Во славу українського оптимізму

Я знаю, я зроблю, я впевнений, дайте мені - і я вам такого… говорять українські політики, політологи, економісти, мільйонери, футбольні тренери, домогосподарки, митники і зірки шоу-бізнесу. Насправді список набагато довший.

Не знаю, я так відразу не можу сказати, можливо, за якихось сприятливих умов, це залежить від протилежної сторони, ми сподіваємось, існує ймовірність, ми не можемо не враховувати окремих негативних тенденцій, ризиків, непередбачуваних обставин. Є речі, які наука ще не в змозі пояснити, обмеження зумовлені об'єктивними причинами, - кажуть західні економісти-лауреати Нобелівської премії з економіки, футбольні тренери, кінорежисери, мільйонери, політики, інженери, лікарі, президенти благодійних організацій, прості водії таксі.

Звичайно, є винятки, які, як відомо, підтверджують загальне правило. Ми, українці, співаємо сумних пісень, на обличчях більшості людей - печаль і скорбота, особливо тих, хто подорожує у переповненому пижику. Але, там у глибинах нашого єства сидить вічний оптиміст. Тільки оптиміст може вірити, що головне - дати правильну назву і все буде. Само по собі.

Прийняли постанову щодо боротьби з кризою - все, геть кризо, немає тебе. В Японії є, у Штатах є, в Європі є а в нас - немає. Ми вже плавно виходимо з неї. Якщо це не оптимізм, тоді що? Японія, друга економіка світу, економічний аналітик, заламує руки - все пропало, ми, японці, нічого не вміємо роботи самі, все що нам вдається, - це імітація чужого досвіду і знання і покращення, покращення... А якщо вже немає куди покращувати? ...Ми такі-сякі зі своїм колективізмом і пожиттєвим наймом, втратили здатність до боротьби і інновації, як колись...

Нам би тут в Україні щось таке зімітувати, ну, наприклад, мобільні телефони - щоб потім виготовляти власні, ще кращі, як от південні корейці. Вони так навчилися, що перевершили вчителів - американців, японців і європейців. 1961-го Південна Корея була менш індустріалізованою, ніж комуністична Північ і залежала від американської допомоги.

Америка (країна, де автомобіль - не так засіб для пересування, як частина культури) змушена визнати поразку, визнати, що її автомобільні гіганти мають навчитися робити автомобілі, на яких хочуть їздити люди, тому що наразі американці хочуть їздити на японських і німецьких машинах.

Прокляті американські песимісти з їхніми Майкрософтами, космічними програмами, Інтелом, Гарвардом, Йелем, Масачуcетсом і Берклі, медициною, сучасною архітектурою, літературою, джазом, Голівудом і параноїдальним страхом перед Китаєм. Так, американці бояться, що Китай, країна, чий експорт 1978-го становив менше за 5% його ВНП, через п'ять років пережене їх і вийде на перше місце у світі. Виявляється, в Китаї є все, і вони роблять навіть самих «американців» краще, ніж це роблять самі американці. Кореспонденти провідних американських ЗМІ не приховують свого захоплення аеропортами, швидкісними потягами на магнітній подушці, якістю і швидкістю нету, мобільного зв'язку, рівнем надання послуг. Прилетівши додому, відразу у Вашингтоні, в електричці дорогою до Нью-Йорку, бідолахи переживають культурний шок, бо обривається мобільний зв'язок і немає нету - тривога браття, Америка безнадійно відстає! Сюди би їх, у країну молока, меду, злодіїв і чорнозему - Україну. У нас досі Китай - це дрімуча, древня і відповідно відстала Азія. У нас досі все Європа - від «ми Європа», до євроремонт, євроінтеграція, і ніхто не може пояснити, що це. Це абсолютно абстрактна річ для людей, які пробують отримати польську, чеську чи ще якусь візу.

Цікаво, що би ті американці, японці, корейці заспівали, якби дали їм «Таврію» і сказали - це наш оптимістичний автомобіль. Їде. Чому? Бо ми так хочемо, все. А ще є супер-джип «Волинянка», або немає. І вперед, якщо ви патріот, то ніяких там «Лєксусів» і «Мерседесів». Цікаво, чому наш Президент-патріот не їздить на великій, чорній спец-«Таврії»? Береже? Євроамериканояпонські песимісти, та вам би Поплавського як секс-символу і Лободу як співачку, матч «Україна-Казахстан» як футбол, який вартує дивитись. А на ніч - на біс, бо забагато нас, - замість еротики і жахів «Свободу слова»? Ну як? Або ще страшніше - прив'язати до крісла і примусити дивитись прямі трансляції з Верховної Ради!

І ми не оптимісти? Щось простіше? А хто вірить, що якщо людині, яка співає в ресторані і на пиятиках наших папуасів, дати звання «народний, заслужений, ну дуже заслужений і неймовірно народний артист України» то вона зможе краще співати. Або ще веселіше - вона навіть в ресторані не співає, ну не може, але виглядає як порнозірка, і є дочкою, коханкою, ще чимось, місцевого барона. Тоді фотосесія в пресі, кілограм замовних статей - і маємо готову поп-діву. Продовжити? Армія академіків і академій, кожен випускник школи - студент, а потім - доцент. І жодного лауреата не те що Нобелівської, просто якоїсь міжнародної наукової премії, армада генералів і адміралів без армії і флоту, дивізія генералів розвідки без самої розвідки, пробний політ над Києвом нового літака, в який завантажили бригаду попів, щоб добре літав, газета з ворожками, яку з відчаю і нудьги читають пенсіонери і яка друкує рекламу нерухомості на Кіпрі і відпочинок в Таїланді... Хіба це не вроджений оптимізм?

Фото з сайту www.mindhobby.com