Український народний "ShockolaD"

Про етно-джазовий гурт "ShockolaD" вже пора говорити як про відкриття останнього року. Молода й дуже фахова група, що на двох останніх джазових фестивалях Львова — «JazzBez» та «Флюгерах Львова» — заінтригувала львівську публіку так, що вже зібрала стабільний фан-клуб, зараз дає тур на підтримку альбому «Покоси». Мені вдалося зустрітися з учасниками гурту – Богданою Винницькою, Анастасією Литвинюк та Ігорем Гнидиним й розпитати у них багато особистого, не вказаного у прес-релізах.

- Перше запитання стандартне: як виник гурт "ShockolaD"?

Дана: 2004 року кожен із нас був студентом Музичної академії. Коли я кажу "кожен із нас", то маю на увазі Ігоря Гнидина, нашого барабанщика, Анастасію Литвинюк, піаністку, і себе, Дану Винницьку, вокалістку. Тоді ми вперше відвідали львівський джазовий фестиваль "JazzBez". Почута там музика нас так захопила, що ми розмріялися почати робити щось схоже і шукати однодумців. Так і знайшлися: спершу скомунікувалися Ігор з Настею, потім до них доєдналася я, і так одного разу, п'ять років тому, у червні 2004, ми зійшлися й почали грати стандарт "My funny valentine". Тоді ми грали за розписаними партитурами, ще не вміючи імпровізувати. У нас змінилося кілька контрабасистів. З ними кілька разів повторювалося одне й те ж: після якогось моменту басист виявлявся неспроможний видати потрібну кількість інтелектуально-емоційної напруги, потрібної нашій музиці; тоді на горизонті з'являлася нова фігура. А у серпні до нас приєднався теперішній саксофоніст Володимир Урбан, з яким ми працюємо досі.

Наступного року ми вперше взяли участь у фестивалі "JazzBez" як юніори. Там на одному з джемів зустріли дуже цікавих виконавців: піаніста Йоахіма Менцеля, барабанщика Арека Сколєка та Міхала Бранського. Вони розповіли нам про літні майстер-класи у Кракові від International Summer Jazz Academy. Того ж літа ми поїхали на ці майстер-класи й зрозуміли трохи більше про джаз - доти нам доводилося вигадувати багато власних велосипедів. А минулого року ми троє - Ігор, Настя і я - отримали стипендію польського міністра культури "Gaude Polonia", завдяки якій змогли пожити в Польщі і повчитися у легендарних польських музикантів Чеслава Бартковського (барабани), Анджея Годжінського (піаніно), Януша Шрома (вокал).

- Ви хоч і молодий гурт, але вже видали два альбоми. В Україні така оперативність - рідкість. Як вам це вдалося?

Дана: Так стається, що на нашому шляху постійно трапляються добрі люди і сприятливі обставини. Минулого року ми видали перший альбом "Number One" завдяки стипендіальній програмі "Gaude Polonia", наданої нам міністром культури Польщі. Минулого ж року ми виступили на "Флюгерах Львова", які організовує "Дзиґа", і отримали від неї грант на видання альбому. Велика подяка й любов Маркіяну Іващишину, який стільки робить для української музики й культури загалом. Та й не рахуючи цього гранту, ми існуємо великою мірою завдяки "Дзизі". Як уже згадували сьогодні, наша любов до джазу почалася з "JazzBez", теж організованого "Дзиґою". Цьогоріч "Дзиґа" зробила наступний крок і створила у Львові "ДжазКлуб.Львів", завдяки якому щотижня у Львові збираються джазмени, імпровізують, п'ють коньяк, обмінюються думками, і так витворюють джазове середовище, потрібне для розвитку музики.

- У тому, що ви об'єдналися саме у Львові, є заслуга самого міста, чи це випадковість?

Настя: Є заслуга передовсім Музичної академії та її гуртожитку, де жила я, Ігор і Володя. З Даною ми познайомилися вже в самій Академії.

- Хто мав на вас музичний вплив?

Настя: Передовсім Авішаі Коен, який робить щось схоже до нашого, інше за звучанням, але близьке ідейно: він бере народну ізраїльську музику, яку мало хто знав, і виносить її на світовий рівень. Ми хочемо таке ж зробити для музики української.

- Чому ви обрали саме етно-джаз? Адже для музиканта це виглядає на спрощення завдання - не треба писати текстів, мелодій - залишаються тільки аранжування (з якими ви даєте раду більш ніж достойно). Одначе етно-джаз - це жанр, в якому ви хочете працювати й надалі, чи тільки розминка перед великою грою?

Дана: Ми ж не граємо народну музику. Коли ми беремо народну пісню, то не просто її гармонізуємо й аранжуємо під наявні інструменти, а повністю переосмислюємо. Від пісні часто зостається тільки текст, та й він може змінюватися. До етно ми звернулися тому, що не існує поняття «український джаз», тобто джаз з виразно українським обличчям. Ми шукали того, що є питомо українським, самоідентичним - і знайшли етно. Вживаючи народні мотиви, ми беремо закладений у них музичний генокод нації. На цьому намагалися навчитися брати від фольклору ті елементи, які роблять нас українцями. А далі, коли працюватимемо з авторськими текстами, використовуватимемо їх, щоби відповідати на запитання, ким ми є, через музику.

Ігор: Це можна назвати стартом, але ми це переживали справді щиро. Я відчуваю народні теми просто на фізичному рівні, і нам хочеться передати енергетику народних пісень у нашій музиці. Зараз ми стараємося розвиватися, більше працювати з текстами й додаємо в аранжування більше академічних елементів. Але складнішою, ніж була, наша музика не стала - щоби передати енергетику етно, вона мусила бути складною від початку.

- Отже, ви - академічні музиканти, які грають етно-джаз. Джаз сяк-так пов'язується з академічною музикою, а етно у масовому уявленні слабо корелює з ними обома. Як у вашій свідомості поєднуються ці три підходи до музики?

Ігор: Я намагаюся не ділити музики на жанри. Кожен із них дає простір для творчого вираження. Поєднуючи ці три, ми додаємо той простір, який жанри нам пропонують, отримуючи більше свободи.

- Хіба академічна музика не заганяє свідомість у рамки?

Дана: Академічна музика навчила нас форми. Форма наших композицій не є типово джазовою, а має сюїтний характер. У нас складні теми, ми пишемо для виконання партитури.

Ігор: Наше ритмічне серце пише композиції розміром 11/8, 7/4. 

Настя: Поділи з'являються тоді, коли музиканти починають грати джаз, маючи уявлення тільки про нього самого. Нам же музична освіта додала фаховості й глибшого розуміння музики. Завдяки освіті ми можемо поєднувати більше елементів, ніж це можуть менш освічені музиканти.

- Ви орієнтуєтеся на комерційний успіх?

Дана: Насамперед ми орієнтуємося на те, щоби зробити добру музику. Якщо вона матиме комерційне забарвлення - добре. Але ми ніколи не будемо орієнтуватися тільки на комерційний успіх. Це вбиває творчість. Крім того, у нас є приклади світових музикантів, які не роблять комерційної музики, але мають мільйонні гонорари й платинові диски. Це я й про джаз говорю.

- А чи є метою легке, загальнодоступне звучання?

Ігор: Ми б хотіли, щоби нашу музику слухало якомога більше людей, хотіли би завоювати аудиторію, як це зробив Майлз Дейвіс. Але ми не прагнемо робити легку музику, не хочемо йти за публікою, адже більшість її не може належно оцінити будь-яку музику. Ми радше хочемо виховати собі такого слухача, щоб він зрозумів усе, що нам тільки забажається заграти.

Настя: Ми не спопсіємо, але й у крайнощі авангардового джазу нас теж не занесе.

- В останньому альбомі ви взялися писати пісні на авторські тексти - Жадана, Словацького. Ви не перші такі в Україні, але ваше завдання ускладнюється тим, що і "Мертвий Півень", і "Кому вниз", і "Пропала Грамота", і "Плач Єремії", які бралися за це завдання, більшою чи меншою мірою його провалили. Що особливого збираєтеся зробити у цій галузі ви? Чи маєте до нього, крім інтуїції й натхнення, якийсь раціональний підхід?

