Усі ми трохи єзуїти
IQ

Усі ми трохи єзуїти

Чотириста років самотності, або чи «занапастили» єзуїти Україну

Євген Гулюк, 1 лютого 2426 3

У 1608 році було відкрито Львівський колегіум єзуїтів. Усе відбувалося дуже урочисто і не обмежувалося лише читанням хвалебних панегіриків та прославлянням щедрих меценатів. Близько тижня містом снували люди, приїжджали впливові і шановані гості, на вулицях Львова зароджувалося нове для історії української культури явище. Із 2018-м минуло 410 років від цієї події. Ювілей дрібний, для українців не значущий, а тому і не одержав уваги. Характер присвячених цьому дійств можна передати назвою фільму Мартіна Скорсезе, який він зробив про тих самих єзуїтів, – «Мовчання».

Чимось такий стан речей є нормальним і закономірним. Гірше, якби з цього приводу на вулицях Львова виросло два монументи. Скажімо, на площі Петрушевича постамент з гетьманом Станіславом Яблоновським, який відбив останній напад татар на наше місто і був щедрим меценатом єзуїтів. А перед школою № 62 – пам’ятник Богдану Хмельницькому. Той вчився у єзуїтів. Хоч ми і не знаємо у яких – львівських чи ярославських.

Проте пам’ятників, на щастя, не буде! Хоч про Львівський єзуїтський колегіум з такої нагоди згадати варто. Бо ж не вірити далі у міф про хитрих, брехливих і ледь не слуг… самого Сатани єзуїтів! Тим паче – не «міряти» історію давньої чернечої спільноти в категоріях, що розроблялися, починаючи від кінця XVIII століття! І хто знає, може саме у 2019-му, який несе 450 років від Люблінської унії, ми врешті почнемо тверезо оцінювати ці суперечливі, але важливі події: без «насадження католицизму» і без надуманого й накинутого романтиками поділу на «своїх» і «чужих».

«Гарвард» на берегах Полтви… і Дніпра

Колегіум, проголошений 1608 року у Львові, – це не просто школа. За словом «колегіум» – ціле середовище. У випадку із львівським, йдеться про школу, друкарню, бібліотеку, музичну бурсу, театр тощо. Над р. Полтвою єзуїти заснували першу на наших теренах астрономічну обсерваторію, а ще – мали власні села та бровар. Із цього жили, забезпечували потреби навчального процесу, очищали голову від набридливих, як мухи, філософських думок. Отож, колегіум – це справжній культурний центр і навіть більше. Це самобутній осередок, який нагадує модель сучасного західного університету, що сам на себе заробляє і залучає кошти від зовнішніх меценатів.

Такий колегіум був не тільки у Львові. По українських містах Речі Посполитої їх було не менше, ніж сьогодні банерів з обличчям однієї «рятівниці». Колегіуми відкрили у Луцьку, Острозі, Барі, Фастові, Переяславі, Вінниці, Самборі, Станіславові тощо. Перелік неповний, але і він вражає! Звичайно, що не кожен зі згаданих центрів був розбудований, як львівський. Однак уже кількість цих закладів схиляє до думки, що питання варте уваги. А крім кількості була і якість – бо не просто так волинський православний шляхтич Василь Загоровський закликав віддавати дітей на науку саме до єзуїтів. Їхня модель була доброю й ефективною для того часу.

Справжнім визнанням системи освіти єзуїтів стало запозичення її елементів для організації навчального процесу в Київському колегіумі (1632), заснованому Петром Могилою, а далі – для Чернігівського (1700), Харківського (1722–1726) та Переяславського (1738) колегіумів. Тож говоримо про низку навчальних осередків, які розвивалися під впливом освітніх практик, принесених єзуїтами. Ці заклади були «кузнею кадрів» для бюрократичного апарату політичного утворення, старт якому дали події Хмельниччини. Серед викладачів згаданих центрів такі знані персонажі, як Григорій Сковорода.

Нудотні будні монахів, без «сиру» і «хробаків»

«Продуктом» єзуїтського шкільництва був родич Василя Загоровського Ієронім. Він вчився і викладав у єзуїтів, був членом Товариства Ісуса. Але щось пішло не так і Ієронім Загоровський написав текст, у якому критикував братів, приписував їм підступ, обман, любов до матеріального тощо. Пізніше Загоровський відмовився від написаного, але книга отримала власне життя. Вона стала «бестселером» і розбиралась опонентами єзуїтів на цитати. Виходець із Львівщини Стефан Яворський заради просування щаблями єзуїтської системи став уніатом (далі католиком), а згодом зізнався, що робив це не «серцем», а «устами» і заради науки. У його особі єзуїти виховали хорошого ритора і знаного професора Києво-Могилянської академії.

Вчився рік у львівських єзуїтів Василь Григорович-Барський. По тому він понад 20 років мандрував «святими місцями» і на власні очі бачив Венецію, Флоренцію, Неаполь, Відень та інші міста, що майстерно описав у спогадах. Серед учнів Львівського колегіуму ніби був і Ярема Вишневецький – яскравий приклад успішного підприємця того часу. Щедрий меценат і патріот свого краю, якого ми, освічені і розумні, терпіти не можемо з однієї причини – його ненавиділи розбишакуваті і малоосвічені козаки; вірний слуга короля Речі Посполитої Б. Хмельницький 5 років відсидів за партою в єзуїтів. Хоч відбулося це, так виглядає, через зв’язки батька майбутнього гетьмана.

Полеміст і автор першого перекладу Біблії польською Якуб Вуєк також пов’язаний зі Львовом. Він був серед перших єзуїтів, які прибули до міста, а після відкриття колегіуму очолив цю структуру. Інший полеміст, викладач та ректор Львівського колегіуму Єжи Ґенґель був автором самобутньої концепції світоустрою. Він дискутував з прихильниками реформаційних рухів (лютерани, кальвіністи та ін.), з картезіанцями та маккіавелістами; розбирав доктрини опонентів, коментував їхні ідеї, варіанти втілення останніх, говорив про наслідками, до яких це призведе. Так засвідчував, що у Львові є людина, здатна переосмислити передові ідеї того часу.

Якщо облишити теологію і рухатися в напрямку того, що в нас більше асоціюється з класичною наукою, то не можна не згадати про Фаустина Ґродзіцького. Він організовував математичні студії у Львівській єзуїтській академії, міг бути автором проекту головного вівтаря костелу єзуїтів у Львові. Його напрацювання з математики та архітектури вчені знали й активно зверталися до них пізніше.

Історичні забавки у лабіринтах бібліотеки Життя

Не станеш хорошим географом, якщо ніколи не бачив мап. Гітаристом не будеш, якщо лиш «тероризував» балалайку. Тому у Львівському колегіумі єзуїтів завжди дбали про базу для навчальних потреб. До прикладу, заклад був «озброєний» друкарнею. І це важливий момент. Друкарня була інтернетом того часу, засобом поширення знань і способом відстоювати конкретне бачення проблеми, а відтак і засобом впорядкування світу ідей.

Львівська друкарня єзуїтів – це явище в тогочасній культурі. Серед «дітищ» інституції багато літератури. Книгознавець Ярослав Ісаєвич писав, що львівська друкарня не вирізнялась на фоні аналогічних інституцій Товариства Ісусового. Тим не менше, мало які емісійні центри протестантських чи православних осередків могли сягнути її кількісних показників. У період з 1726-го і до 1750 року у друкарні львівських єзуїтів було видано 272 одиниці літератури, а із 1750-го і до 1773-го – 183. У межах тогочасного Львова це був дуже хороший показник.

Друкували львівські єзуїти і праці авторитетних для них мислителів, роботи сучасників, і замовлення зовнішніх клієнтів. Прикладом першого є генеалогічний та геральдичний бестселер того часу – збірник «Корона Польська», укладений єзуїтом, викладачем Львівського колегіуму Каспером Несецьким. Видання у чотирьох томах, де в алфавітному порядку наводилась інформація про шляхетські роди, побачило світ у 1728–1743 роках. Цікавий та оригінальний посібник з історії «Zabawki dzieiopiskie» львівські єзуїти видали 1766 року. Автором останнього, так виглядає, був шляхтич Вацлав Жевуський. Подібних публікацій внутрішнього користування було багато.

Але друкували і матеріали «назовні». Скажімо, працю «Noe czworakiej godności […]», видану 1752 року. Текст уклав домініканський теолог Клеменс Ходикевич, який походив з вірменського роду, жив та працював у Львові, Римі та Венеції. Публікація стосувалась вірменської родини Августиновичів і «slawney Nacyi Ormiańskiey». У 1747 році видали текст «Otwarta droga […] Xiedza Athanazego Szeptyckiego». Предстоятель Унійної Церкви, митрополит Атанасій Шептицький помер у 1746 році, текст присвячено йому. Зрештою, з побутового – праця «Kalendarz świąt polskich y ruskich na rok pański 1747 […]». Це ж як мали єзуїти не любити й зневажати бідних русинів, аби їм календарі видавати!

Можна уявити, які можливості для пізнання світу й духовного зростання з’являлися там, куди приходили єзуїти. Теологічних і богослужбових книг також видавали багато. Це було до послуг учнів. Звичайно, що не читали книги так, як ми сьогодні пости в інтернеті, але літератури в єзуїтів було багато. Хай щось, але читали. А що не читали – зберігали в бібліотеках. В освітньому статуті єзуїтів «Ratio Studiorum» є рекомендація, що на бібліотеку потрібно виділяти кошти. І вони не можуть піти на жодну іншу потребу. Ще одна рекомендація стосувалась того, аби заносити в книги все, що відбувалося в житті осередку. Отож, документальна спадщина єзуїтів – це багато, детально і цікаво. У це складно повірити, але воно досі «серед живих». Частину навіть можна побачити у фондах львівських бібліотек та архівів.

Мабуть, описане має якесь значення

Наведене вище демонструє, що єзуїти дійсно володіли словом. Вони або вправлялися у красномовстві – шкільному і публічному, або ретельно «ховали» слова у вигляді книг у своїх бібліотеках: загальних, професорських тощо. Діставали тоді, коли треба було довести синові якогось знатного шляхтича, що він не знає усього. Виглядає на те, що в більшості випадків все працювало, а навчальні заклади Товариства Ісусового були серед топів.

Отож, не дивно, що після Віденської битви 1683 року, яка вважається важливою і символічною для історії Європи, саме учні Львівської колегії вітали одного з ключових учасників цього батального дійства, короля Речі Посполитої й уродженця Олеська Яна ІІІ Собеського. Учні дякували правителю за перемогу, порівнювали його з героями античних часів. При цьому цитували в оригіналі римських поетів, демонструючи власні ерудицію та красномовство. Король тішився, його самолюбство «витанцьовувало», але ж і єзуїти – молодці. Кожен публічний захід, чи то урочисте прославляння когось/чогось, чи більш звичний диспут, слугували рекламою навчальних закладів Товариства Ісуса та «виставкою» талантів їхніх учнів.

Ода Нам

Ландшафти багатьох українських міст «хворіють» єзуїтськими «виразками». Не один представник еліт давніх часів «очорнив» свою біографію згадками про навчання в єзуїтів. По українських бібліотеках та архівах «валяються» стоси єзуїтської «писанини». Це спадщина, яка єднає нас з європейською цивілізацією, дає відчуття прогресу та розвитку. Але воно чомусь не збігається з наявним у нас баченням «правильної» національної ідентичності. Отож, «господарюють» байдужість і забуття. Цю спадщину, як і католицьку загалом, як і єврейську, як і спадщину історії еліт, ми втрачаємо. Відтак можемо отримати ситуацію, коли за наявності відповідних документів, архітектурних пам’яток тощо, ми з часом перестанемо розуміти, як ці пазли складати в картинку. А де немає знання, там маніпуляції і міф.

Дослідник єзуїтської спадщини Станіслав Заленський у праці «Czy jezuici zgubili Polskę?» намагався розглянути аргументи критиків Товариства Ісуса, які писали про негативний вплив цих монахів на історію Польщі. Цих критиків можна зрозуміти, адже вони «родом» з епохи Романтизму. Ми ж живемо у ХХІ столітті, маємо всі засоби і хороший доступ до інформації, навіть трохи сірої речовини в голові, але єзуїтику, усю католицьку спадщину і надалі оцінюємо через ті самі, смачно приготовлені, ідеологеми романтиків. «Приперчені» радянською істеричною ненавистю і національним дискурсом, вони далі живуть і «формують уми». А за вікном уже інша погода. І, може, варто писати власну книгу рецептів?

Якщо подібне прозріння таки до нас прийде, може зрозуміємо, що великий «шмат» власної історії ми зневажаємо і викидаємо через бездумство. У 2019 році 450 років від Люблінської унії. Це дає нам ще один шанс, аби намагатися вивчати історію, а не «казки» романтиків і радянських ідеологів про минуле.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук