Єдвабне і не тільки. Про польські дискусії довкола книжок Яна Ґросса

IQАндрій Портнов, 20 січня 2012544686
Єдвабне і не тільки. Про польські дискусії довкола книжок Яна Ґросса

Мета цього тексту – оповісти про польський досвід дискутування про «важкі питання» національного минулого.

Проведення паралелей із українською ситуацією я залишаю на розсуд читачів, хоч на самому початку вважаю за потрібне наголосити: на відміну від діалогічної та регіонально забарвленої української пам’яті про Другу світову війну (про що я уже мав нагоду писати на ZAXID.NET), у Польщі склався широкий громадський консенсус з приводу винятковості страждань і спротиву польської нації під час Другої світової війни. Важливими елементами польського образу війни стали героїзм захисників Вестерплятте від німецьких військ 1939 року; «підпільна держава», що не мала аналогів в Європі, і Варшавське повстання 1944 року; величезні людські й матеріальні втрати країни. Досі саме події часів війни посідають центральне місце у культурі пам’яті та сімейній традиції більшості поляків.

Водночас ці події, як і загалом специфіка польського переживання війни (вкрай важливим складником якої став розподіл Польщі між Третім Райхом та СРСР унаслідок пакту Молотова-Рібентропа) потрапили до «колективної непам’яті» (влучний вислів Роберта Траби) західних європейців та американців. Ба більше, у світовій пресі дотепер періодично виринає термін «польські концтабори» при описі нацистських «фабрик смерті», створених на окупованих територіях Польщі. Не є секретом й розповсюдженість стереотипу «одвічного польського антисемітизму», найжорсткіше (навіть найжорстокіше) висловленого прем’єром Ізраїля Іцхаком Шаміром: «Поляки всмоктують ненависть до євреїв з молоком матері».

Про цю асиметрію пам’яті і гостроту польських комплексів через недостатню емпатію Заходу до польського переживання війни важливо пам’ятати для розуміння контексту того, про що йтиметься далі.

 

Виклик для мартирологічного образу Польщі

Головним викликом для мартирологічного образу Польщі часів війни стала книжка Яна Томаша Ґросса «Сусіди» (досі не перекладена українською). Вона вийшла друком польською мовою 2000 року у видавництві «Прикордоння». І була присвячена подіям 10 липня 1941 року, коли євреїв містечка Єдвабне спалила живцем група польських мешканців цього ж містечка. Книжка Ґросса справила ефект вибуху бомби. На підставі спогадів євреїв, що вижили у роки Голокосту та актів судового процесу 1949 року проти 22 чоловіків, обвинувачених у скоєнні злочину в Єдвабне, Ґросс висунув тезу, що вбивство євреїв у містечку вчинили тамтешні поляки на ґрунті антисемітизму та заради зиску, при пасивному спостереженні німців за тим, що відбувалося (вони лише фіксували події на фото- та кіноплівку).

Через рік книжку Ґросса видали англійською мовою у видавництві Прінстонського університету. На той час тема подій у Єдвабному, польсько-єврейських стосунків та пам’яті про війну стала чи не головною темою польських ЗМІ. Невеличка праця Ґросса стала чи не головним предметом гострих дискусій між прибічниками «критичного патріотизму» та адептами «нової історичної політики», які закликали створювати позитивний образ польського минулого.

Текст Ґросса став предметом найприскіпливішого аналізу з боку його критиків. Такому уважному прочитанню свого тексту міг би позаздрити кожен автор. Враховуючи громадський резонанс дискусії, фактично жоден з її учасників не зміг залишитися «поза політикою», а її майбутні дослідники отримали вкрай цікаве свідчення різноманітних варіацій взаємовідносин та взаємопроникнення наукового і політичного (підкреслю, що я не вважаю ці два поняття ані винятково антагоністичними, ані повністю тотожними). Сам Ґросс виступив активним учасником обговорення – і на шпальтах преси, і в телеефірі, і у публічних дискусіях.

  У ліберальних колах книгу Ґросса сприйняли, передусім як болісне, але необхідне нагадування про темні сторінки минулого, як привід відійти від винятково мартирологічного образу Польщі, і навіть як один з інструментів модернізації й європеїзації польської самосвідомості. Основний аргумент критиків Ґросса у політичній площині полягав у тому, що «Польща не потребує подолання минулого за німецьким зразком», але «відновлення пам’яті» (Богдан Мусял у «Жечпосполітій» 24 лютого 2001 року). У площині академічної критики Ґросса звертали увагу на джерелознавчі і концептуальні проблеми його публікації. Зокрема, згадували про некритичну довіру автора до будь-яких свідчень осіб, що пережили Голокост (таку настанову, до речі, Ґросс прямо задекларував у своєму тексті); деконтекстуалізацію подій у Єдвабному (перш за все, винесення за дужки аналізу досвіду нещодавньої радянської окупації); применшення ролі німців в інспіруванні подій 10 липня 1941 року; брак згадок про різні моделі поведінки поляків й ототожнення учинків убивць із настроями та прагненнями усього польського населення містечка. Називалися і фактографічні помилки, наприклад, неправильне цитування свідчень Чеслава Лауданського. У цьому випадку Ґросс визнав свою помилку, але лише після того, як син Лауданського подав на нього до суду за образу честі батька. Втім, усі (навіть суто фактографічні) зауваження були сприйняті у контексті внутрішньополітичного протистояння й пояснювалися впертим небажаннім опонентів розлучатися з міфами.

Водночас, усі учасники обговорення «Сусідів» і з правого, і з лівого боку погодилися із важливістю порушеної у книзі проблеми і потребою її обговорення у публічному просторі. У полемічній статті «Вестерплятте чи Єдвабне?» краківський історик Анджей Новак протиставляв винятковість злочину в містечку масовому героїзмові поляків – захисників Вітчизни від німецьких окупантів. Інший історик, Павел Махцевіч відповів статтею «І Вестерплятте, і Єдвабне», наголошуючи, що обидва місця й обидві події є невід’ємними складниками польського досвіду війни. У кожному разі Єдвабне швидко стало новим місцем пам’яті (у термінології П’єра Нора) не тільки у Польщі, але й у всій Європі.

 

Жертва чи кат?

  Практично від початку до дискусії долучилися державні чинники. Інститут національної пам’яті провів власне розслідування подій липня 1941 року, а також підготував розлогу публікацію про серію погромів євреїв, що відбулися в окупованих польських областях. У межах слідства за фактом убивства в Єдвабному було проведено ексгумацію на місці спаленого хліву. Хоч ці роботи перервали за наполяганням єврейських організацій, що покликалися на поховальні традиції юдаїзму, попередні висновки фахівців дозволили уточнити наведені у книзі Ґросса цифри вбитих. Під час візиту до США голова польського ІНП Леон Керес навіть публічно просив вибачення за злочин в Єдвабному в американської єврейської общини.

Уже за кілька років після вступу Польщі до НАТО та ЄС екс-президент Александр Кваснєвський визнав у одному з інтерв’ю, що ще 1996 року розкрутка теми Єдвабного могла вплинути на процес вступу країни до Північно-Атлантичного альянсу. Тоді 1996 року в «Нью-Йорк Таймс» був уміщений лист одного американського адвоката із закликом прибрати неправдивий напис на пам’ятному знаку, встановленому в Єдвабному 1961 року про німців як виконавців злочину. Уже після публікації «Сусідів» та оприлюднення висновків Інституту національної пам’яті меморіальний знак 1961 року демонтували та замінили новим.

2001 року президент Кваснєвський виступив із листом з приводу трагедії в Єдвабному, написаним від «свого імені та імені тих поляків, чия совість небайдужа до цього злочину». Через десять років, у липні 2011-го, президент Броніслав Коморовський у зверненні з того самого приводу написав: «Нація жертв повинна визнати ту непросту правду, що вона бувала й катом». Тут-таки Коморовський зазначив, що «визнання цієї провини не перекреслює польської мартирології та польського героїзму в боротьбі з німецьким і радянським окупантами». Попри цю ремарку, політичні опоненти президента поспішили дорікнути його у тому, що в своєму листі він не написав прямо, що «ми – не нація злочинців». Історія із реакцією на лист Коморовського (як і, наприклад, поява в Польщі нішевих ініціатив, що послуговуються гаслом: «Я не перепрошую за Єдвабне») підказує, що процес «подолання минулого» якщо і має початок, то не має однозначного завершення.

 

Єдвабне і Кєльце: події типові чи виняткові?

  Через шість років після появи «Сусідів» американське видавництво Random House випустило нову книжку Яна Ґросса «Страх». Вона мала підзаголовок: «Антисемітизм у Польщі після Аушвіцу». Книжка побачила світ напередодні 60-річчя погрому у Кєльцах, що стався 4 липня 1946 року і забрав життя 80 євреїв. Збіг не був випадковим. Не була випадковою і перша рецензія книжки, написана нобелівським лавреатом Елією Візелем для «Вашинґтон пост».

Цього разу американське видання з’явилося раніше польського, однак дискусія довкола нового тексту Ґросса спалахнула у Польщі раніше, ніж його встигли перекласти. Рецензія Візеля була настільки провокативною, що з відповіддю виступив сам головний редактор «Газети виборчої», друг Ґросса і людина, що чимало посприяла популяризації його «Сусідів», Адам Міхнік. Міхнік зазначив, що у своєму тексті Візель зобразив Польщу країною, що не може позбутися зарази антисемітизму, тоді як «жодна інша країна Центрально-Східної Європи не пройшла такого серйозного й щирого переосмислення своєї історії, як Польща» («Газета виборча» від 27 липня 2006 року).

Як і «Сусіди», «Страх» написаний захопливою мовою. Ставши фактично синтезою вже надрукованих і відомих спеціалістам матеріалів, нова книжка Ґросса, за влучним висловом Пьотра Врубеля, кожною своєю сторінкою розкривала глибину особистої ангажованості автора у темі («Газета виборча» від 29–30 липня 2006 року). У «Страху» Ґросс виступив не так істориком, як зацікавленим публіцистом, що прагне запропонувати соціологічну теорію для пояснення таких подій, як погром у Кєльцах. Автор пояснював природу цієї події тим, що євреї, які вижили під час Голокосту, нагадували полякам про їхню співучасть у нацистській політиці ізоляції та винищення, а євреї, що поверталися на місця довоєнного життя, викликали почуття загрози, насамперед тому, що їхню власність поляки давно розподілили між собою.

Глибокий критичний аналіз «Страху» запропонував історик, колишній посол Польщі в Ізраїлі Мацей Козловський (у «Жечпосполітей» від 15–16 липня 2006 року та у «Новим дзенніку» від 29–30 липня 2006 року). Козловський звернув увагу на вибірковий та однобічний підхід Ґросса до історичних джерел, необґрунтовані та навіть небезпечні узагальнення, коли з усього спектру стратегій поведінки післявоєнного польського суспільства згадуються і описуються тільки антисемітські, внаслідок чого у читача виникає відчуття стереотипного, позаконтекстуального та всюдисущого «польського антисемітизму». Рецензент звернув увагу на маніпуляційну риторичну стратегію автора, який фактично розподілив героїв своєї книжки на чотири групи: «поляків» (тотожних кривдникам і злочинцям), «євреїв» (тотожних жертвам), «інтелектуальні еліти» та «комуністів». При цьому, коли Ґросс пише про поляків, які рятували євреїв під час нацистської окупації, він говорить про них (знову узагальнюючи) лише те, що вони боялися зізнатися у тому, що допомогали євреям.

На думку рецензента, при побудові соціологічної моделі необхідно поставити питання про те, чи були Єдвабне і Кєльце подіями типовими чи винятковими? При цьому він одразу чітко та однозначно підкреслює, що таке питання не має нічого спільного з виправданням чи релятивізацією цих злочинів. Козловський зауважив, що украй жваву реакцію на «Страх» і у Польщі, і за кордоном спричинило її звернення до потужного стереотипу. При чому, стереотипу, який «Страх» тільки посилює. Відзначивши помітне у сучасній Польщі відродження єврейської культури та цікавості до неї з боку ширших прошарків польського суспільства, особливо серед молоді, Козловський висловив побоювання, що риторика Ґросса може тільки завадити цьому важливому процесу.

 

«Третє коло» дискусії

Аналогічні застереження пролунали у польському публічному просторі напередодні видання перекладу чергового тексту Ґросса під назвою «Золоті жнива». Невеличка за обсягом книжка (фактично есей), написана Ґроссом у співавторстві зі своєю дружиною Іреною, стосується участі поляків у знищенні євреїв під час Голокосту і мародерства на місцях колишніх концтаборів після закінчення війни. Поштовхом до написання тексту та його концептуальною віссю стала фотокартка, надрукована три роки тому у «Газеті виборчій». На фотокартці, датованій чи то 1945, чи то 1946 роком, зображено групу селян та міліціонерів на місці концтабору Треблінка. На першому плані – черепи та кістки.

Фактів пограбування поховань на території колишніх концтаборів не заперечує жоден серйозний польський історик чи журналіст. Сумнів викликала атрибуція зображення, використаного Ґроссом. З’явилися повідомлення, що співробітники музею у Треблінці не виключають, що на фото можуть бути люди, залучені для прибирання території колишнього табору. Значно серйозніші сумніви викликає фактична відмова Ґросса від спроби проаналізувати мотиви і логіку поведінки людей, які ставали мародерами. Як і в попередніх книжках, він уникає контекстуалізації зображуваних подій та вибудовує нарацію довкола емоційного стану жертв.

Марцин Заремба на сторінках «Газети виборчої» (14 січня 2011 року) звернув увагу на важливість змарнованої Ґроссом нагоди вписати свою оповідь до загального контексту спричиненої війною бруталізації, до поля досліджень селянської культури у Польщі; доводив, що редукція мотивів мародерства до антисемітизму є поверховою. Рецензент  шкодує з приводу надмірної однобічності Ґросса. Особливо тому, що, на переконання Заремби, «ми (тобто поляки – А. П.) потребуємо Яна Т. Ґросса», адже саме багато в чому завдяки йому до польської свідомості входить відчуття «співвідповідальності за Голокост».

Головний редактор правоцентристської «Жечпосполітої» Павел Лисицький пошкодував з іншого приводу. А саме – що Ґросс постійно «узагальнює» та «нападає на поляків як таких», пропонуючи висновки, котрі фактично можна відчитати так: «кожен поляк викликає підозру самим фактом своєї національної належності» («Жечпосполіта» від 5–6 лютого 2011 року).

У ЗМІ поширилася інформація про інтернет-ініціативу блокувати пошту краківського видавництва «Знак», що видало «Золоті жнива». Ширилися чутки про можливе повторення історії із «Страхом», коли до прокуратури надійшов позов щодо обвинувачення в образі польського народу (правда, прокуратура відкрити слідство відмовилася).

Ще до виходу друком «Золоті жнива» стали головною темою телевізійних ток-шоу та газетних дискусій. При чому «у третьому колі» дискусій довкола Ґросса, порівняно із обговоренням його попередніх текстів, мало що змінилося. І в репертуарі польських реакцій на них, і в майже демонстративному не-реагуванні автора на практично всі висловлені критичні міркування. Щоправда, у польській версії «Золотих жнив» Ґросс таки змінив цифру приблизної кількості вбитих поляками за роки війни євреїв із «між 100 та 200 тисячами» на «декілька десятків тисяч».

Чергова книжка Ґросса побачила світло денне у вже звичній атмосфері очікування скандалу. Хоч польська дослідниця Барбара Енгелькінг, автор монографії про долі євреїв, що шукали порятунку у польському селі у 1942–1945 роках, відзначила, що за десять років, що минули від видання «Сусідів», атмосфера у Польщі все-таки змінилася, й тепер дискусія відбувається значно спокійніше. Менше з тим, десятки виваженіших та серйозніших історичних публікацій не викликають і сотої долі подібного громадського резонансу. Один з польських журналістів пояснив це тим, що «вагомі історичні книжки повинні бути цікавими і для неспеціалістів». Інший вказав на живий і провокаційний стиль Ґросса. Я би додав тут і географічний чинник – у сприйнятті більшості поляків надзвичайно важливо, що Ґросс – автор американський. І саме на думці Заходу Польщі найбільше залежить.

Поки польська дискусія довкола важливих, складних і неоднозначних польсько-єврейських стосунків продовжує своє «третє коло», в Україні тема Голокосту та участі у ньому місцевого населення залишається значною мірою табуйованою і непропорційно слабко представленою на рівні ЗМІ чи державної політики.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 86

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • A.Sokolov 22 лютого 2012, 11:33

    Ну й що поробиш )))) Отже Львів і Галичина теж в Азію піде ! ))))

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Гість 31 січня 2012, 10:29

    Подготовленная в мае 1941 г. обширная инструкция "Борьба и деятельность ОУН во время войны" содержала специальный параграф об "очищении территории от враждебных элементов". "Во время хаоса и беспорядков, - говорилось в этом параграфе, - разрешена ликвидация нежелательных польских, московских и еврейских активистов". Следует отметить, что процитированный параграф инструкции ОУН по своему содержанию практически идентичен оперативному приказу № 1 шефа полиции безопасности и СД Р. Гейдриха, согласно которому "целесообразно вызывать, как указано выше, местные погромы". Правда, инструкция ОУН выпущена раньше - не в конце июня, а в мае 1941 г.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • pod pomnikiem Romana Dmowskiego w Warszawie 31 січня 2012, 00:21

    глузд:"

    поляки не вбивали ***iв, були антисемiти та просто злочинцi, але таких людей просто тавроють та засуджують у польськiй нацiональнiй пам"тi. "

    W 1931 r Dmowski wydał (pod pseudonimem Kazimierz Wybranowski ) antysemicką powieść "Dziedzictwo".Dmowski wycofał się już wtedy z działalności partyjnej, nadal był jednak czynnym publicystą, ideologiem obozu narodowego. Sprzyjał włoskiemu faszyzmowi, który wedle niego "zdobył się na wielkie wysiłki ku wymieceniu z życia narodu czynników rozkładu moralnego, obyczajowego i religijnego".

    W szkicu "Hitleryzm jako ruch narodowy" (1932) Dmowski pisał: "Hitlerowcy rozumieją, że chcąc zorganizować Niemcy na podstawach narodowych, muszą zniszczyć pozycję Żydów i ich wpływ na społeczeństwo niemieckie".




    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук