Той, хто підкрався непомітно, проте виявився не тим, кого боялись

IQМихайло Бриних, 21 лютого 2012672229
Той, хто підкрався непомітно, проте виявився не тим, кого боялись

Про новий фільм Михайла Іллєнка “Той Хто Пройшов Крізь Вогонь” неможливо писати критично: не дозволяє ні совість, ані рештки здорового глузду.

В українському прокаті так довго не було якісного вітчизняного кіна, орієнтованого на масового глядача, що публіка вже й забула, як це воно: втирати сльози під час перегляду і аплодувати на фінальних титрах – у пустому залі, серед білого дня, без щонайменших урочистостей і телевізійних камер, а просто тому, що важко стриматись. Вперше за багато років.

Інша річ, що велике глядацьке розчулення й нескінченні слова вдячності, якими рясніють форуми, Інтернет-видання та соціальні мережі, мають дуже неоднорідне походження. Для когось це – несподіванка, дивовижа, щось настільки ж неочікуване, як раптова поява на порозі давно зниклого безвісти родича. Для когось, навпаки, “Той Хто Пройшов Крізь Вогонь” – подія прогнозована, адже брага змарнованих глядацьких сподівань не могла бродити вічно; весь арсенал кпинів, якими періщили “нове українське кіно”, вичерпаний не вчора. Попри очевидний успіх (про бюджет і касові збори в цьому контексті краще навіть не починати розмову), для Іллєнка та його команди це була гра на три результати. Якби стрічка стала черговим партизаном у глибокому запіллі вкраїнської масової культури, навряд чи це б викликало якісь нарікання, – до такого сценарію всі привчені. Хоч як це не дивно, але саме відсутність грандіозних допрем’єрних сподівань надзвичайно посприяла теперішньому резонансу.

Адже на що можна було чекати? На ще один “Фучжоу” і – як наслідок – на кілька фестивальних показів, сюжет в новинах про презентацію, в кращому разі – на перемогу в Канах чи Берліні? Але ж вряди-годи народу щось таке повідомляють: там наше кіно здобуло гілку, а там його визнали найкращим, тільки ж ця паралельна реальність жодним чином не позначається репертуарі вітчизняних кінотеатрів. Хто міг чекати від знімального процесу, який тривав більше п’яти років (та ще й із річною перервою), не лише вдалого завершення, але цілком довершеного комерційного продукту? В такому ритмі ще можна якось знімати епічно-поетичні екзерсиси, але у виробництві суто жанрового кіна, як і в шаховій партії, втрата темпу часто призводить до печальних ускладнень.

І, нарешті, ще одне, суто обивательське “та ну”: мовляв, якщо вже молодим і модним режисерам ніяк не вдається зліпити жваве й технологічно сучасне кіно, то куди там “старій гвардії”.

Отже, причин вірити й чекати на диво в публіки практично не було. Хіба тільки поодинокі нострадамуси й аналітики культури звернули увагу на відсутність тривалого, нав’язливого, агресивного промо, – цього характерного символу попередніх поразок. Варто лише нагадати, з якою помпезністю та доленосною піною анонсувалися “перший український бойовик” під розпачливою назвою “Прорвемось!” чи “перший український фільм жахів” про те, як ефективно зганьбити цілий жанр (“Штольня”).

Наважусь стверджувати, що “Той Хто Пройшов Крізь Вогонь” не гріх і переоцінити, адже цей витвір (як, приміром, і роман Василя Шкляра “Чорний ворон”) має більше суспільне значення, ніж суто кінематографічне. Це ще один важливий етап подолання комплексу національної культурної меншовартості, який розвинувся не тільки через нав’язування чужого мистецького продукту, а й через банальне відчуття сорому за всі убогі, нежиттєздатні судоми “вітчизняного виробника”.

Не думаю, що один-єдиний фільм Іллєнка змінить задавнену інерцію, але гідний подиву сам факт, що цю багатошарово обкладену прокляттями інерцію, виявляється, і ламати не треба: достатньо лише обрати інший кут зору – і вона сама виблякне та пощезне. А принагідно з’ясуються дивні речі. Наприклад, що українське за духом, самою історією, фактурою та метафорикою кіно може бути на три чверті російськомовним. Ніхто, до речі, цього якось і не зауважує, бо ж у стрічці звучить п’ять мов, і режисер уникнув навіть штучного “паритету”, яким так часто грішать у сучасному мистецтві.

Ще одним відкриттям для глядача стає сама оповідь, в якій правда перевершує вигадку; здавалося б, в історії перетворення радянського льотчика на вождя одного з індіанських племен уже не може бути “надлишкового” очуднення, але тут вже сам режисер впирається – йому і цілком реальної  містики забагато. Взагалі ж найбільший мій подив – це те, як Михайло Іллєнко повівся з обраним для екранізації матеріалом. “Той Хто Пройшов Крізь Вогонь” міг би бути зразковим істерном, містичною притчею, воєнним бойовиком тощо. В цьому сюжеті безліч внутрішніх пружин, але Іллєнко використовує їх мінімально, він трепетно ставиться до механіки кіно; і саме тому вкраїнський Гойко Мітіч з’являється на екрані не для того, щоб урешті-решт стати Чінгачгуком і нещадно скальпувати ворогів своїх. Завдяки неоднозначним жанровим пріоритетам (а насамперед це – мелодрама) Іллєнко досягає іншої, неочевидної для масового кіно мети. Традиційна історія любові та зради в його виконанні стає неймовірно цікавим дослідженням українського характеру: сильного, волелюбного, але неймовірно залежного від обставин. Негаласливий героїзм і цілковита покора, безмежне прагнення справедливості й усвідомлення марнотності помсти – таке життя того, хто пройшов крізь вогонь. Але водночас і того, хто не повернувся.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 29

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • ворона 5 березня 2012, 21:06

    неприємний осад лише від одного - звязка до болю нагадує початок автобіографічної книжки "Білий Мустанг", мяко кажучи попахує плагіатом трохи. Але якби я не читала того білого мустанга, то від фільму була б в 100% захполенні.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Гість - до ТЕРПУГ 28 лютого 2012, 20:25

    Користуючись телепатією, ви зняли у мене з клавіатури і з язика мої думки .Дякую і поділяю сказане вами.Єдине , що хочу додати, що Arvay начитався "12 стільців"або просто фільмів з такою назвою надивився.Хай би сидів у коментарях, які відповідають його темі - пропаганді "спільної Русі" і "русского мира".Але то дурниця, не про це тут мова.Мова - про кіно.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • ТЕРПУГ 28 лютого 2012, 16:55

    "Arvay" ! До попередніх коментарів вам у відповідь (з якими я згоден) додам свій. Перш ніж щось коментувати,треба хоча б в основному знати те,що коментуєш. Згодні ? Вам тут уже писали,що ви про все маєте дивні знання,та й то на 50%. Так ось ще. Вам до відома. У лідера УПА прізвище БАндера, звати його Степан. Його політичні послідовники -- бАндерівці. А літературний,вигаданий письменниками,герой -- Остап БЕндер. Вловлюєте різницю ? Ви з апломбом беретесь коментувати те,чого не знаєте,ще й по ходу ображаючи інших людей. Фу ! Не солідно !

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук