«Усі тварини, які вижили, будуть з нами до кінця»

Ферма «Лиманська коза», заснована херсонцями Оленою і Валентином Бєлозоренками на Станіславських кручах, пережила 8,5 місяців російської окупації, а потім майже рік жила під постійними обстрілами. У вересні ZAXID.NET розповідав, як подружжя накривало собою кіз під час вибухів, гасило пожежі та відновлювало господарку, продовжуючи варити ексклюзивні сири.

Вже за місяць «Лиманська коза» змогла переїхати у більш безпечне місце на Київщині у повному складі – а це більше 20 кіз, 11 собак і 10 котів. ZAXID.NET розповідає про диво-переїзд та як ферма виживає на новому місці завдяки небайдужим людям.

Олена Бєлозоренко на новому місці

Дзвінок за дзвінком

Після публікації про ферму на ZAXID.NET активно пішли замовлення на крафтові козячі сири, розповіла Олена Бєлозоренко. Упродовж жовтня з’явилося близько 20-ти нових клієнтів, чому жінка раділа, адже потрібні були кошти на відновлення господарки після обстрілів. А вже за місяць «Лиманська коза» повідомила про переїзд у село Гвоздів на Київщині.

«Жодна громада не могла нас прийняти у повному складі, тож ми навіть забули про це думати. А потім сталося диво – лише за тиждень ми з усіма тваринами переїхали. Це було важко, але нам вдалося», – розповідає Олена Бєлозоренко.

20 жовтня жінка їхала в Київ провідати дочку. Тоді їй зателефонувала незнайома дівчина і сказала, що прочитала про «Лиманську козу», стежить за нею у соцмережах і хоче допомогти: запропонувати для переїзду свою дачу під Києвом. «Раз їду в Київ, то можна одразу подивитися», – подумала Олена.

Одразу після цього Олені зателефонувала також давня колега та сказала, що її сестра має знайомих у Київській області, які є власниками порожньої ферми. «Набирай їх просто зараз!», – наказала подруга. Олена Бєлозоренко так і зробила, а наступного дня вже їхала дивитися на свій майбутній новий дім.

Власники ферми – Олена і Олександр Смулянські. Олена – переселенка з Донбасу з 2014 року, тому вона одразу зрозуміла «Лиманську козу» і перейнялася її долею.

«Я побачила ферму і зрозуміла, що це – рай для кіз. Якби мій чоловік її теж побачив би, то гнав би туди кіз пішки. Коли я вернулася в Станіслав і все йому розповіла, він наче ожив. Одразу ж поїхав з другом розвідати все на місці», – розповідає Олена Бєлозоренко. Також подружжя Смулянських запропонувало Бєлозоренкам невеличкий однокімнатний будинок, де вони могли б жити, і приміщення для сироварні.

Коли Олена була вдома, а чоловік – на Київщині, їй зателефонував ще один знайомий. Після розмови він пообіцяв пошукати перевізника для тварин. Того ж вечора Олені передали контакти організації «Сильні, бо вільні», де запитали, скільки і які тварини, та попросили перетелефонувати наступного дня зранку.

«Того ж дня був потужний обстріл Станіслава. Ми з моєю улюбленою собакою побігли в інший кінець подвір’я. Був приліт, ми впали в сіно. Нарешті взяли тачку з сіном і покотили до кіз – знову приліт, ми присіли на місці. Десь поряд вибухало. Так ми разів зо п’ять падали і присідали – то біля троянд, то біля кіз, то біля паркану. Коли нарешті зайшли в хату і зачинили двері, стався ще один вибух – величезний осколок прилетів просто під ті двері», – згадує Олена.

Наступного дня, у неділю, Олена поралася біля кіз, а чоловік вертався з Києва. Зателефонував учорашній співрозмовник і сказав, що тварин заберуть у середу о 8:00.

«Я кажу: як? Я ж нічого не встигну, чоловік ще навіть не повернувся. А він каже, що то його не стосується, він знайшов перевізника. Тоді я зрозуміла, що, мабуть, цим всім керував Бог», – говорить Олена Бєлозоренко.

Лишалася ще одна проблема – самі Олена і Валентин не мають транспорту. Про це Олена розповіла друзям-волонтерам у Херсоні, з якими поїхала попрощатися і пригостити їх сиром. Там за кілька хвилин знайшлося двоє чоловіків з бусами, а подруга передала гроші на бензин.

У день виїзду Станіслав знову обстрілювали росіяни, тож британським волонтерам, які зголосилися перевезти тварин, заборонили їхати на ферму – вони чекали на кіз і компанію на Миколаївщині.

«Ми мікроавтобусами вивозили до них тварин під обстрілами, робили кілька заходів. Це було важко, але ми всіх забрали – кіз, котів, собак. 27 жовтня ми всі були на новому місці. Від першого дзвінка минув лише тиждень», – згадує Олена.

І добре, і важко

«Тут дуже гарне місце, теж пагорби – лише не степ, а гаї. Таке чисте повітря! Стільки рослинності, простору. Козам подобається, нам також. А ще місцеві мешканці повернули нам віру в людей. Під час окупації Станіслава і потім ми бачили, як деякі люди змінювалися, перевзувалися на льоту. Ми їх не засуджуємо – у всіх різні обставини. Але нас це дуже ранило», – говорить Олена Бєлозоренко.

Зараз кізоньки вагітні, а, отже, не дають молока і немає з чого варити сир. «Ми зовсім без доходів і грошей», – каже Олена. Дожити до березня, коли з’являться козенята і молоко, знову допомагає диво.

«Є друзі, друзі друзів – допомогли з кормами для кіз, бо свої ми не могли вивезти зі Станіслава. Ми у відносній безпеці. Нам додають наснаги люди, яким ми після окупації роздавали своїх козенят – шлють фото, діляться новинами, дякують і кажуть, що завдяки кізонькам можуть жити повним життям попри війну», – говорить співвласниця «Лиманської кози».

Чергове диво сталося з Бєлозоренками, коли вони шукали ветеринара на новому місці. Знайшли лікарку за 30 км, але виявилося, що в козах вона не розбирається. Натомість привезла сіна, картоплі і закруток, щоб підтримати.

«А потім раптом зателефонував професор кафедри Національного аграрного університету у Білій Церкві. Каже, дізнався про нас зі статті і захотів допомогти з оглядом кіз та інших тварин. Відправив до нас двох аспірантів, які взяли у всіх аналізи, всіх оглянули і вакцинували. Все це – безкоштовно. Ще й вітаміни козам передадуть. Це ж диво!», – розповідає Олена Бєлозоренко.

Зараз «Лиманська коза» також потребує дива. На новій фермі потрібно зробити огорожу та облаштувати місця, де кізоньки зможуть народжувати. Валентин після поранення в Станіславі не може сам виконувати всю роботу, як і знайти робітників.

Також ферма потребує корму для собак і котів, наповнювачів для лотків, трохи запасу корму для кіз, адже того, що є, вистачить лише на місяць.

«Ми знову на межі, потрібна фізична допомога. Все, що ми облаштовували роками, залишилося в Станіславі. Сподіваюся, все складеться, адже українці – це наше все. Знайте, у нас дуже багато справжніх людей», – говорить Олена.

Одна мрія

Олена Бєлозоренко каже, що планів на майбутнє подружжя не будує – пережити б найближчі місяці. Та все ж одна мрія у «Лиманської кози» є.

«Єдине, що гріє душу, – це мрія облаштувати ферму для відвідувань, як це було в Станіславі. Ми бачили, як дорослі серйозні люди поряд з козенятами перетворюються на дітей, розслабляються і радіють. Нас надихає дарувати людям світлі емоції», – каже Олена.

На відновленій фермі залишаться всі тварини, що їх врятувало подружжя. З одного боку, кіз мало би бути менше і вартувало би їх роздати, та ані Олена, ані Валентин не можуть віддати жодну – так їх люблять.

«Ми вже в немолодому віці знайшли з чоловіком нарешті свою справу. Нічого іншого, крім цього, ми вже не бачимо. Ні з ким з кізоньок не можу розстатися. Вирішили, що всі, хто вижив, хто переїхав, вже будуть з нами до кінця», – говорить Олена Бєлозоренко.

P.S. Якщо ви хочете підтримати ферму «Лиманська коза», допомогу можна переказати на картку Олени Бєлозоренко за номером 5375414126297422.