституцій культури, створених ще за комуністичного режиму, очікує на те, щоб їм поставили завдання і регулярно виплачували за його виконання заробітну платню. Я, звісно, пишу дещо грубими мазками.

Але ми повинні визначитися, чи ми хочемо ставити якесь завдання інституціям культури, чи ні.

І це буде відповіддю на запитання, чи ми все ще є постсовєтським суспільством, чи вже ні.

Всі, звісно, шикнуть на мене – та ти що! – ні і ще раз ні! Бо ж два Майдани, бо ж війна і т.д. Ми не диктуємо «майстрам мистецтв», не ставимо жодних завдань…

Ну добре. Тоді як укласти стосунки: суспільство – через Міністерство культури (?) – інституції культури?

А з іншого боку – чи має суспільство платити за те, на що не впливає?

Звісно, є освітні заклади культури – музичні чи художні школи, бібліотеки і т.д. Вони поза цією дискусією. Освітні, просвітницькі, меморіальні, кілька (але кілька) знакових академічних закладів культури поза дискусією. Вони або обслуговують конкретну потребу, державне замовлення, або дійсно є знаковими і престижними для держави.

Але що робити з вмираючими творчими інституціями культури?

У цих міркуваннях, звісно, більше запитань, ніж відповідей. Однак відповідь потрібно дати – інакше «совок». «Совок» у шароварах.

Ну і розплата за нехтування модернізацією культурних стратегій десь там, у полях під Дебальцевим.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук