«Водомор» для Криму

Нині окупований Росією Крим потроху перетворюється на пустелю. Причому не лише в переносному, а й у прямому значенні. Дефіцит води не півострові стає чимраз загрозливішим. Окупаційна влада вже б’є на сполох і вводить у свій лексикон новий термін «водомор». Це такий собі закид до української влади й цинічна алюзія на український Голодомор 1932–1933 років.

У всякому разі ситуація дійсно підходить до критичної межі. Через цьогорічне засушливе літо тамтешні річки пересохли, водосховища виснажилися, рівень води в артезіанських свердловинах відчутно понизився. У містах запровадили обмежені режими подачі води. Але навіть це не допомагає. Напір води недостатній, щоб вона доходила на верхні поверхи багатоквартирних будинків. Окупаційній владі доводиться використовувати водовози, встановлювати у дворах накопичувальні чани з водою. Невдоволення кримчан зростає, провокуючи соціальні заворушення.

Зрозуміло, що головною причиною водного дефіциту стало перекриття Північно-Кримського каналу, яким надходила вода з Дніпра. Адже він забезпечував кримчанам 85% водних потреб. Його збудував ще Микита Хрущов, реалізовуючи свою програму з перетворення вже українського Криму на регіон, придатний для сільськогосподарського виробництва.

Першу чергу водогону відкрили 17 жовтня 1963 року. І завдяки водам каналу вдалося вчетверо збільшити зрошувальні площі Кримської області УРСР. Стрімко зросла врожайність, були висаджені виноградні плантації. Водночас було відчутно розширено тваринництво у Криму. Запрацювали підприємства, які вимагали постійної подачі води.

Другу чергу відкрили вже за Михайла Горбачова – 1986 року. Планувалася третя і четверта черги, але до їхньої реалізації так і не дійшло. Та вже й навряд чи вдасться ці проєкти реалізувати, принаймні найближчими роками.

Перекриття каналу

13 травня 2014 року канал перекрили за допомогою дамби в Херсонській області, тобто тільки через два місяці після анексії Криму Росією. І причиною для цього послугував не лише міждержавний конфлікт, хоча і його вистачило б уже, аби перекрити водопостачання окупованих територій. Окупаційна влада не забажала укладати відповідної угоди з Держводагентством України й розрахуватися з боргами за перекачування води. Щобільше, окупанти почали здійснювати несанкціонований забір води. Це остаточно переконало український уряд в необхідності блокування надходження дніпровської води на півострів.

Відтак уже шість років Крим змушений обходитися власними водними запасами. Не складно було передбачити, що водна проблема раніше чи пізніше набуде критичного характеру.

І це сталося цьогоріч. Проте, як стверджують експерти, проблема тут не тільки в перекритті каналу. Свою роль відіграв ще один чинник – зміни клімату і погодні аномалії. Адже раніше запаси води на півострові формувалися ще й за рахунок весняного танення снігів у Кримських горах на півдні півострова, вода потрапляла в річки, а далі – у водосховища. Але цього року зима видалася практично безсніжною. Тож навесні русла річок не наповнилися. Погіршила ситуацію і критично мала кількість опадів навесні і влітку.

Хто сказав: «Водомор»?

Україна, зі свого боку, і за попередньої, і за чинної влади намагалася вести перемовини про надання води, але лише в обмежених кількостях. Щоб розв’язати проблеми мешканців, але не допустити використання води російською армією та оборонними підприємствами. Держагентство водних ресурсів України виступало з відповідною пропозицією, зауважуючи, що договори про подачу води в Північно-Кримський канал «можуть бути укладені тільки після визначення в рамках законодавства України легітимних органів, які будуть представляти інтереси водокористувачів Криму». Утім окупаційна влада досі відкидала ці пропозиції.

От, приміром, спікер так званого парламенту Криму Володимир Константинов ще торік заявляв: «Нам вода від України не потрібна. Вона страшенно забруднена. Мені недавно сказали фахівці, що вода, яка надходила до Криму, сприяла зростанню онкологічних захворювань. Що там ллється, ніхто не контролює. Зараз вони нехай самі розбираються зі своїми проблемами». А керівник окупаційної адміністрації півострова Сергій Аксьонов запевняв, що «дефіциту води в Криму немає, економіка і сільське господарство півострова розвиваються, а турпотік зростає».

Утім уже цьогоріч, коли ситуація з водопостачанням набула критичних форм, Константинов заговорив зовсім по-іншому. Та що там «заговорив» – зарепетував: «Нам потрібно ініціювати на міжнародному рівні претензії до української держави... Те, що робиться сьогодні з водою, можна сміливо назвати “водомором” щодо кримчан».

Так з легкої руки Константинова було запущено цей термін – «водомор». Його зразу ж підхопили окупаційні видання. «Якщо в 1932–1933 роках в Україну “хтось” приніс голодомор, то, очевидно, що в році 2014 київська хунта приносить на кримську землю його не менше жахливий аналог. Назвемо його “водомором”. Перебільшення? Анітрохи. Це злочин проти людяності, свідками якого ми з вами сьогодні є», – такі і схожі пасажі можна нині прочитати в контрольованій окупаційною владою пресі.

Постійний представник президента України в Автономній Республіці Крим Антон Кориневич, відповідаючи на такі закиди, написав 24 вересня на своїй фейсбук-сторінці: «З боку Росії звучать різні заяви і коментарі з приводу того, що хтось не має права “перекривати” річку Дніпро і "позбавляти доступу до води з неї". З цього приводу можна сказати таке. Річка Дніпро вільно тече територією України, Білорусі та Росії. Ніхто не перекривав її русло та доступ до її води для людей, котрі проживають на території, якою протікає річка. Дніпро не тече територією Криму. Україна перекрила не русло річки Дніпро, а перекрила штучну технологічну споруду (канал), яка розташована на території України, під юрисдикцією України і фінансується з державного бюджету України. На це Україна має повне право. Жодна інша держава не має права розпоряджатися каналом, це українська споруда і тільки Україна може визначати, яким чином її використовувати».

Водна «гуманітарка»

В українському політикумі перманентно ведуться дискусії про відновлення постачання дніпровської води до Криму. Вони активізувалися цьогоріч у березні. Їх ініціатором став Денис Шмигаль, який на той момент щойно обійняв посаду прем’єр-міністра. Він допустив можливість водопостачання «в разі гуманітарної катастрофи» в Криму. Про це ж казав і голова фракції «Слуга народу» Давид Арахамія.

У декого така позиція знайшла схвалення, проте більшість політичних сил і громадських організацій (разом із кримськотатарськими) засудили саму ідею, назвавши її «порушенням режиму санкцій» і, звісно, «торгівлею на крові». У будь-якому разі, критики гуманітарного рішення висувають щонайменше один суттєвий аргумент: ми не зможемо проконтролювати, чи використовується дніпровська вода на потреби російської армії і флоту, оборонки і тамтешнього бізнесу, який перебуває під українськими та західними санкціями.

Зауважмо, що проблема з Північно-Кримським каналом полягає ще й у тому, що навіть за згоди української влади воду ним не вдасться дати так зразу. Шість років невикористання спричинили руйнування. На відновлення цілісності споруди, ремонт насосних станцій тощо підуть місяці, а то й роки.

Поскаржитися в ООН

Росія не вгамовується й намагається порушити питання «водомору» на сесії Генеральної асамблеї ООН. З відповідним зверненням виступила колишня прокурорка Криму, а нині депутатка Держдуми РФ Наталія Поклонська. Не надто вдалий вибір репрезентанта від Росії, враховуючи, що вона є фігуранткою санаційних списків та проти неї відкрито кримінальну справу в Україні. У будь-якому разі офіс генерального секретаря організації не пропустив цього питання до порядку денного, резонно вважаючи, що це – російська проблема, яка тісно пов’язана з незаконною анексією півострова. А постійний представник України при ООН Сергій Кислиця своєю чергою заявив, що обговорювати відновлення поставок дніпровської води до Криму можна лише тоді, коли Росія офіційно звернеться з таким проханням до влади України і при цьому визнає себе країною-окупантом.

«Для того щоб почати розмову про постачання води, вони (росіяни, – ред.), по-перше, повинні визнати, що вони – країна-окупант і офіційно звернутися як країна-окупант, згідно з гуманітарним правом. Вони повинні звернутися до влади України з офіційним проханням, а не з погрозами, з істериками, розумієте. І тоді будемо дивитися, тоді відповідні міністерства і відомства будуть дивитися, яка повинна бути наша реакція. Наскільки мені відомо, на сьогоднішній день країна-окупант ніколи не зверталася до України з проханням почати діалог про цю проблему. Замість цього ми бачимо багато суєти й істерик за лаштунками цієї проблеми», – зазначив Сергій Кислиця в коментарі для «Радіо Свобода».

Фантастичні прожекти й екологічні наслідки

Російська влада разом з окупаційною владою Криму з 2014 року бравурно обіцяли розв’язати проблему водопостачання Криму без участі материкової України. Репрезентувалися найфантастичніші прожекти: водогін з Кубані до Криму, система дистиляції вод Чорного моря, приганяння до кримського неба дощових хмар з наступним їх обстрілом тощо.

Попри те, що на розв’язання проблеми були видані мільярди рублів з російського бюджету, усі ці проєкти так і залишилися нереалізованими, окрім одного – стрімкого нарощування артезіанських свердловин. Утім із цим окупаційна влада явно перестаралася. Неконтрольоване буріння почало завдавати чимраз більшої шкоди екології півострова. Запаси прісної води стрімко виснажувалися. Їх заступали солоні морські води. Ґрунти перетворювалися на неродючу пустелю. Тепер уже екологи б’ють на сполох: вкрай шкідливі наслідки для довкілля можуть стати незворотними.