У сортах добра не розібрався

Будучи причетним до найпопулярнішої соціальної мережі кириличного сегменту інтернету, останніми днями не можу позбутися трьох елементарних вражень. Перше – я потрапив у чорно-білий телевізор часів холодної війни. Друге – порятунок України мислячої (начебто!) частиною українських громадян мислиться лише в термінах «приведення до влади потрібних людей». Третє – політикам і їхнім технологам вкотре вдалося повернути справу так, щоб ми самі себе переконали в тому, що не вони нам винні, а ми їм.

«Кляті противсіхи» – вони не дали, не пустили, не дозволили Їй і привели до влади Його. Вона – це, звісна річ, саме Вона, а Вона, як відомо, – це Україна, яка мала перемогти», – не мені одному доводилось за весь час до виборів і після них в різних формах читати таке. Там, за параваном виборчої кабінки, для більшості моїх колег зяяла велика чорна діра. Все зводилось до одного катастрофічного результату: «якщо не Вона – то кінець світу». Життя країни до 7 лютого і після не бралось до уваги.

Все знову, як у старі радянські часи, було пофарбовано на чорно і біло. І ось ти реально бачиш, як пана ім’ярека, котрого ти роками знав як людину спокійну та врівноважену (ба більше, ти ні на йоту не сумнівався в чистоті його ліберальних поглядів!), раптом наче підмінили. Де тільки поділась толерантність, повага до думки ближнього і просто здатність до раціонального мислення! Ні, тепер він знає, хто в усьому винен і хто насправді мусить згоріти на великому вогнищі політичних амбіцій. Це вони – «противсіхи», які прийшли на вибори і проголосували «проти всіх», або абсентеїсти, що просто вибори проіґнорували.

Якщо розібратись, то, мабуть, добре їм – цим «юлефанам» і тим «янучарам». У них нормальний, зрозумілий їм двополюсний світ, де третій – зайвий у цій борні сил Добра із силами Зла. Звісна річ, вони, незалежно від полюсу, – завжди Добро.

І от «абсолютне добро» на ім’я Андрій Шкіль, депутат від БЮТ, одразу ж після 7 лютого, в інтерв’ю й каже, мовляв, ми мусимо приготуватися до того, що замість «Ще не вмерла Україна» буде «Владимирский централ». Вам страшно? Так, і мені страшно. По-перше, страшно за Шкіля, який під своєю гордою вишиванкою носить таке боягузливе серце  і який у принципі погоджується як людина влади (так, так, ще досі влади), що він здатен таке допустити. По-друге, страшно за людей, які Шкілю повірили. Не тому, що справді не можна собі уявити «Владимирский централ» у ролі гімну, а тому, що вони дозволяють себе цим залякати. Втім, цілком так само, як дозволили собі прийняти в якості аксіоми протягом усіх передвиборчих місяців твердження: «Якщо не Вона, то смерть».

Того ж дня, після цієї іронічної цитати Шкіля, показує канал 1+1 сюжет із Верховної Ради. І там, на її трибуні – хрестоматійне протистояння депутатів Соболєва й Азарова. Раптом камера пірнає у фойє, де на тлі журналістського синхрону про визнання-невизнання виборів, непримиренне протистояння і взаємні звинувачення той самий депутат Шкіль у тій-таки вишиванці вітається з депутатом від сил Зла Нестором Шуфричем. І не просто вітається. За долі секунди вони встигають обнятись і поцілуватись.

Тоді, в момент їхнього поцілунку, нікого з «юлефанів» і «янучарів» поруч зі мною не було. Я був одним-єдиним на всю країну свідком цього теплого людського поєднання, в якому і близько не побачив жодних суперечностей. Навпаки. Камера від’їхала, а я почав домислювати. Після такого поцілунку люди б’ють один одного віником у лазні, п’ють на брудершафт і ходять у гості. Після таких поцілунків вони хто завгодно – тільки не вороги. І от є народ, який, метафорично висловлюючись, вибираючи між Добром і Злом, Тимошенко і Януковичем, мусить вибрати також і між Шкілем та Шуфричем. Ба більше, вибираючи між ними, вони також вибирають оцей їхній спільний чоловічий поцілунок. Так вітаються італійські мафіозі в американських фільмах. Так вітаються «добрий» депутат Шкіль і «злий» депутат Шуфрич.

І от я, заклякши перед телевізором в очікуванні Армаґедону, думаю: вони собі цілуються, отримуючи скупе чоловіче задоволення, і їм при цьому добре. А я, що не вибрав ні першого, ні другого, при цьому винен? Мені дорікають, що я – ворог України, безвідповідальний нікчема і московський посіпака, бо не проголосував за одного з них. Але ж стривайте, невже мені буде гірше від того, що цим двом зараз так добре? Ні, гірше точно не буде.

По-справжньому зле те, що не буде краще. Однак, з другого боку, є одне «але». Тепер я точно знаю, що ми тоді, 2004 року, таки справді не помилилися. В нас була саме революція. Адже за всіма історичними законами революція мала поїсти своїх дітей і породити контрреволюцію. Так Ющенко породив Януковича. Але це точно не катастрофа і не кінець світу.