Дана: Якщо говорити про мистецтво слова й мистецтво музики, то в них є багато спільного. Музика - це сильний абстрактний інструмент, який завжди міг зашифрувати послання, які могли відчитати тільки обрані. Я маю на увазі риторичні фігури, зашифровані у середньовічній музиці, за якими можна було читати Біблію, або ті месиджі, які залишав у своїх партитурах Шостакович. Дуже важливо, що багато людей один і той самий твір - музичний чи літературний - можуть сприйняти по-різному, кожен в силу своєї інтелектуальної потуги й глибини серця зможе взяти тільки якийсь відсоток. Ми розуміємо, що ми робимо у своїй музиці, й ми маємо мрію: зрозуміти ці сильні тексти до такого рівня, щоб перекласти їх на музику, щоб музика їм допомагала.

Настя: Спочатку з'являється музика, а вже потім ми беремо книжку й шукаємо відповідний текст. Головне тут завдання - це дуже добре зрозуміти й пережити цей текст. Успіх завдання можливий тільки тоді, коли кожен з учасників групи пропустить крізь себе цей текст і зможе розказати про це людям.

- На "Флюгерах Львова - 2009" ви вперше презентували українській публіці пісню "Рим" на текст Юліуша Словацького. Її звучання зовсім нехарактерне для етно-джазу. Це радше арт-рок зеппелінівського розливу - надривний, драматичний. Ви плануєте працювати з таким саундом далі?

Дана: Насправді у «Римі» були і східні, й гуцульські мотиви, і джазові. Слухачі можуть їх не чути, але ми (і кожен, хто спробує зіграти цю композицію) знаємо, що вони там є, і це робить нашу музику особливою, українською. Стосовно планів - зараз важко намалювати конкретну стратегію. Все залежить від натхнення. Наразі ми просто живемо, насолоджуємося й кожного дня бачимо у чомусь музику. І залежно від інспірацій, які будуть зовні та всередині, вийде відповідний саунд.

Настя: Знаєш, у "Римі" практично всі слухачі знайшли для себе щось нове й несподіване. Гадаю ця пісня - це наш крок до знаходження власного самобутнього саунду, щоб не про нас казали "це етно-джаз", а про когось іншого - "це звучить як "ShockolaD". Власне, цього ми й прагнемо.

- На шляху становлення самими собою вам нізвідки чекати підказок. Вас це не лякає?

Настя: Це дуже добре. Коли йдеш своїм шляхом, то ти диктуєш умови, а не хтось диктує їх тобі. Коли люди роблять щось щиро й фахово, це і матиме успіх серед фанатів, і слугуватиме засобом самовираження й заробітку - це речі, які чудово поєднуються.

- Коли вийде третій альбом і чого від нього можна чекати?

Настя: Чекай, ми другий щойно у крамниці завезли (сміється). Про третій важко сказати, але думаємо, що це буде взимку. Маємо принаймні два плани. Перший - банальний за задумом - програма колядок і щедрівок. Вона у нас вже готова, але ми тільки одного-єдиного разу виконували її (до речі, у Львові). Це був також експеримент з аранжуванням, а до виконання ще було залучене вокальне тріо. Якщо все вдасться, ми плануємо зробити все так само, додавши трохи струнного оркестру чи квартету. Знову ж таки, наш академічний вишкіл нам допоможе зробити для нього аранжування. Другий варіант - альбом на авторську поезію, тобто продовження того, що ми почали робити піснею "Рим", тобто щось значно серйозніше, ніж ми робили досі.

- Ваша музика вас вже годує, чи ви досі самі в неї інвестуєте?

Дана: Наразі ще ні. Але ми певні, що щойно вийде це інтерв'ю, буде створено фонд підтримки гурту "ShockolaD". Тоді ми зможемо не розраховувати на гонорари, а жити за кошти фонду (сміється).

- У вас є мрії поза діяльністю групи?

Дана: Головна моя мрія - щоб Україна стала культурною, музичною Меккою. Щоби попри суспільно-економічні проблеми, IQ українців був таким високим, щоб могти сприймати, розуміти й реагувати на добру музику. Високий IQ наших слухачів, до речі, засвідчив концерт Кена Вандермарка у складі «Sonore trio" на «JazzBez», який зібрав повний зал. Якщо за 10-15 років в Україні буде досить інтелектуальних слухачів, які зможуть оцінити якісну музику, яку, зокрема, будемо робити ми, то українці будуть найщасливішими людьми світу - і музиканти, і слухачі.