Стаття про нелюбов до української культури

На ZAXID.NET 5 червня була опублікована стаття пана Василя Расевича «Від альтернативи до архаїки». Мене ця стаття обурила до глибини душі і викликала відчуття глибокої нелюбові до української культури, яке автор демонструє в кожному рядку. Щоби не бути голослівною, спробую розкласти свої аргументи послідовно, коментуючи головні меседжі статті.

Цитата: «Державне регулювання культурної сфери, а отже й фінансування, є насправді вражаючим. Від сільського клубу починаючи і закінчуючи головним «клубом» країни – палацом «Україна». Від «спілчанських» структур, системи, відшліфованої Сталіним для тотального контролю за життям мистецьких і культурних спільнот, до народних і заслужених ансамблів пісні і танцю».

Пасаж про вражаюче державне фінансування культури – особливо на тлі послідовного банкрутства, а практично – нищення багатьох важливих осередків нашої культури і культурної пам’яті – цинічний до краю. Але ж саме зараз фінансування української культури настільки жалюгідне, що кожна цивілізована європейська країна не ганьбилась би такою деградацією ставлення офіційних кіл до своєї духовності. Не знаю, який лютий ворог України, крім пана Расевича, ще б так відверто запропонував знести одним махом всі існуючі структури культурної сфери і випустити її у «вільне плавання», тобто, по суті приректи на знищення і, що гірше, на заміщення чужою і ворожою духовною (бездуховною) сутністю.

Всі цивілізовані держави дуже дбають про підтримку і промоцію своїх культурних центрів, оскільки вони, по-перше, формують соціальне середовище належного рівня, по-друге, репрезентують позитивне обличчя нації в світі, по-третє, є джерелом дуже навіть поважного прибутку від культурного туризму (це, зрештою, прекрасно демонструє Львів в останні десятиріччя). Тож пропоную пану Расевичу поцікавитись, які кошти на підтримку всіх цих «клубів, музеїв, театрів та ін.» – виділяє Німеччина, Франція, Австрія. Бо ж відомо: культура сама себе ніколи і ніде не може прогодувати, вона завжди має державну фінансову підтримку. Щодо суцільного державного регулювання культури, то, на жаль, якраз тих функцій щодо культури, які держава повинна виконувати: промоцію національних художніх цінностей, захист від пропаганди під виглядом культури ксенофобії, нав’язування комплексу меншовартості своєму народу, презентацію найбільших художніх цінностей нації у світі тощо – на даний час наші відповідальні за це державні установи не виконують в належному об’ємі.

Друга цитата: «Тому набагато щирішим з боку «діячів культури» було б перестати прикриватися благими намірами, нібито захисту української національної культури, а відверто заявити, що йдеться про їхні «шкурні» інтереси. Що їхній культурний продукт, не підкріплений державним фінансуванням, нікому не потрібний. Що вони можуть існувати тільки в системі, коли держава їх «уживає» за потреби і без, а вони, відповідно, живуть безбідно з тієї «вживаності».

Перепрошую, про кого йдеться? Чий культурний продукт не потрібний? Ігоря Калинця, Ліни Костенко, Валентина Сильвестрова, Мирослава Скорика, Івана Марчука чи Івана Остафійчука? Хто з них відстоював «шкурні» інтереси, а не репрезентував українську культуру на найвищому рівні? Як можна було одним махом спаплюжити всіх і вся!!! Тут принагідно хотіла б сказати, що у відстоюванні культурних інтересів нації наскільки ж неважливим є етнічне походження. Бо етнічний єврей Портников у день, коли вся країна сумує за відходом одного з наших найбільших композиторів, дуже правильно ставить питання про те, що держава, всі відповідні структури повинні подбати про те, щоби Україна асоціювалась з видатними іменами Миколи Лисенка, Миколи Леонтовича, Бориса Лятошинського, Мирослава Скорика і пропагувала їх у світі, а етнічний українець Расевич в той же день пропонує (цитата): «держава має відпустити культуру у вільне плавання». Більшого цинізму годі собі уявити, бо «вільне плавання» можливе для шоу-бізнесу, який сам на себе заробляє, але аж ніяк на системне функціонування культурних інституцій.

Третя цитата: «...доведеться позбутися «народництва» та відв’язатися від радянського селянсько-козацько-класового наративу. Перестати відзначати культурними «заходами» різні історичні ювілеї, дати та події. Скасувати відзначення «діячів культури» званнями «заслужений» і «народний» з відповідними грошовими субвенціями. Оскільки це і є одним з механізмів, коли держава визначає, що є культурою, а що ні».

Оце вже горох з капустою! Радянська система якраз зробила все можливе, щоби примітивізувати культурні надбання українців і знищити фізично її носіїв і тих, хто серйозно і відповідально її досліджував і пропагував. А Розстріляне Відродження було по суті чим? А вбивство Леонтовича за його обробки народних пісень – чому? Щодо пропозиції не відзначати історичні дати і ювілеї – а пан Расевич не хоче запропонувати німцям не відзначати ювілею Бетховена, англійцям перестати вшановувати театральними фестивалями Шекспіра, а в США відмінити будь-які культурно-мистецькі акції до Дня Незалежності 4 липня (особливо їх реконструкцію історичних подій)? Ну і в цьому випадку просто гріх автору не копнути В'ятровича – це ж святе.

Щодо звань: згідна, їх можна і треба було би відмінити, якщо б принаймні прийняти закон про меценатство, який діє у всіх цивілізованих країнах, створити такі потужні фонди, як ДААД в Німеччині чи фонд Королеви Ядвіґи у Польщі для підтримки науки і культури, створити багатогранний дієвий механізм промоції національного мистецтва – тоді дійсно, відміняйте всі звання, митці перші будуть «за». Як приймаємо європейську систему функціонування мистецтва – то у всій її повноті, а не за формулою «забрати – заберемо, а дати – дулю з маком».

Четверта цитата: «Від цих практик давно потрібно було відмовитися, оскільки вони були досконалим радянським механізмом недопущення альтернативи й утвердження «державного» культурного канону. Канону козацько-шароварного, з культом хорового співу, псевдонародного танцю та драматургією соціалістичного реалізму». Записати український хоровий спів у радянський культурний канон – це ще треба було додуматись! Це весь тисячолітній скарб української духовної музики від монодії – до ХХІ ст., до згаданого Миколи Леонтовича, наших сучасників Анни Гаврилець і Віктора Степурка вписати в радянський соцреалізм може або невіглас, або ворог.

До того ж треба усвідомити, по-перше, що більшість країн світу дуже трепетно плекає свій ментальний код у фольклорних формах (не як музей афроамериканської історії і культури в Штатах, який для них є почасти екзотикою, почасти актом каяття). Спробуйте запропонувати іспанцям відмовитись від фламенко, полякам від їх мазурок і полонезів, а австрійцям – від їх йодлів, та ще облайте їх примітивом, побачите, як вони на це відреагують. Друге ж – український фольклор зараз існує в дуже розмаїтих, цілком не «соцреалістичних» формах, і у високопрофесійних обробках, і в прекрасних формах популярної музики – у «Піккардійської терції», Оксани Мухи чи джазових версіях. На жаль, саме в цьому ключі – облаювання і обхаювання всієї української традиції скопом без різниці, про кого йдеться: про «Сватів» чи про шедеври сучасного українського театру і літератури; про 95-й квартал – чи про «Цвіт папороті» Станковича, про Корнійчука чи про Ліну Костенко – написана вся стаття. І єдине питання, яке залишається після її прочитання - Qui bono? Кому вигідно? А вже відповідь на це питання кожен дасть собі сам.