Геополітична «українізація» Турецької республіки
IQ

Геополітична «українізація» Турецької республіки

Чим загрожує ігнорування Анкари з боку ЄС і України?

Тарас Возняк, 11 травня 2015 5532 1

Одним із найближчих наших сусідів і майже непомітним нашим сусідом є Турецька республіка. Ми потрафляємо не зважати на країну з 75-мільйонним населенням та найбільшою в Європі 400-тисячною армією – другою у НАТО після США. Це подиву гідне нехтування Туреччиною як геополітичним гравцем, безсумнівно, шкодить Україні. Особливо у контексті російської анексії Криму та подальшої агресії на Донбасі. Але це не тільки наша традиція – до Туреччини зверхньо ставляться багато політиків у Європі та ЄС. Згадаймо багатолітнє очікування Туреччиною просування процесу входження до ЄС. Причиною є стагнація Османської імперії у ХІХ ст. та її катастрофа після поразки у І Світовій війні.

Останнім часом ми спостерігаємо повільний відхід Турецької республіки, яка постала у 1920-х роках як переосмислення цієї поразки, від світського «проєвропейського» вектору розвитку, якого їй задав засновник республіки Мустафа Кемаль (Mustafa Kemal Atatürk, 1881-1938).

Насправді це трагедія не лише для турецьких громадян, які бажають саме такого розвитку Туреччини, але й для майбутнього Європейського союзу, ісламського світу, а також України.

Однак, щоб зрозуміти турецькі контексти, потрібно трішки повернутися до історії Туреччини. І не дивитись через українські окуляри з романтичними байками ХІХ ст., яких нас навчають у школі.

Туреччина є провідною країною у кількох аспектах:

– Туреччина є найбільшою сучасною тюркською політичною нацією;

– Туреччина є найстаршою модерною ісламською світською державою світу – з 1923 року;

– Туреччина історично є найбільш європоцентричною ісламською державою: турки прийшли в Європу ще у XV ст. і практично впливали на розвиток Європи не лише на Балканах, а й набагато далі на північ Європи.

Туреччина розвивалася головно у європейському напрямку – подобалось це автохтонам Європи чи ні. Ми сприймаємо Туреччину часто через історичні перспективи, де бачимо тільки експансію Оттоманської імперії та ісламу і звільнення від неї та від «турецького іга». А про цивілізаційний вклад Оттоманської імперії у розвиток цих територій, звісно, забуваємо, або навіть свідомо його заперечуємо.

Отож, про експансію. Починалося все більш ніж скромно: Оттоманський султанат 1300 року був малесеньким державним утворенням тюрків, які прийшли з прикаспійських степів. Однак, з огляду на стагнацію Візантійської імперії, Оттоманська імперія (Devlet-i Aliyye-i Osmâniyy), в яку він перетворився, почала бурхливо рости – 1481 р. У XV столітті вона практично замінила Візантійську імперію по обидва боки Босфору. І головним напрямком експансії османів стало не Межиріччя Тигру та Євфрату чи долина Нілу, а саме Балкани з перспективою подальшого просування вглиб Європейського континенту. Тобто Османська імперія від самого початку мислила себе як Азійська і Європейська імперія. І суть у політичній програмі Оттоманської імперії, яка одразу була зорієнтована на обидва боки Босфору. І не лише у сенсі анексії територій. З часом Оттоманська імперія не тільки ввібрала у себе європейський, головно грецький культурний спадок Малої Азії, але й культурний спадок Балкан та навіть Західної Європи – це вже у XIX ст.

А тому все та ж стагнація, а також пробудження народів Балкан та колоніальна експансія Британії напередодні І Світової війни скорочують територіальні впливи «хворої людини Європи» – Оттоманська імперія напередодні І Світової війни 1913 р. втратила Маґріб і Балкани. А центральні держави – Німеччина, Австро-Угорщина та Болгарія – втягують Туреччину у І Світову війну. Для Оттоманської імперії І Світова війна закінчується повною поразкою, катастрофою, розвалом імперії і навіть втратою значної частини Малої Азії з самим Стамбулом:

Рештки Оттоманської імперії, 1920 р.

Тільки зусиллями турецьких реформаторів – младотурків під керівництвом Ататюрка – було відновлено незалежність, а також засновано нову світську Турецьку республіку. Мустафа Кемаль повністю змінив ідентифікаційну матрицю турків – ліквідував деякі пережитки ісламу, як-от багатоженство, перевів на григоріанський календар, з арабського письма перевів націю на латинську абетку. По суті, здійснив величезний крок у напрямку «європеїзації» Туреччини. І тим самим майже на століття задав «європейську» парадигму розвитку турецького суспільства й держави. Тобто заснував сучасну Турецьку республіку.

Якщо не знати історичної ролі Туреччини у становленні сучасної Європи, не бачити ролі Туреччини в ісламському світі та світі тюрків, не бачити європоцентричних та світських тенденцій Турецької республіки, то важко зрозуміти геополітичні інтенції сучасної Туреччини.

Історично з геополітичної точки зору реальними супротивниками Оттоманської імперії був Іран, а з XVIII ст. – Росія.

Сунітсько-шиїтський кордон став не лише межею релігійного розмежування в ісламі, але й жорстким кордоном Ірану. Навіть у період свого розквіту Оттоманська імперія його подолати не змогла.

Якоюсь мірою, хоча не повністю, шиїзм відчужив від Туреччини і мовно, і етнічно близький Азербайджан.

Піднесення Російської імперії на два століття перетворило внутрішнє озеро імперії – Чорне море – у театр військових дій. Молода Російська імперія витіснила Туреччину не лише з північного Причорномор’я, але й з Балкан.

Менш консолідовані європейські країни на чолі з Австрією та молоді націоналізми балканських народів теж причинилися до витіснення Оттоманської імперії з Балкан.

Арабські провінції анексувала Британська імперія, а не арабські національні рухи. Тому з півдня головним геополітичним супротивником Туреччини була саме Британія, а не араби. І досі арабський світ не надто впливає на Туреччину. Він більше перейнятий Ізраїлем і своїми проблемами. Тим більше, що довший час Туреччина була стратегічним союзником Ізраїлю.

З іншого боку, Османську імперію головно повалив націоналізм європейських націй – грецький, болгарський, сербський, але так само й арабський. Саме тому імперія переформатувалася в республіку, яка мала б бути сформованою на етнічній основі. Однак навіть Турецька республіка з її, скажімо, курдською меншиною, яка насправді дуже велика, не позбавилася національної проблеми.

Головною етнічною проблемою, звичайно, є курдська. Курди – це більш ніж 40-мільйонний народ, який розділений між чотирьох держав – Туреччини, Іраку, Сирії та Ірану. На сьогодні, з огляду на громадянську війну у Сирії, турецькі курди, які традиційно боролися з Турецькою республікою за свою незалежність, уклали тимчасовий союз. Однак чи завжди так буде? Радше ні. Наразі тільки іракський Курдистан має ознаки державності, і багато курдів  перейняті ідеєю Великого Курдистану. Тим більше, що в нього є значні поклади вуглеводів.

Тим не менше, у ХХ столітті модернізована Туреччина ввійшла у коло інтересів головних геополітичних гравців пост-ялтинського світу як країна, по суті, Західного світу. У 1952 р. вона вступила у НАТО, 1987 р. подала заявку у ЄС.

Турецька республіка стала одним з основних елементів західної стратегії оточення СССР і всього просовєтського соціалістичного табору не надто дружніми державами – так званою «анакондою»:

Звісно, у стратегії «анаконда» свідомо чи не свідомо, вільно чи в силу обставин брали участь дуже різні країни – від маоїстського Китаю до Турецької республіки і США. Це не виключало різниці інтересів між ними. Однак творило все-таки цю «анаконду», яка врешті виконала свою роль.

