«Я – філософ світу»

Епідемія COVID-19, яка вивела з ладу навіть найстійкіші системи, змусила багатьох поступитися комфортом на користь безпеки. Довелося забути, що таке спокійні подорожі іншими країнами, повноцінний відпочинок і туризм. З іншого боку, ця тривожна і вкрай неприємна ситуація не накладає табу на зацікавленість життям тих, хто по той бік кордону. Так, це життя зовсім не вирує – жевріє, пломеніє, але воно є. При цьому трапляються речі, яких не можемо оминути своєю увагою.

До прикладу, у сусідній Польщі 2020 рік, який уже закінчується, який високосний і такий невдалий/прикрий, але саме його проголосили роком Романа Інґардена (1893-1970). Про щось подібне нам хіба мріяти, адже там це зроблено за участю Сейму і на найвищому державному рівні. За Інґардена радісно – він дійсно заслуговує такої уваги. За Україну трохи сумно, адже й ми можемо претендувати на спадщину цього філософа! Однак його в публічному просторі України практично не існує. Про нього не знає пересічний українець. Очевидно, не чули його прізвища й ті, кого прийнято називати політичною елітою. Ситуацію рятували фахівці – відбувалися семінари, круглі столи тощо. І хто знає – може, це перший крок до популяризації Інґардена в нас, адже сад ідей цього філософа дійсно гідний того, аби українці були in, а не out garden.

Вчений зі світовим іменем

Увімкнувши оптимістичну оптику, хочеться сподіватися, що сьогодні ми перебуваємо в часі, на межі, де/коли творчість Романа Інґардена та його спадщина здобувають свого поціновувача. Його погляди знаходять належну увагу й осмислюються, а кількість прихильників та послідовників вченого лише зростає. Тож зовсім не дивно, що в американській літературі його означують як одного з найвизначніших філософів новітніх часів. Не надто відстають у такому і німці, які пишуть про Романа Інґардена як про класика філософії і провідного представника феноменології. Повертаючись до згаданих вище поляків, рік Інґардена вони також святкують з огляду на «винятковість творчості і позиції філософа». І таке відзначення та пошанування є цілком заслуженим, а українці просто не можуть залишатися поза описаними вище процесами.

За своє життя, досить строкате і непросте, Роман Інґарден написав понад 200 праць і виголосив більш ніж 300 лекцій у Польщі, Німеччині, Франції та ін. Усі його тексти пізніше було об’єднано у 13 томів філософських творів. У цих роботах, глибоких та аналітичних, головний акцент зроблено на проблемах феноменології, онтології та естетики. Ідеї Романа Інґардена мали вплив на розвиток аналітичної філософії, рецептивної естетики тощо. Роботи цього вченого часто оцінюють як надто складні. У Кракові, із цього приводу, свого часу навіть ходили анекдоти про дивну пані, яка зуміла осилити весь перший том текстів цього філософа. Водночас є в нього й багато практичного та актуального – для самоаналізу, осмислення власного місця у світі. Роман Інґарден по-новому відчитував мистецькі явища і творчі акти, пов’язані зі сферами кіно, живопису, музики та архітектури. При цьому він надавав особливої ваги не тільки творцю, а й реципієнтові, бачив того не просто пасивним учасником, а складовою частиною і фактором творчого процесу.

Ідеї та концепції Романа Інґардена – це найперше вплив вчення його головного наставника, засновника феноменології Едмунда Гуссерля. Спільно вони працювали над дисертацією першого про інтуїцію та розум у творчості Анрі Берґсона, багато в чому погоджувалися, але не менше й дискутували. Водночас фігуру Романа Інґардена, принаймні на етапі формування особистості та зацікавлення філософією, можна розглядати і в контексті так званої Львівсько-варшавської школи (чи просто Львівської). Останню очолював філософ і логік, викладач Львівського університету Казимир Твардовський. Серед його послідовників Казимир Айдукевич, Владислав Татаркевич, Ян Лукасевич та ін. Певний час, на студіях із математики та філософії, провів із ними і Роман Інґарден. Останнє і є підставою для тези про його зв’язок із львівськими вченими.

Хоч ми інколи про це і забуваємо, але філософи – не космонавти! Вони також живуть разом з нами і такі ж люди, як ми. Стосується це і Романа Інґардена. Попри глибину його поглядів і ширину аналізованих/охоплених проблем, ерудицію та фаховість у своїй сфері, попри всі написані тексти і виголошені ідеї, не варто бачити у цьому дослідникові лише вченого і науковця. Якщо відкинути таке сприйняття, переконаємося, що він був ще й надзвичайно цікавою людиною – з власними слабкостями, інтересами, цілями та мріями. Так, упродовж всього життя Роман Інґарден грав на музичних інструментах, практично не розлучався з фортепіано – цей інструмент є його супутником на багатьох світлинах. Хоч головною його музою стала філософія, у дитинстві Інґарден мріяв стати поетом. І це бажання та властива поетам чуттєвість і меланхолія не покидали вченого до кінця життя! Доказом тому є згадки про ситуації, коли щирі подяки студентів за відпрацьований семестр ледь не доводили Інґардена до сліз. Й усе описане наштовхує на думку, що Роман Інґарден – не тільки вчений зі світовим іменем, але й Людина з великої букви!

Роман Інґарден і ми

З різницею в майже вісім десятиліть між одним та іншим, Роман Інґарден народився та помер у Кракові. Однак на формування його як особистості, а також на процес становлення як науковця, вплинув і час, проведений у Львові. Навчання в місті Лева, його друге пришестя до нашого міста – коли працював, отримав кафедру у Львівському університеті Яна Казимира (сьогодні ЛНУ імені Івана Франка). У цей час вчений активно виїжджав за кордон на конференції й публікувався у провідних наукових збірниках. Зрештою, саме у Львові він написав декілька важливих праць. Зокрема, одну з найвідоміших робіт – «Суперечку про існування світу». Остання постала в роки Другої світової війни, яку Роман Інґарден також застав у Львові.

Безумовно, у розмові про ідентичність цього філософа на поверхні – його належність до польської культури, ця тема лунає звуком труби і сумніву не підлягає. Доказом є навіть перехід Романа Інґардена на польську мову написання своїх текстів (раніше писав німецькою). Врешті, Львів на той час входив до складу ІІ Речі Посполитої. Водночас розмови про його «українськість» також мають право на існування – хоча б на рівні тоненького, але милозвучного сопілчаного звуку. Тим більше, якщо говорити про це в контексті історії Львівського університету та інтелектуальної традиції на наших землях, про локації, з якими асоціюється Роман Інґарден. Цей вчений викладав у Львівському університеті і тут писав свої праці; уявлення про нього та його діяльність можна збагатити, працюючи в архіві Львівського університету чи обласному архіві Львівської області. Отже, Інґарден продовжує «жити» у Львові, а світ давнього Львова живе в багатьох явищах, пов’язаних з його персоною.

Це одна з причин, чому в майбутньому «життя» Інґардена мало б продовжуватися ще й у свідомості львів’ян, українців. Не тільки Краків чи Геттінґен, але й Львів був рідним містом для Романа Інґардена – вченого зі світовим іменем, який їздив з виступами різними країнами та континентами, публікувався в найавторитетніших наукових виданнях. З огляду на сказане, хотілося б, аби і Львів сприймався як своє для Інґардена місто, і Інґарден трактувався як не чужий для Львова/України. Ця тема важлива й стосується не тільки персони цього філософа. Вона дає вихід на глибшу воду й доцільність осмислення спадщини багатьох діячів подібного рівня. Випускниками львівських університетів були й інші видатні особистості. Багато з них є світилами світової науки, але ледве пломеніючими зірками українського неба: основи міжнародного права, захист і безпека людського життя / приватного простору, відкриття цивілізаційного масштабу у сфері хімії, фізики, математики – це малесенька вершина льодовика, яка відображає потужний підводний пласт досягнень вихідців з наших земель. Далеко не кожного з них можна назвати українцем, але всі вони народжувалися, вчилися, жили, творили або мали родичів тут. Подібні моменти й визнання нашого зв’язку з такими людьми робить нас цікавішими і для себе, і назовні. Однак важливість сказаного передусім потрібно усвідомити, бо на українському фронті досі без змін, а голоси про Романа Інґардена, Рафаїла Лемкіна чи Стефана Банаха – досі тихі.