«Я дуже добре відчуваю мотивацію і вчинки політиків»

Нещодавно у видавництві «Discursus» вийшла друком книжка вибраної колумністики Юрія Андруховича «Тут похований Фантомас». В інтерв’ю ZAXID.NET письменник розповів про роботу над текстами на актуальні теми, про інформаційний спротив в  умовах війни та про сприйняття українських авторів за кордоном.

– Салман Рушді в автобіографії «Джозеф Антон» описав, як працює над колонками. Наголошував, що такі тексти йому тяжко даються. Спершу це читання новин, аналіз, обдумування й аж під вечір починає щось народжуватися. Як працюєте над колонками Ви?

- Проблема в тому, що колонка певного автора має з’явитися не пізніше зазначеного часу. Є те, що називається «тиск обставин», а літературна творчість базується передовсім на незалежності, на відчутті свободи. У мене на сьогодні у стосунках із tsn.ua трошки вільніше, бо якщо не складається нічого до п’ятниці, то маю ще вихідні. Я можу і в неділю здати, вона все одно буде мені зарахована і поставлена. Переважно я думаю над цим увесь час. Коли настає момент написання, тобто наближається момент здачі, я роблю внутрішній відбір: що зараз для мене найреальніше і що найшвидше напишеться. Я вбачаю в цьому жанрі прямий зв’язок між тим, наскільки легко пишеться колонка, та її влучністю, якістю. З мого досвіду видно, що коли довго мучишся, переробляєш, змінюєш, то вона не вистрілює.

У мене такий досвід роботи тягнеться з 1996 року. Тоді цей жанр у нашій періодиці був незнаний, його започаткувала новостворена на той час газета «День». Із редакції я отримав запрошення раз на два тижні писати чотири тисячі знаків. Потім були перерви, я не хотів більше звертатися до цього жанру, бо в Україні колонки почали писати всі. Та під кінець 2010 року я все ж таки пішов назустріч запрошенням tsn.ua. Десь цими днями сповниться чотири роки, відколи я опублікував там першу колонку, це був грудень 2010 року. Спочатку в мене була ідея не чіпати політику або чіпати її в дуже опосередкований спосіб, пишучи про стилі життя чи про спортивні штани, чи про музику.

– Чому ж на той час Ви вирішили від політики відмежуватись, а зараз важко уявити Ваші колонки без неї?

- Не те, що відмежуватись, просто не робити цього відкрито. Достатньо багато колумністів писали й пишуть виключно на політичні теми, розжовують конкретні персональні комбінації, розкла́ди, ігри. Я хотів усе ж таки йти через явища культури. Потім почався Майдан, і ця ситуація поглинула мене цілком. Я сам перебував на Майдані й вирішив писати, що відчуваю, про що думаю. Так сталося, що відтоді мої колонки мають здебільшого політичний зміст.

– А ще вони переважно оптимістичні. Загалом це таке умовне «добро переможе зло» – Україна усуне Януковича, Україна вистоїть у протистоянні з Путіним. Це ваш внутрішній оптимізм, холодний аналіз чи розуміння, що просто треба писати саме так?

- Думаю, все разом. Інше питання – в яких пропорціях. Найменший відсоток – це, мабуть, холодний аналіз, але він також присутній. Я просто дивлюся за тим, як розвивається цей сюжет, що відбувається. І мусить бути певна логіка. Якщо ці події почалися тоді, у цілком безнадійній ситуації, то вони неминуче мусять мати позитивне завершення. Хоча про завершення говорити важко. Завершення насправді не буде ніколи, як ніколи не буде кінця історії, але фінал цієї маленької історії від 21 листопада 2013 року, на мій погляд, настане тоді, коли станеться зміна політичного режиму в Росії. Наразі все йде саме у тому напрямку. Якщо б я був автором цього мегароману, то він би у мене розвивався за таким сюжетом і до такого кінця.

– Очевидно, у Вас нюх на такі процеси. Ще «Московіада», для прикладу, виявилася пророчою. Чи не здається Вам, що починає справджуватися написане у колонках?

– Я це пророчістю не називаю. Я просто дуже добре розумію, відчуваю мотивацію і вчинки політиків. Не дуже маю можливість із ними спілкуватися, але думаю, що мені цього й не надто потрібно. От, наприклад, мені вже треба буде в одній із наступних колонок писати, що сепаратисти будуть проситися, аби їх залишили у складі України. Для мене зрозуміло, що вони абсолютно не самостійні діячі, а стовідсоткові виконавці путінського плану. І тепер він їм накаже вимагати для себе спеціального статусу у складі України. А я про це писав ще 5 вересня в колонці про кролика, який просить лисицю: «Роби що хочеш, тільки не кидай в цю колючу тернину». Саме зараз наближається момент, коли кролик отримає свій терновий кущ, на жаль. Це цілком можлива перспектива. Схоже на те, що досі я не помилявся, але я не пов’язую це із якоюсь містичною здатністю. До оракулів не ходжу і на кавовій гущі не ворожу. Просто так от оцінюю ситуацію.

– Як Ви гадаєте, чим є голос українських інтелектуалів у порівнянні із потужністю Russia Today?

 – Це дуже асиметрична ситуація. Ми не можемо перекрити інформаційний шум, який створює Russia Today. Цей проект, якщо я не помиляюся, має річний бюджет півмільярда доларів або євро, однаково дуже багато. Вони наймають на роботу фахових журналістів з різних країн. У них мовлення ведеться не тільки англійською, але й іспанською, арабською, і якщо найближчим часом буде ще й китайською, то це вже вийде, що вони охопили світ. От у нас створили Ukraine Today. На мій погляд, така дзеркальна назва – це вже помилка. Це слабкість, бо намагаємось повторити бренд і сказати, що ми ніби контрпропаганда. Вважаю, що ми не повинні намагатися моніторити все, що вони говорять, реагувати на кожну їхню брехню чи інсинуацію. Головне – це інформувати про справжній перебіг подій. Об’єктивна правда – на нашому боці. Ми – жертва агресії. Ми захищаємо свою країну, а не нападаємо на чужу. Ми стримуємо агресора. Те, що ми маємо змогу говорити світові, як виглядає цей об’єктивний перебіг подій, – уже досить багато. Тим більше, що ці виступи приходить послухати не масовий анонімний глядач Russia Today, а люди з тих кіл, де творять опінії – еліта суспільно-громадських організацій, еліта журналістики, політики. Тож я думаю, що тут немає лобового зіткнення з Russia Today. Немає бою на лінії пропаганда – контрпропаганда, просто є діяльність у різних площинах і на різних рівнях. І ця наша діяльність дає свої плоди.

–А яким є сприйняття ключових українських авторів за кордоном? Наскільки знають, читають?

– Нам треба ще багато-багато років для того, щоб українська література справді існувала в свідомості інших народів як постійна величина. Не як окремо вибрані автори, а як фірмова вивіска. Передусім відіграє роль те, що є страшенно мало перекладачів, які здатні перекладати з української мови. Досі ця проблема відкрита, наприклад, у Швеції, де тексти українських авторів перекладають з англійських чи німецьких перекладів. А взагалі ми мусимо усвідомлювати, що література важить страшенно багато, але не можна покладатися тільки на неї. Все одно література – це певна ніша, і письменник (в основній своїй іпостасі автора книжок) розмовляє не з масою, не з аудиторією, а зі своїм читачем сам на сам. Тому робота, яку він здійснює в сенсі якихось змін у свідомості, в розумінні та порозумінні, насправді є невидима. Ми не можемо зважити результати й подати в якихось абсолютних одиницях.

– Кілька місяців тому «Галицький кореспондент» опублікував скандальну колонку Тараса Прохаська «Далекосхідний український фронт», де Прохасько пише, що добре, що він уже не підпадає під нормальну мобілізацію, і ситуацію галицьких призовників порівнює з участю українців в афганській війні. Яка ваша позиція щодо цієї нашої/не нашої війни?

– Реальність виявилася такою, що Тарас ще призовного віку. Навіть я ще призовного. Тепер, згідно зі змінами в законодавстві, чоловіків продовжили мобілізувати до 65 років. Тож усе гаразд. Дарма він радів. А щодо колонки, то мені не хочеться виступати проти Тараса. Я його дуже шаную і розумію, що він мав на увазі. Можливо, це те саме, що я намагався сформулювати в одному з інтерв’ю 2010 року – Донбасові треба дати можливість від нас відчепитися. Я й зараз значною мірою так думаю, але тоді я все ж таки мав на увазі мирний процес. Я виключав можливості військового протистояння. Тарас виходив уже із реальності війни. Тут, мені здається, важливо, що наші військові тримають лінію оборони аж так далеко від нас. Вони насправді захищають усе, що західніше від цієї лінії. Вони захищають в тому числі нашу з Тарасом малу батьківщину; і краще, що вони її захищають там, аніж би ця лінія була десь перед Карпатами. Тому я не погоджуюся із думкою, що добре, коли галичани не хочуть на ту війну.

– Майдан дуже вплинув на літературний процес в Україні. З’явилося багато книжок – переважно це документальне осмислення: пости із facebook, миттєві рефлексії тощо. Яким і коли, на Вашу думку, може бути якісне художнє осмислення Майдану?

 – Мені здається, треба знайти дистанцію. І це роки. Не десятиліття, але від двох до п’яти років, щоб це було не пафосно, а повновартісно і художньо. Щоби була різнобічність, амбівалентність всіх ситуацій. Загроза для письменника всередині такої ситуації, як Майдан полягає у дуже швидкому емоційному реагуванні. Це прекрасно для поезії. Вірші, які народжувались під час Майдану, – це дуже добре. Та я не вірю в такі скороспечені, швидко написані романи. Це мусить відстоятися і це має бути страшенно ґрунтовна й філігранна робота, бо сам Майдан такий, що скільки б про нього не говорив і що б не казав – все одно буде мало, вилазитимуть щораз нові аспекти та грані. А роман є роман. Він мусить претендувати на всеохопність. Щоб на неї принаймні зазіхнути, треба віддалитися. І треба з цим жити, щось собі нотувати, складати якісь мережива людських вчинків, доль, пересувань. Він має народжуватися, визрівати стримано й повільно.

– Чи варто читачам зараз чекати нового роману Юрія Андруховича?

– Я завжди відповідаю, що чекати варто, звичайно. Варто, бо все, що досі виходило з-під мого пера і називалося романом, то все насправді є тільки наближення до цього жанру. Хіба «Дванадцять обручів» я можу вважати романом уже повноцінним.  І от мені дуже хочеться із цим жанром робити щось несподіване, неочікуване. Це можуть бути навіть приховані романи, подані у вигляді чогось іншого.