Важке похмілля Незалежності

Якби наприкінці 1990 року, замість приготувань з іншими членами Товариства Лева до імовірного впровадження військового стану, я зачав дитину з якоюсь студенткою філології, то нині ця дитина була б уже дорослою.

Була б ровесницею Незалежності. Щороку у день народження я казав би їй: дитино, будь-яка незалежність - це прекрасно. Головне - уміти нею правильно скористатися.

Тоді ніхто не знав до пуття, як можна скористати з державної незалежності. Адже вона стала швидше наслідком непередбачуваних обставин, аніж усвідомлених цілеспрямованих дій. Та воно всім і не було потрібне, адже процес розбудови незалежної держави - це справа еліт. Наша проблема полягала в тому, що «елітами», часто несподівано для них самих, стали ті, хто з різних причин перебував на той момент на керівних посадах новоутвореної держави. Колишня радянська номенклатура знала, що таке держава, але не знала, що таке незалежність. Діяти без вказівки не вміли і не сміли. Лідери дисидентського руху, котрі марили незалежністю, не знали, як функціонує держава. Вони були національними героями, непересічними особистостями, багатолітніми в'язнями, але ніколи не були директорами заводів, чи головами великих агропідприємств. Не були й чиновниками, які зналися на підборі професійних кадрів.

Як одні, так і інші були досить розгубленими, чим створили поле для діяльності різних авантюристів, шахраїв і відвертих злодіїв, які фактично перебрали на себе керівництво країною - хто з офіційних будівель на київських вулицях Банкова і Грушевського, а хто й з «тіні».

В атмосфері безпорадності і з відчуттям втрати впливу на процеси в Україні «старі» комуністи та новітні націоналісти все більше радикалізували свою риторику, звинувачуючи один одного в усіх проблемах держави і народу. Відсутність успіхів у розбудові держави підмінялася загостренням ідеологічної боротьби. Таким чином помірковані демократи та комуністи-реформатори згодом звільнили місця для «ультра-націоналістів» та «червоних реваншистів». В такій ситуації роль «центристів» була перебрана на себе саме тими, хто невдовзі збудував у цій країні олігархічний капіталізм.

А ліва і права екстреми, хоч ніколи й не мали влади, існують і надалі, щоб виконувати функцію таку важливу для «реальних політиків» - підтримувати в тонусі боротьби небайдужу частину суспільства. Народові потрібне відчуття сторонньої загрози, щоб не думати про зловживання своєї влади. Саме з цією метою колись вигадувалися міфи про драконів, або приховувалися факти смерті всенародно улюблених вождів.

Ще одним неприємним відкриттям для громадян новоутвореної держави став очевидний факт, наскільки наші еліти - ліві, праві і центристи - виявилися некомпетентними і аморальними, схильними до злодійства і шахрайства. В країні не виявилося ні моральних авторитетів, ні шляхетних аристократів, ні навіть прагматичних масштабних візіонерів, котрі б проектували на майбутнє успіх цієї країни. У всіх принцип один: «нацарювати 100 рублів і втекти» - в Москву, Тель-Авів чи Монако.

Сьогодні можна з сумом констатувати, що в Україні сталася підміна понять: нинішня незалежна українська держава є лише «однофамілицею» тієї держави, за яку боролися і про яку мріяли декілька поколінь. Сталося це внаслідок того, що ця незалежність не є нами виборена, оскільки ми свою боротьбу програли, і не була нами збудована, позаяк в нас не виявилося ресурсів, і тому від процесу державотворення нас просто усунули ті, в кого такий ресурс був. Більше того, значною частиною нинішніх українців вона не була навіть «омріяна». Туга за есесером і постсовкова інерція - найкращі цьому свідчення.

Тож любов до цієї держави так званих українських патріотів є лише непорозумінням, наслідком хлопоманської спадковості й інтелектуального лінивства. Або й небажання визнати, що свій патріотизм і любов вони дарують державі, яка не є омріяною попередніми поколіннями «Україною», а лише подібною до неї за назвою і географічним положенням олігархічною квазідержавою. Адже «наша» держава - мала б бути нашою ж втіленою національною ідеєю. А є країною без нації і без ідеї.

По-справжньому українська держава є незалежною тільки від нас - громадян цієї держави. Більшості із нас вона нічого не дає. А мала б давати, бо, як кажуть - держава для людини, а не людина для держави. У цивілізованому світі, за яким ми постійно тужимо, незалежність держави є сумою незалежностей її громадян. Громадянин відмовляється від частки своєї свободи і добробуту на користь держави, щоб вона взамін забезпечила йому незалежність фінансову, свободу у виборі місця проживання і переміщення світом, робила нас незалежними від корумпованого чиновника і непрофесійного лікаря, від зухвалого правоохоронця та судді-самодура тощо...

Звичайно, в Україні є люди, яким Незалежність дала все це по-максимуму. Цих людей знають усі - це імена колишніх і дійсних президентів і прем'єрів, міністрів і командувачів, олігархів і «бригадирів», а також їхніх дітей і «подільників». Перераховуючи «про себе» прізвища цих людей, я думаю: чи за таку Незалежність молилися члени Кирило-Мефодіївського братства та «Руської трійці», боролися вояки УСС та УПА, страждали дисиденти-антикомуністи та наражалися на проблеми члени УГС чи УКК, ризикували майбутнім учасники Товариства Лева і Студентського Братства?

Тих, хто дасть ствердну відповідь на це запитання, - вітаю зі святом.

Фото зі сайту polit.blog.net.ua