Після розвалу СССР Туреччина неначе втратила свою місію

З одного боку, НАТО, в якому вона відігравала значну роль, вступило у смугу стагнації – воно втратило свого головного супротивника, і держави-члени почали потроху його саботувати. Почалися пустопорожні розмови про неіснуючу європейську систему безпеки. Все це стимулювалося з Росії.

З іншого боку, необережний і крайнє неделікатний ЄС, по суті, відмовив Туреччині у праві на членство. Найбрутальніше щодо цього висловився президент Франції Ніколя Саркозі (Nicolas Paul Stéphane Sárközy de Nagy-Bócsa, президент Франції 2007-2012 рр.): «Європа має певні межі, і далеко не всі країни можуть стати її повноправними членами, це стосується і Туреччини, якій немає місця в Євросоюзі; безмежне розширення ЄС може призвести до руйнування європейського політичного союзу». Результат – частка громадян Туреччини, які виступають за вступ у ЄС, з 75% скоротилася до 20%.

І це при тому, що, будучи ключовою силою в регіоні та маючи велику економіку і другі за величиною в НАТО збройні сили, Туреччина могла б посилити позицію ЄС в ролі глобального геостратегічного гравця. Враховуючи географічне розташування Туреччини, її економічні, політичні, культурні та історичні зв’язки у регіонах, багатих корисними ресурсами, це безпосередньо в геополітичній сфері впливу Євросоюзу: Східне Середземномор’я і Чорноморський басейн, Середній Схід, Каспійське море, Центральна Азія і навіть персидська затока!

Звісно, є кілька тверезомислячих політиків, як-от Карл Більдт (Carl Bildt, міністр закордонних справ Швеції 2006-2014 рр.), колишній міністр закордонних справ Швеції, який вважає, що вступ Туреччини «дасть ЄС вирішальну роль для стабілізації у східній частині Середземномор’я і Чорного моря, що, безсумнівно, відповідає стратегічним інтересам Європи». Великобританія – одна з головних країн, яка теж підтримує вступ Туреччини у ЄС. Устами королеви Єлизавети II: «Туреччина відіграє роль моста між Заходом і Сходом у критичний для ЄС і всього світу час».

Однак проти цього жорстко виступає європейський дует Німеччини та Франції. І, що головне, Ангела Меркель (Angela Dorothea Merkel, канцлер ФРН з 2005 р.).

Це, а також багато внутрішніх чинників вибили козирі у проєвропейськи та світськи налаштованих послідовників Мустафи Кемаля. Водночас це збіглося з піднесенням радикального ісламу. І хоча сунізм у його турецькій формі завжди відзначався поміркованістю, все-таки це не могло не вплинути на загальні настрої турецького суспільства. Завершенням епохи безроздільного домінування у турецькій політиці кемалізму стала перемога Партії справедливості і розвитку (Adalet ve Kalkınma Partisi), обрання у 2003-2014 рр. її харизматичного лідера Реджепа Таїпа Ердоґана (Recep Tayyip Erdoğan, 1954) прем’єр-міністром, а потім, 2014 р., його обрання президентом республіки. Туреччина почала відвертатися від Європи і Заходу взагалі. Партію справедливості і розвитку заснували 2001 року колишні члени поміркованого консервативного крила забороненої у Туреччині ісламістської Партії чесноти. Партію справедливості і розвитку часто звинувачують в ісламізмі та відході від принципів світської держави, закладених Ататюрком. Генеральний прокурор Туреччини Абдуррахман Ялчинкая (Abdurrahman Yalçınkaya, 1950 р.) навіть подав у Конституційний суд Туреччини позов про заборону Партії справедливості і розвитку. Але позов було відхилено.

Таким чином після того, як ЄС не виправдав сподівань турецької еліти, а НАТО на певний час втратило свою актуальність, Туреччина почала повільно дрейфувати від євроатлантичного співтовариства. Чим не могла не скористатися Росія Владіміра Путіна. Саме в 2000-х роках Путін розпочав свою реконкісту проти Заходу.

На той час базовою державою, на яку він ставив, звісно, була Україна. Україна Леоніда Кучми. Вона мала стати основним ривком до відтворення Російської Федерації у рамках старого СССР.

Інструментами реінтеграції України стали економічні, політичні та спеціальні заходи РФ.

Економічними інструментами було прив’язування української політичної еліти до «дешевих» енергоносіїв з Росії. Ці «дешеві» енергоносії дозволяли здійснювати перепродаж «дешевого» російського газу за кордон вже за іншими цінами. Саме тому й називали газовий бізнес «президентським». З іншого боку, «дешевий» газ йшов на хімічні та металургійні підприємства українських олігархів, які вивозили «дешеву сталь та продукцію хімічних підприємств, щоб продати їх за кордоном вже за світовими цінами. Різниця, звісно, осідала в офшорах. Так купувалася практично вся провідна верства України і при президентові Кучмі, і при президентові Ющенку, і при президентові Януковичу. Певний облом стався аж після Майдану Гідності та нападу Росії на Україну. Хоча… Ситуація з арештом головного газового оператора Дмитра Фірташа і відмовою австрійського суду щодо його екстрадиції до США залишає поле до роздумів – невідомо, наскільки ситуація змінилася. Мета – купити українську провідну верству і підпорядкувати її інтересам Росії.

Тим не менше, сьогодні Росія розуміє, що Україна як партнер у справі транспортування енергоносіїв до ЄС стає щораз самостійнішою, а це для російського імперського проекту є проблемою. Налагоджений механізм системного корумпування української провідної верстви почав давати збої.

Політичними інструментами стало втягування України у різноманітні євразійські політичні проекти. Вони теж у випадку України почали давати збої. Крім того, застосовувалася і тактика блокування інтеграції України з ЄС та НАТО – від дипломатичних до простого залякування і навіть останнім часом ядерного шантажу. Мета – якщо не присікти, то підпорядкувати інтеграцію України з ЄС та НАТО своїм інтересам.

Не була підтримана в тому об’ємі, якого добивалася Росія, і її претензія на право вето щодо всіх українсько-європейських та українсько-євроатлантичних стосунків. Хоча… Після Майдану Гідності з його вимогою європейської інтеграції вже 2015 року, після року окупації та війни, РФ, не надто афішуючи, бере участь у перемовинах України та ЄС щодо реалізації її асоціації з ЄС.

Спеціальні заходи дискредитовували українських політичних лідерів – як-от Кучму чи Януковича, і тим самим прив’язували їх до російської колісниці. Українські можновладці мали бути перемазані кров’ю. І це реалізовувалося.

Проте теперішні політичні лідери України врахували цей сумний досвід своїх попередників і пробують ухилитися від цих спецоперацій російських спецслужб. Хоча… коли Дмитро Фірташ на суді у Відні вибудовує свою оборону на тому, що він «привів до влади» Порошенка і Кличка в піку «проамериканським» Яценюку та Тимошенко, то що таке спецоперація?

І останнє: країні створюють проблему – Придністров’я, Крим чи Донбас. І тим самим упокорюють. При цьому допомагаючи спільно «вирішити» цю проблему – Мінськ-1, Мінськ-2 тощо.

Одним словом, Україна хоч і повільно, однак дрейфує від неоімперського проекту РФ. В Україні війна. ЄС заблокував побудову через Чорне море газопроводу «Південний потік». Крім того, він ще й дорогий – 40 млрд дол., яких Росія не має.

А тому, виходячи з нагальної потреби все-таки організувати безперебійний експорт енергоносіїв до ЄС, Росія, як видається останнім часом, поставила на Туреччину. І почала застосовувати ті самі інструменти. А саме:

Дешевий газ: Росія цілеспрямовано «присадила» Туреччину на «дешевий» російський газ, за який потрібно буде платити політичними послугами чи поступками. У 2014 році Туреччина купила в Росії 27,33 млн куб. м газу, що вже є більше, ніж половина всього імпортованого газу. Туреччина виторгувала у Росії 10% знижки на газ (і хоче ще), а всі ми, українці, знаємо, чому Росія її дала і кому дала – маємо досвід…

Росія проголосила побудову нового газопроводу «Турецький потік» – хоча Туреччина ще не дала своєї остаточної згоди. Очевидно, іде пошук впливової особи, як-от відставного канцлера Ґергарда Шрьодера (Gerhard Fritz Kurt Schröder, канцлер ФРН 1998-2005 рр.), яку працевлаштують у дочірній фірмі Газпрому в Туреччині. Одним словом, Росія запускає чи вже запустила в Туреччині таку ж корупційну машину, як в Україні чи Німеччині. І я не знаю, наскільки турецькі високопосадовці є опірними до таких спокусливих пропозицій.

А якщо й знайдеться такий непоступливий, тоді застосовуватиметься машина дискредитації – раптом у його минулому виявиться не один скелет, про який він і не здогадувався.

І про «проблеми» – у випадку з Туреччиною такою проблемою стала Сирія та ІДІЛ. Організовуючи безлад у Сирії, РФ отримала ще один інструмент упокорення Туреччини.

Не менш успішним інструментом є й непряма підтримка саме «ісламістської корективи» геополітичного курсу Турецької республіки.

Отож, нічого нового Росія не придумує. Все йде за відомим, назвемо його «українським», сценарієм. Відповідно до нього, Туреччину «відривають» чи принаймні «дистанціюють» від пулу Західних і прозахідних держав. І це особливо важливо, коли організоване Путіним протистояння перейшло у свою гарячу фазу. Загальна констеляція проросійських і прозахідних держав подана російським імперцем Алєксандром Дуґіним. Однак чи насправді це так – невідомо. Все залежить від глибини проникнення російських впливів, глибини «українізації» Турецької республіки на даний момент. Вже зараз Туреччину можна зробити не настільки прозахідною. А от Іран, який дрейфує на Захід, – не таким проросійським. Принаймні у цьому регіоні відбуваються дуже швидкі зміни.

Підсумовуючи, маємо констатувати:

Турецька республіка, виходячи з засад її засновників, вже 90 років входить до кола європоцентричних державних проектів.

Однак непродумана і безвідповідальна політика частини лідерів ЄС щодо Турецької республіки не лише «відштовхує» її від участі у широкому європейському проекті, але й сприяє геополітичній переорієнтації Туреччини.

Це може призвести до катастрофи найбільшого, знакового і найстаршого  світського проекту в ісламській країні. І це не зможе не відбитися на всіх стосунках Європи і ширше – Євро-Атлантики – зі світом ісламу. Неуспіх європейського турецького проекту може стати основним елементом розколу спільного християнсько-ісламського цивілізаційного кола, центром якого, безсумнівно, є Середземне море, а символом – Босфор.

І нарешті: прискорена «українізація» Турецької республіки так чи інакше неминуче прив’яже її до російського неоімперського проекту й ізолює її від європейського та євроатлантичного впливу.

Не менш цікавим для Росії може бути якщо не визнання, то принаймні толерування Туреччиною фактичної анексії Криму – це теж може бути ціною, яка входитиме в корупційний російський пакет.

І ще одне, наостанок, – не менш важливим елементом пакету може стати і відмова від чіткої та зрозумілої підтримки автохтонів Криму кримських татар – киримли. Це теж може стати, чи вже є, предметом великого геополітичного торгу.

Чи ці тенденції настільки невідворотні? Ні. В Туреччині наразі є доволі потужні прозахідні суспільні й політичні орієнтації та сили. Однак настільки нехтувати Туреччиною, як це робить ЄС, а також Україна, просто безвідповідально.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 1

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • patria7 12 травня 2015, 22:27

    Дивна позиція Возьняка щодо адвокатури Туреччини, що черговий раз підтверджує його проросійську точку зору не питання України займатися просуванням Туреччини до Європи Україна нарешті повинна ставати самодостатньою ніхто крім порад Україні нічого не дасть ніхто в світі не зацікавлений в сильній процвітаючій Україні крім неї самої це нарешті має зрозуміти влада України проросійська Туреччина це не благо для України

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук