За стіною стіна
IQ

За стіною стіна

Патріотизм часто є тільки ширмою, стіною, за якою українці намагаються приховати свій шкурний інтерес

Володимир Павлів, 25 червня 2014 1226 6

Пропозиція Ігоря Коломойського збудувати оборонну стіну на російсько-українському кордоні – не беручи до уваги її реалістичності чи фантастичності – потрапила в найсокровенніші мрії, у найінтимніші бажання так званого «пересічного українця». Адже це настільки відповідає його архаїчному типові – індивідуалізм, хуторянство, загумінковість. Але це не що інше, як бажання відгородитися від проблеми, а не вирішувати її.

Навіть якби зведенням стіни Україна могла вирішити свої проблеми, то однією стіною справа б не закінчилась. Бо в межах цієї держави є ще низка видимих і невидимих кордонів. 

Стіна і війна

Збудувати на російсько-українському кордоні стіну в умовах неоголошеної війни з боку тієї ж Росії, звісно ж, нереально. Особливо, коли залишається імовірність прямого воєнного вторгнення. Стіна танкам не завада. Отже, імовірна стіна мала б постати під час перемир’я, щоб обмежити приплив на територію України російських терористів та зброї. Але, якщо б таку стіну все ж вдалося звести, проблему тероризму це вирішило б тільки частково. Не важко здогадатися, що навіть якщо мирний план президента Порошенка приймуть «нові еліти» Донбасу, то все одно залишиться чимало груп «псів війни», котрі при неофіційній підтримці Кремля будуть вести терористично-саботажну діяльність, як-то вибухи на газопроводах, залізниці, підприємствах тощо. І тоді треба б подумати про ще одну стіну – вже точно за зразком ізраїльської – між слабоконтрольованим Донбасом і рештою України. Бо навіть якщо там не виникне стіна з бетону і заліза, то ще довго височітиме стіна ненависті.

А може, і не про одну. Як показує досвід того-таки Ізраїлю і США, терористи з часом переносять війну на територію ворога. Якщо виходити з переконання сепаратистів, що війну проти них веде Київ, а солдатів постачає Західна Україна, то не варто виключати й загрози терористичної активності, скажімо, у столиці чи у Львові. Отже, не завадило б запроектувати ще зо дві стіни – навколо Києва та по Збручу. А в таких умовах і Закарпаття не пропустить нагоди збудувати щось на карпатських перевалах. Скільки вийшло для початку – п’ять?  А тепер ще спробуймо порахувати стіни нерукотворні – і ті, які треба б поставити, і ті, які варто б зруйнувати. Наприклад. 

Стіна і політика

У політиці нам потрібно б звести якусь хоч символічну стіну, за якою можна було б залишити практично повний склад нинішнього парламенту, 90% чиновників та політиків усіх рівнів, партії та інші політичні сили, які провадять відверто неприхильну до української держави діяльність. Важко собі уявити, щоб по один бік цієї стіни могли залишатися, скажімо, націоналістичні партії і сили, котрі ведуть (хто язиком, а хто автоматом) боротьбу проти «збунтованого» Донбасу, і різні лівацькі та проросійські угруповання, у риториці яких спроби збудувати нову країну означуються не інакше, як «київська хунта», «фашистскіє каратєлі» чи «американська окупація». 

Зрештою, проблема ж не тільки в ідеологічних розбіжностях. Хіба не потрібно звести стіну поміж «урядом камікадзе», активістами Майдану, громадянським сектором та іншими ініціативами, які з більшим чи меншим успіхом намагаються оздоровити хвору країну, і тисячами «рєшал», які супер-зусилля докладають, щоб вберегти чи відновити старі корупційні схеми або пристосуватися до нової ситуації так, щоб мати доступ до «дерибану» західної допомоги? Хто і з якого матеріалу мав би її збудувати?

Стіна і бізнес

Між бізнесом та війною теж проходить незрима стіна. Тобто АТО на Донбасі - зовсім не привід для поголовної більшості українських бізнесменів, щоб відмовлятися від звичних прибутків. Держава позичає в МВФ, Європи й Америки по кілька мільярдів доларів, щоб вижити у важку хвилину. Небайдужі українці збирають, хто що може, щоб допомогти армії, а інші, заціпивши зуби, платять за новими цінами практично за все – товари, послуги та ін. А українські мільярдери на чолі з Рінатом Ахметовим, котрі стали такими саме завдяки українцям, не могли б скинутись і хоч би позичити (не кажу вже – дати) теж кілька мільярдів? Але ж, за рідкісним винятком, не дали.

Кілька місяців і сотні трупів знадобилося, щоб український зброєннєвий бізнес припинив постачати замовлення для армії Росії. А на озброєння української армії в умовах агресії не можна було дати в кредит? Щось не чути.

А проблема курсу гривні і валютних кредитів? Проблема, скоріш за все, не тільки в тому, що НБУ не має чим і як регулювати валютного ринку, а банківська система може обвалитися, а в тому, що бізнес, передусім банківський, не хоче відмовлятися від того рівня прибутків, до якого звик. Чи хтось чув, щоб покарали когось із військових за афери з бронежилетами, неякісною їжею, торгівлею американськими сухпайками? Як кажуть, «кому война, а кому»… Стіна.

Стіна і Альфа-джаз

Спроба бойкоту джазового фестивалю у Львові не стільки виявилася невдалою, скільки поставила на порядок денний непрості питання. Проблема справді є. Нелегко сприймати співіснування на одній території елегантної захмарності й вишуканості звуків та образів Альфа-джазу та брутальної вульгарності воєнної буденщини: похоронів солдатів, сліз матерів і жінок, страху й хвилювань потенційних резервістів. Особливо, коли організатором заходу є російський банк. «Життя триває»? Так. Але не для всіх. І тут виникає проблема солідарності – чи ми всі однаково причетні до цієї трагедії, чи ми всі її однаково переживаємо?

Але є й інший бік медалі. Якщо б ми мали солідарно бойкотувати музичний захід, то чому нам не вдається солідарно бойкотувати, наприклад, російські серіали на українських телеканалах, банківські послуги російських банків, товари російського виробника на полицях українських крамниць? І це не тільки проблема «російського». 

А футбол при пиві у пабах можна дивитись в час війни – виражати емоції сміхом, криком, «піснею» про Путіна? Якщо бойкот і жалоба, то у всьому, а якщо ні, то «стіна» – з одного боку війна, з іншого «життя триває».

Стіна і патріотизм

Бойкот російських товарів у Галичині не вдався значною мірою і через те, що власники крамниць (у більшості – щирі українці) приховують різними вигадливими способами від покупців інформацію про країну виробника товарів. Непатріотично, правда? А ще приклад: нещодавно під Львовом п’яний «мажор районного масштабу» убив своєю машиною двох двадцятилітніх хлопців – не сепаратистів, не москалів, а потенційних захисників вітчизни. І що? Вся місцева «патріотична публіка» - від міліціонерів до лікарів - кинулась відмазувати вбивцю. Якби не втрутився легендарний сотник Парасюк, може, й відмазали б. Зрештою, справу ще зовсім не завершено. А скільки таких жертв мирного мажорного життя можна налічити за місяці тривання АТО у масштабах країни?

А податківці, митники, чиновники та інша корупціогенна публіка – вони виявляють свій патріотизм чином, а не на словах? Хіба ж патріотизм можна виявити тільки з автоматом в руках у зоні АТО?

Нічого дивного. Українська держава (а повніше – дійсність) останніх двох десятиліть не давала особливих підстав для розвитку справжнього, а не декларативного патріотизму. Тому сучасний український патріотизм часто є тільки ширмою, або стіною, за якою українці намагаються  приховати  свій шкурний інтерес. І ця стіна для більшості є вищою від патріотичного обов’язку. Без побудови одних і руйнування інших – серед описаних вище стін, «стіна Коломойського» так і залишатиметься символом отого улюбленого українського марення – «моя хата скраю».

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 6

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук