В боротьбі за себе

Попри всі розмови про невідворотність моменту істини, дуже часто цей час так ніколи й не настає. Щось не складається, щось забувається, втрачає свою гостроту. Міняються обставини, затираються шрами, минають злість і образи. Особливо легко уникнути відповідальності й розплати, коли вкрай розбалансованою є система морально-етичних координат. Коли мірилом усіх дій і вчинків є сама людина. Яка себе, якщо є совість, сварить, карає й обов’язково прощає. Вибудовуючи свою стратегію успіху, ця людина часто присвоює собі різноманітні образи, в які сама ж щиро й вірить. Біда тільки в тому, якщо нема нікого поруч, хто поставив би важливі питання, коли ситуація, що називається – через край.

І щодо питань. Наші небожителі, тобто політики, активісти й різного роду авторитети, їх собі давно не ставлять. Вони переконані в чистоті власних намірів і навіть у тому, що для нації добре те, що добре для них. Щодо тих, хто здатний у цьому засумніватися, вони розробляють такі хитромудрі ситуації, які назавжди відбивають у тих будь-які бажання. Тут підходить все: піддавання остракізму, цькування, наклеп, оббріхування, звинувачення у зраді національних інтересів і таке інше. Відчуваючи таку реакцію, рідко хто відважиться щось гостре питати в небожителів. А без цього суспільний контроль чи громадський осуд є просто неможливими. В умовах корумпованої правової і судової систем це означає, що їх ніхто і ніколи не покарає.

Чому таким важливим є суспільний осуд? Річ у тому, що в нормальному суспільстві люди, які потрапили під суспільний осуд, назавжди позбавляються своєї електоральної бази, а отже й втрачають шанс бути обраними. Проте в Україні це зовсім не так. От не було кому спитати в президента Кравчука, що він зробив з Чорноморським пароплавством БЛАСКО? Куди поділися сотні кораблів? Який зиск з того всього мав його син? І от вже в держави кілька десятиліть немає цього надпотужного активу. Ніхто не спитав у нього про його роль у створенні олігархічної СДПУ(о). І як ця партія вплинула на захоплення України олігархами? А тепер вже пізно. Тепер Леонід Макарович, як досвідчений політичний гравець, прибрав собі роль старого мудреця і дійсно говорить мудро й адекватно. Попри це все його роль в історії дуже сумнівна і туманна.

Так само не було кому спитати в Леоніда Кучми, наскільки його президентство сприяло неймовірному збагаченню зятя Віктора Пінчука? Чи дійсно всі статки олігарха Пінчука є його власними капіталами, чи це просто спосіб приховати «нацарьоване» самим президентом Кучмою? Тепер Леонід Данилович роздає мудрі поради з позицій успішного політика і замість того, щоб відповідати за створення кланово-олігархічної системи в Україні, перетворився ледве не на генія державного управління. А якби він свого часу відкинув ідею олігархату і здійснив усвідомлений розворот на Захід, то й Помаранчева революція була б непотрібною. І не треба було б стравлювати між собою Схід і Захід країни.

У Віктора Ющенка треба було одразу спитати про «любих друзів», які згодом його й погубили. Перераховувати тих «любих» – це те саме, що матюкатися в пристойному місці. А от відсторонив би він Тимошенко, Порошенка, Жванію, Червоненка і все те кодло, то й не було б кому створювати «ширку» з «регіоналами». Не треба було б йти на поклон до «регіоналів», щоб зберегти бодай видимість президентства. І не було б прямої загрози, що президентом держави стане малограмотний донецький «гопник». Що в результаті поставить країну на межу втрати незалежності, зробить її легкою жертвою зовнішньої агресії.

Януковича було безнадійно щось питати. Він знав, ким він є. Знав про компромат, який має на нього Путін. Але він також знав, що який би компромат на нього не опублікували, умовні Схід і Південь за нього проголосують в будь-якому разі. Знав також ціну національно-демократичному політичному істеблішменту. Який в боротьбі за власний добробут (а на словах – за Україну) готовий був цілувати копито хоч самому дияволу. І змагався в тому, кому першому вдасться припасти до цього копита. Але навіть Янукович сумнівався у виборі для України між Росією Путіна і західними демократіями. У найбільш відповідальний момент напередодні саміту у Вільнюсі біля нього нікого не виявилося, хто би застеріг, що за західними принципами він більше просто не зможе красти, а у васальній залежності Путіна – втратить усе.

Так само за двадцять років у топ-політиці не знайшлося державних мужів, які поставили б питання руба перед Юлією Тимошенко. Про її зв’язок з топ-корупціонером Павлом Лазаренком. Про те, чому вона роками боялася летіти до США? Як за нею закріпилося прізвисько «газова принцеса»? Звідки в неї гроші на зміну нарядів від Louis Vuitton, які вона свого часу міняла буквально щодня? Що спонукало її в обхід президента Ющенка підписати кабальний для України десятирічний газовий контракт з Газпромом? Чому Янукович так ніколи і не знайшов її рахунків, на які Росія нібито справно перераховувала те, що їй належалося за здачу українських державних інтересів? Не знайшлося й тих, хто з цими питаннями звернувся б до виборців Юлії Володимирівни. Не запитав, чому вони, знаючи про всі ці діяння ЮВТ, так щиро її підтримували і голосували за неї?

У бажанні Юлії Тимошенко добре жити нема нічого дивного. Здивування викликають українські громадяни, які готові повірити в такий примітивний театр. Повірити навіть тоді, коли вже просто на голову падають масні докази фальші й обману подібної політичної «боротьби» за інтереси України. А тому політична відповідальність за всі біди лежить також на них.

Посоромилися або полінувалися спитати 2014 року в Петра Порошенка про його справжні наміри походу в президенти. Про його домовленості з розпорядником грошей Путіна в Україні Дмитром Фірташем, а особливо про «віденську» угоду. Так само треба було розпитати про його особливу роль та участь в Революції гідності. Про те, як він погодився замінити путінського візира в Україні з Фірташа на Медведчука. Про його домовленості під час війни з Путіним. Про зміст нічних розмов з російським послом Зурабовим та Віктором Медведчуком. Про надії від конфлікту в Керченській протоці. Про бізнес із «сєпарами». Про Роттердам+ з Ахметовим. Питань так багато, що цього президента вартувало б десь посадити в ізольованому місці, щоб він спокійно зібрався з думками і нарешті дав відповіді на всі важливі запитання. Бо однаково все це з часом виявить слідство. І мить істини настане.

І знову ж таки, проблема не тільки в самих запитаннях, але й в тих, хто виявить сміливість їх поставити. А перелік тих, кого треба спитати, надто довгий. Від тих, що імітували національну опозицію Януковичу, скорочуючи катастрофічно видатки на військо й оборону, але засипаючи грішми внутрішні війська і поліцію. Хто змовчав і тихо домовився про особисті преференції при ухваленні так званих Харківських угод. Хто вдавав зі себе принципових лідерів Майдану, але регулярно брав гроші в Ахметова, Льовочкіна й Фірташа. Хто капіталізував кров Небесної сотні, активістів Майдану та фронтових бійців.

Без таких запитань й отриманих на них відповідей наше суспільство не одужає. А вмілі маніпулятори й далі зможуть переконувати різних легковірів, що Україна – це саме вони. Купка цинічних пройдисвітів, які завдяки політичним «віруючим», на жаль, ніяк не втратять доступу до державного бюджету. За що й полум’яно борються.