Теребовля

Наталя Пасічник, 21 серпня 20107080

Меланхолія – річ, яка може вивести з ладу найтривкіший механізм людського раціо і за мить розбити ущент творений роками образ незворушного скептика з двома глибокими поділками на межибрів’ї: Cogito ergo sum. Перші її ознаки – спазм у горлі, втрата мови, чи ще гірше – сльозливість з’являються тоді, коли, здається, що цей раптовий приступ - або від надмірного вживання солодощів, чи алкоголю (кожному - своє), або ж від затяжного нічогонероблення, що насправді є усеробленням, а тому жодних пояснень не потребує.

Я згадую себе, п’ятнадцятилітню дівчинку-підлітка, мрійливу й подекуди імпульсивну перфекціоністку, що постійно вишукувала у маленькому люстерку надумані чи справжні схожості із нею ж твореними кумирами, мандрівницю-фантазерку, яка насправді так ніде й не побувала, окрім княжого, як нам казали в школі, міста Теребовлі. Середньостатистичну школярку зі своїми страхами і віршованими таємницями, дбайливо схованими у зимовому взутті чи між светрами. Зрештою, діти мають право, як на окрему кімнату, так і на власну колекцію спогадів-фотокарток, нехай і напіввигаданих, напівпорожніх.

ArticleImage_1_72867.jpg

Теребовлянська фортеця – широка сіра стіна, обриси якої зникають між галицьких лісів та кострубатих решток радянської архітектури. Ми ходили туди тільки в неділю, самі, рідше з батьками. Перша вилазка на єдину вцілілу вежу, перший непристойний малюнок всередині Козацького Дозору, перше і далі постійне відчуття власної незграбності. Такі походи ставали подією і вже тоді здавалося, що потім «буде, що згадати».

Залізничний вокзал, поблизу музичної школи, шлагбаум, який раптово опускався, і від того, якщо не встигаєш перебігти на інший бік, заняття із сольфеджіо, спеціальності і – досі незабутньо - музичної літератури ставали коротшими, і разом з тим – довшою дорога додому. Ми махали руками пасажирам до того, як поїзд зникав і дуже хотіли, щоби хтось помахав нам у відповідь. Зрештою, таке траплялося часто.

Книгарня, яка разів п’ять змінювала своє місце і врешті передислокувалася на територію теперішнього ринку. До неї вперше привезли друкарську машинку «Larissa». Її у чорному пластмасовому футлярі і пачку паперу вперше купив мені тато. Це вже потім я вишукувала на горищі адреси редакцій давніх радянських журналів, аби опублікувати в них вірші і, звісно, отримати гонорар.

Мамин класний кабінет, який був і моїм класним кабінетом – ми із сестрою приходили сюди влітку, аби похапцем підлити квіти у вазонах і втекти, уникаючи цікавих поглядів вчителів – маминих колег, якщо вони були у школі.

Дорога через міст до бабусі з дідусем, міський поштамт, у скриньках якого може й досі зберігаються виготовлені мною власноруч конверти з фальшивими марками – дитячі злочинні авантюри – усе задля короткого, хай і нечутного відлуння з тієї сторони. Хто би міг подумати, що вони усе-таки знаходять своїх адресатів? Хто би міг подумати, що мій епістолярій з усіма, хто дорогий мені і не дуже триватиме так довго?

І тільки згодом Теребовля – обшарпана автобусна станція, бруківка під колесами похоронної вантажівки, червона пляма світлофора на початку головної вулиці.

Меланхолія часто межує з відчуттям чогось нереалізованого, нездійсненого. Важко шукати відповіді на непоставлені запитання і ще важче знаходити їх. Важко бути провінційним містом, коли ти - насправді столиця.

 

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів

Дискусія

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук