З ресторанізацією до нових перемог нігілізму?

В юридичній площині все продумано: документ з документом начебто сходяться, аргументовано кожне положення законодавства в сфері отримання дозвільних паперів.

Знайдено порозуміння з ключовими «одобрямсами» зі середовища влади та дотичних інституцій, отримано благословення від самого Бродського (іншого, не того, що був нобелівським лауреатом в галузі літератури). В такий спосіб на стадії остаточної, впертої «ресторанізації» один з найважливіших для українського Львова об’єкт – будинок на Площі Ринок 10 – набуває нового історичного маркування.

Незручна тема. Якось традиційно «незручно» саме для Львова говорити про проблемні моменти культури міста, бо ж очолюють його патріоти, які чимало роблять для позитивного іміджу України у світі. Якось «незручно» пригадувати своїм друзям, що той чи інший їхній (або наш) вчинок, та чи інша дія подекуди може мати сильну компрометуючу і руйнуючу складову, яка часто викликана інтелектуальним недбальством, як це можна зауважити з контексту правових суперечок навколо процесу зведення у внутрішньому дворику сумнівних конструкцій. Одним з проявів такого недбальства є сама ідея в тотальний спосіб перепрофілювати внутрішній простір історичного Палацу Любомирських як однієї з архітектурних перлин Бернарда Меретина та Яна де Вітте. Зацікавлена сторона навіть не пробує шукати способу обґрунтувати свою бізнесову ініціативу з позиції історичної пам’яті та суспільної моралі, що вказує на відсутність таких аргументів, і, як наслідок, на свідоме дистанціювання підприємців від такого роду перепон.

Для тих, хто в пафосі пошуку нового, ефектного торгово-ресторанного бренду не мав часу поцікавитися історичною специфікою споруди, варто нагадати, що в її стінах відбувалося чимало знакових подій інтелектуальної історії. Вже сама постать Б. Меретина, одного з найяскравіших репрезентантів архітектури бароко, автора проектів соборів Юра у Львові, Непорочного Зачаття Діви Марії в Городенці, ратуші в Бучачі, які ансамблево вирішені спільно зі скульптором Й.Г. Пінзелем, вже мали б спонукати культурно незанедбаних львів’ян до пошуку можливості вирізнити споруду на Ринку 10 спеціальними культурно-ідентифікаційними маркерами. На таку ж увагу заслуговують і деякі інші історичні постаті минуло включно з князями Сапєгою, С. Любомирським, а вже пізніше з цілою когортою діячів української «Просвіти». Можливо, не було кому надати для керівництва ресторанної мережі відомостей про ціле сузір’я особистостей, які творили якість культурно-інтелектуального життя українців у першій половині XX століття. Саме тут містилася друкарня найбільшого національного часопису «Діло», друкувалися серії літературних і наукових видань, засідала редколегія одного з найавторитетніших загальноукраїнських літературно-громадських журналів «Літературно-Науковий Вісник». По незручних, але таких пам’ятних для багатьох поколінь українців сходах ходили Дмитро Донцов та Юрій Липа, Іван Раковський та Святослав Гординський. В посвяті відродження української культури багато часу тут проводив художник Павло Ковжун, а у вітрині розташованої в партері книжкової крамниці свої унікальні інсталяції споруджував неперевершений віртуоз шаржу і карикатури Едвард Козак… - це лише бліц-перелік довгого послужного списку з меморіального паспорту пам’ятки. Акт відновлення Української Держави в 1941 році – теж один з титульних історичних ознакувань цієї знакової для Львова споруди. Чи може цю багатошарову історичну пам’ять втримати лише одна меморіальна таблиця, коли внутрішній простір так відверто опонує цій же пам’яті?

Можна радіти успіхам холдингу в збагаченні відпочинково-атракційного ландшафту історичної частини Львова, але далеко не вся нерухомість може надаватися для такого роду експериментів. Бізнес повинен навчитися шанобливо ставитися до історичної специфіки середовища, в якому він працює. Стрімке форсування «нового функціонального та естетичного ладу» в набутому внутрішньому просторі Палацу Любомирських приводить до думки, що ініціаторами керує не ідея створення нової крапки для культурного дозвілля, а банальний розрахунок перехопити на себе увагу потенційних відвідувачів, для яких вже не буде важлива історична пам’ять, але «прикольною» буде вигадана легенда. Невже все в ім’я бізнесу? Чи не задля високої оцінки уряду, що у Львові відкриється нова копальня, в той час, що копальні (зрозуміло, вже інші) масово закриваються на Донбасі?.. Десятки, сотні імен, більш ніж як символічних для Львова і для Європи, будуть психологічно «закопані» разом з колишньою атмосферою споруди, якби на догоду деяких україножерів, для прикладу: «ось бачите, ви ж це самі робите…».

Роман Яців