Волинська різня: польська резолюція і недієздатність Української держави

Польський парламент зробив те, що давно замірявся зробити, – прийняв резолюцію щодо Волинської різні 1943-го. Резолюція вийшла злостивою і однобічною. Українську сторону в особі ОУН та УПА визначили злочинцями, а Армію Крайову та інші польські формування – героїчними захисниками польського мирного населення.

Дії української сторони кваліфікували як «етнічну чистку українськими націоналістами польського населення з ознаками геноциду». Так польський парламент поставив Україну в положення обвинувачуваного (тепер доведи, що ти – не слон!) і де-факто легітимізував знищення українців Армією Крайовою.

Українська ж держава вкотре засвідчила власну недієздатність. Варто визнати: міжпарламентського діалогу з приводу Волинської різанини не було як такого. З нашого боку нібито були якісь наміри і плани, але до конкретних результатів так і не дійшло. У підсумку маємо ідіотичну ситуацію: поляки обговорюють резолюцію з українського питання, а ми їх ігноруємо! Наші народні депутати настільки були зайняті собою, що, певно, просто «забули» («не помітили», «були не в курсі»), що Волинська різня – не лише історичний, а й політичний факт, з усіма похідними наслідками для України. Замість української держави українські інтереси обстоювало МЗС Польщі, очільник якого прохав польський парламент не нашкодити нашим геополітичним інтересам. За нас заступався польський депутат Мирон Сич та екс-президент Александр Квасьнєвський – говорили про обопільність провини, взаємне прощення та інші речі. Наші ж високопосадовці, за влучним висловом історика Юрія Шаповала, «сховали голову у пісок».

І якби ж та державна голова просто лишалася у піску! Натомість 148 нардепів (Партія регіонів та КПУ) звернулися до польського парламенту з проханням… визнати Волинську трагедію геноцидом поляків з боку українців (в особі ОУН та УПА). Вдумайтеся: представники владної і провладної партій (sic!) просять сусідню державу звинуватити власний народ в геноциді і заявляють про розгул ксенофобії і неонацизму у власній країні! Тобто просять самі себе висікти. Їхні мотиви цілком зрозумілі: не відчуваючи власної політичної переваги, провладна група спробувала поборотися проти «фашистської» опозиції руками поляків. На що поляки, звісно ж, не «повелися», але зрозуміли, що в Україні коїться безлад і можна приймати будь-яку резолюцію – ніякої реакції з нашого боку не буде.

Всерйоз прийняти звернення ПР та КПУ в Польщі просто не могли. По-перше, коли «група товаріщєй» звертається напряму до іноземного парламенту, обминаючи обговорення у парламенті власному, це, як кажуть у Донбасі, «попахіваєт кідаловом». Їхнє звернення не могло вважатися офіційною позицією України і, відповідно, бути аргументом у внутрішній польській дискусії. По-друге, коли великими друзями поляків раптом стають шанувальник НКВС та партія сталіністів, це видається ще більш підозрілим. Дивно, як поляки не пригадали їм Катинь і розчленування Польщі Гітлером і Сталіним, якому КПУ ще недавно ставила пам’ятник…

Між тим, недієздатність нашої держави і шоу, влаштоване «групою Колєснічєнка», ще й перекреслило результати міжцерковного діалогу УГКЦ та РКЦ Польщі. Після виснажливих перемовин церкви підписали декларацію, в якій закликали «всіх українців і поляків, як у Польщі, в Україні, так і в цілому світі, до відваги відкрити серця та розум для взаємного пробачення і примирення». Голова Римо-католицького єпископату Польщі та Блаженніший Святослав попросили вибачення за взаємне насильство з боку поляків та українців і  закликали народи до замирення. Чи варто розводитися, наскільки ця декларація за духом і змістом відмінна від резолюції польського парламенту? Звісно, церковна резолюція не тотожна парламентській. Але, враховуючи авторитет РКЦ у Польщі, вона могла стати містком до консенсусу на міждержавному рівні.

Як Церквам вдалося дійти згоди – питання дискусійне. Чи то спрацював дух християнської любові і прощення, чи то церковні дипломати вправніші, але результат очевидний: УГКЦ зробила на церковному рівні те, чого не вдалося зробити недолугій українській державі на рівні політичному. Більше того, УГКЦ зробила це фактично самотужки – від проблеми самоусунулися не лише наші депутати і посадовці, але й православні церкви. Звичайно, митрополит Володимир зробив формалістичне звернення в порожнечу, але, схоже, святкування річниці хрещення Русі переймає його більше, ніж якась там давня різня. УПЦ КП також не виявила особливого ентузіазму, хоча і позиціонує себе як церкву акцентовано українську…

Загалом ця ситуація ставить на порядок денний низку цілком логічних запитань і висновків. По-перше, чи здатна сучасна українська держава представляти інтереси українців на міжнародній арені? Судячи з подій останніх років, політичні угруповання керуються виключно власними інтересами і в ході боротьби за владу не стидаються «підставляти» країну. Йдеться не лише про «групу Колєснічєнка». Так само поводиться й опозиція. Розраховуючи повалити «злочинний режим» руками західних інстанцій, вони «їздять по вухах» євробюрократів, розписуючи жахіття українського авторитаризму і випрошуючи санкцій для країни.

В результаті політичні групи нехтують інтересами українців так, як ними знехтували 148 підписантів звернення до польського Сейму. Керуючись суто кон’юнктурним політичним розрахунком, вони без жодного докору сумління викреслили з історії українських жертв Волинської різні – вони ж бо були агресорами і фашистськими поплічниками!

По-друге, чи варто нам витрачати скажені кошти на утримання ВР та МЗС, якщо клірики УГКЦ роблять їхню роботу ліпше? Можливо, і підписання угоди про асоціацію з ЄС варто передоручити Блаженнішому Святославу?..  Якщо з ВР все зрозуміло, то компетентність українського дипкорпусу – предмет окремого обговорення (чи навіть розслідування). І не лише дипкорпусу, а й цілої армії чиновників та посадовців. В якому з паралельних світів живе міністр закордонних справ Леонід Кожара? Чому він не звернувся до ВР за зразком свого польського колеги?

Зрештою, чим керувався Віктор Янукович, коли вирішив не брати участі в заходах вшанування жертв Волинської трагедії в Луцьку і послав замість себе віце-прем’єра Костянтина Грищенка? Якщо в такий спосіб Віктор Федорович продемонстрував незгоду з польською резолюцією, то чому 148 його васалів у ВР діяли протилежним чином? Здається, пан президент взагалі не в курсі подій і перекинув ці «дрібниці» на плечі Вадіма Колєснічєнка. Це більше схоже не на зраду, а знов на банальну некомпетентність.

У цій ситуації, як в дзеркалі, відбивається сучасна українська держава – не зацікавлена і не спроможна виконувати свої прямі функції. Годі і казати, наскільки вразливою через це є країна. Більше того, державний апарат веде паразитарне існування відносно суспільства. Ми змушені утримувати цілую армію чиновників та посадовців, але більшість своїх проблем маємо вирішувати самотужки. По суті, церковне замирення щодо Волинської різні з українського боку профінансували вірні УГКЦ, на пожертви яких функціонує клір… Очевидно, що наша держава потребує «перезавантаження». Але хто і як його здійснить – питання відкрите.