Він напише: «Батьківщина»

День цей має бути теплим, світлим і сонячним. Так, щоб довкола були щасливі, усміхнені діти, і в їх руках – величезні букети красивих квітів. Буде звучати бадьора, весела і в міру патріотична музика. Серйозні батьки при параді ведуть свою дитину в школу. Перший раз.

Це сталось. Вже зараз, стається. Мрії починають, ні, не те, що збуватись, переходити в площину реальності, набирати конкретних, живих деталей. І акуратний, чистий, слухняний малюк з бездоганним запахом свіжих памперсів став, стане або вже стає школяриком. У нього відкритий, як на рекламі, погляд. Зовсім, зовсім скоро він старанно, каліграфічним почерком напише про те, як він любить тата, маму і… «чикулядки». Ні-ні, він напише: «Батьківщину».

Звичайно, він буде чесним навіть у сні, а зранку робитиме ранкову зарядку, чиститиме зуби і акуратно заправлятиме власне ліжко. Буде багато читати. Тільки мудрі книжки. Вчитись, вчитись, вчитись. Відвідувати гурток. Щось там «своїми руками». Потім музика, малювання, плавання або модні тепер танці, англійська. Ніяких неправильних, невідомого походження друзів. Буде завжди вітатися зі старшими і чемно казати «дякую». Слова, які його ровесники вимовляють для зв’язки слів, знатиме, але не вживатиме.

Потім, у старших класах, він ніколи не змусить нас, його батьків, палити мільйони нервових клітин, листати дні, дати на календарі, шукаючи її, причину: коли, коли, коли, чому все стало не так. А якщо чесніше: коли і чому ми, його батьки, стали жертвою власних ілюзій. Чому історія знову повторились, цього разу з ним. Хто винен, що ваші відносини перетворились на рутину подарунків і обіцянок, невиконаних обіцянок з його боку?  "Машини, квартири, гроші, гроші, гроші!" - так співають трирічні діти, коли приходять з садочка.    

Звичайно, так не буде. Все буде зовсім, зовсім по-іншому. Краще-гірше. Синоптики от обіцяють дощі. А на шкільному подвір’ї люди (а буде забагато людей) з квітами, фотоапаратами, камерами, діти, вчителі – весь цей балаган має кудись подітись. Можливо, в спортзал, їдальню. Якщо є.

День знань. Перший дзвоник. Перше вересня. День, коли ви вперше відвели в школу свою дитину. Кого цікавить другий день ? Кого цікавить перший раз у другий, третій.. Ну, можливо, випускний клас, когось цікавить. Тобто батьків. Їх завжди це цікавить. Має цікавити. Школа, уроки, навчання. Щоб потім, не прийшов той день, коли надто пізно, і всі шукають винних.

Але в такий день, навіть якщо так зимно і тарабанить занудний львівський дощ, про це ніхто не думає. Це свято надії і сподівань на краще, на дітей. У такий день можна і треба мріяти. Можна і треба вірити, що вони, діти, будуть кращими, розумнішими, чеснішими. І справді, не тільки напишуть так, як їм сказала вчителька, а будуть думати про Батьківщину. Велику і малу, починаючи від вулиці, двору, кварталу міста, де мелодія рідної мови. І не потрібно нікому нічого доводити, доказувати своє право бути тут. Стояти тут, купувати в цьому магазині, іти по цій бруківці. Вставати, коли гімн, і не тільки на футболі, коли тисячі, і дихання забиває енергетична хвиля, і ноги, як протези, і навіть старі, пропалені життям циніки починають, ні не плакати, піднімати очі до неба.

А якщо вони, наші діти, докладуть якихось зусиль, будуть працьовитими і їм трошки поталанить, то змінять її, Батьківщину. Звичайно, на краще. Перетворять, прославлять. Зроблять так, що вона процвітатиме. Своїми ділами. Ручками, головою, ідеями. Так, так, коли закінчиться «художня частина», почнеться «школа». Це там, де їх будуть навчати, як це зробити. Їх поведуть у клас. Батьки залишаться на дворі. Чекати. Подумати, перевести дух, зібрати сили і згадати, для чого це все? І не забувати про це кожен день, аж до останнього дзвоника випускного класу, реалізовуючи своє покликання опікати, захищати, нести відповідальність. І наші сини перейматимуть чоловічу модель поведінки, щоб потім передати її своїм дітям, нашим внукам. Щоб потім, через багато років, раптом… повернувшись з роботи зі здивуванням помітити, що діти вже виросли. І стали, як ми. Дорослими.