За вуха до Європи

Що й казати, з кров’ю давалася нам Європа... Та все ж у підсумку ми стали європейцями, і цю європейськість не витравити зараз із нас нічим. Може, так само здалося б нам і східняків за вуха до Європи навернути.

Мені наснилася Європа знову… Насправді наснилася: така красива, чиста, заможна, демократична. Вранці пригадав анекдот. «Ох, як мені знову хочеться у Париж! – А ти що, вже там був? – Та ні, але мені вже одного разу туди хотілося…» Ми останнім часом щораз менше говоримо про європейські перспективи. Рух України до Європи відкладається на роки, а то й десятиріччя, мрії про вступ до НАТО і ЄС розвіялися, як дим, бути чи не бути в Європі – навіть не тема майбутньої президентської виборчої кампанії. Навіть найбільший проєвропеєць з усіх кандидатів на крісло президента – Яценюк – на десятках тисяч своїх бігбордів про Європу ані пари з вуст. Не дозріли, не доросли, не вмилися до Європи. Попелюшці-Україні не перебрати купи мішків з мотлохом, аби потрапити на омріяний європейський бал. Жодна фея в образі МВФ чи ОБСЄ тут не допоможе.   

Що ж робити у розпачі нам, галичанам – організаторам і натхненникам ідеї європейського шляху України? Лише ностальгічно смакувати залишки нашої європейськості? Від загниваючої Європи у нас свого часу залишилися технологічні лінії виробництва пива і цукерок, і ці товари стали найкращими за якістю в СРСР. Від Європи у нас залишилися релігія, моральність, сімейні цінності і, найголовніше, збереження української національної ідеї.

 

Від загниваючої Європи у нас свого часу залишилися технологічні лінії виробництва пива і цукерок, і ці товари стали найкращими за якістю в СРСР. Від Європи у нас залишилися релігія, моральність, сімейні цінності і, найголовніше, збереження української національної ідеї.

 

Галичани не продають, як це було на Донеччині, дітей на «запчастини» для трансплантації органів, не виховують їх у собачій буді, як це було на Харківщині, не міняють своїх чад на базарі на порося, як це трапилося на Луганщині, і не забивають до смерті смердів у своїх латифундіях, як це вчинили на Кіровоградщині. Це теж, безсумнівно, здобуток багатосотрічного європейського вишколу. Залишається додати, що проплати мешканців за комунальні послуги на Заході України у рази більші, аніж на Сході, де в рази більша зарплата. Наша законослухняність і дисциплінованість – теж пережитки Європи. Європейське надбання – працьовитість галичан – кістка у горлі для східняків. Дмитро Табачник з відвертою злістю і садистською насолодою дорікає галичанам тим, що вони здатні лише виносити гімна і шкрябати унітази десь у Європі. Ось яка наша європейськість. Та все ж ми, відірвані від її материнського лона, мріємо про Європу. Цю європейськість нікому з нас не вибити. Але згадаймо, що й свого часу нас, тобто галичан, до Європи тягнули за вуха, копняками у дупу і юшкою з носа.  

Наспів час, аби однозначно вирішити вічне запитання: чи доцільно копняками в дупу або то багнетами у спину заганяти до раю? Здається – звичайно доцільно. Але лише до раю, а не до пекла, як це робили комуністи, брешучи, що заганяють до раю. Хоча для когось і пекло видається раєм, або навпаки. Для дуже багатьох наших громадян демократія, яка толерує гомосексуальні шлюби, є пеклом, натомість тоталітаризм, який знищував у концтаборах мільйони гетеросексуалів обох статей за неправильну політичну орієнтацію, є раєм. Та менше з тим, наразі простежимо тернистий шлях Галичини «тісними ворітьми» до Європи, до цього Царства Божого, яке «береться силою»…

 

Наспів час, аби однозначно вирішити вічне запитання: чи доцільно копняками в дупу або то багнетами у спину заганяти до раю? Здається – звичайно доцільно.

 

Цілком нормальною і логічною річчю було те, що у XI-XIII сторіччях Галичина була справжнім Диким полем, де Європою й не пахло, а Львів – Донецьком. Об’єднувач Галицького князівства Володимирко був тісним  прибічником московського (Проторосія) князя Юрія Долгорукого у боротьбі з київським князем Ізяславом. Галичани в купі з москалями добре тлумили східняків: бідний Ізяслав мусів утікати з Києва. Син Володимирка, славетний і могутній Ярослав Осмомисл вже був одружений з донькою Юрія Долгорукого. Надалі політичні стосунки галичан з московськими землями стають настільки тісними, що ці два регіони постійно обмінюються князями. Об’єднувач Галичини і Волині, князь Роман Мстиславич був запрошений на князювання до Новгорода, а завдяки союзу із володимирським князем Всеволодом Велике Гніздо, поширив свій вплив на Київ, посадивши там намісником свого племінника. Таким чином галичани знову знюхалися з москалями проти східняків.

Новгородський князь Мстислав Удатний був запрошений на князівство до Галичини і розпоряджався тут майже десять років. Маючи великий політичний  вплив, він одружив Данила Галицького зі своєю донькою Анною, майбутньою матір’ю князя Лева. Син Данила Галицького Роман княжив у Новгороді, а дружиною другого короля Галичини Юрія Першого була тверська княжна. Отже, Галичина була на той час тісно інтегрована в єдиний політичний і культурний простір із Північною Руссю. Михайло Грушевський навіть відзначає велику подібність галицьких церков XII-XIII сторіч, занадто декорованих різьбою, до церков суздальських.

Але Європа не могла не розширюватися на Схід і не пропонувати Дикому Полю євроінтергацію. І ось перша невдала спроба євроінтеграції Галичини починається у XIII сторіччі. Папа Римський Інокентій III почувши, що об’єднувач Галицького і Волинського князівств Роман Мстиславич переміг угрів і ляхів, підкоривши собі всю Русь, послав 1204 року (це рік взяття хрестоносцями Константинополя) до нього легатів, намовляючи українського князя перейти на латинство і обіцяючи королівський вінець та поміч меча Святого Петра. Затятий Роман одразу повів із послами дискусію проти латинства, а потім на обіцянку йому допомоги витягнув свого меча і запитав: «Чи такий меч має Папа, що береться мені допомагати у завоюваннях? Ні, доки я маю свого меча, не хочу купувати володінь іншою ціною». Так перша історична пропозиція щодо інтеграції України в Європу провалилася через зухвальство Романа Мстиславича.

Від 1246 до 1253 року іде потужна й масована дипломатична робота наступника Інокентія III Інокентія IV щодо навернення наступника Романа Мстиславича Данила Романовича Галицького до латинства. Булли шлють за буллами, посли їдуть за послами. Папський легат Опізо полює на Данила, щоб одягнути йому на голову корону, подарунок Святішого Престолу. Данило всіляко уникає цього. Нарешті в надії на коаліцію європейських монархів, яку обіцяє організувати Інокентій IV для боротьби з татарами, Данило піддається і коронується 1253 року в Дорогичині. Але ця злука з Європою виявилася примарною. Данило жодним чином не хотів іти на поступки Риму в питаннях церковних, не одержавши військової допомоги у боротьбі проти татар. Наступник Інокентія IV Олександр IV неодноразово рішуче дорікав Данилові, що той відступив від Католицької Церкви, забувши про її духовні й світські добродійства – дану йому корону. Папа закликає Данила повернутися до Римської Церкви, інакше погрожуючи йому прокляттям. Але з цих погроз нічого не вийшло. Данило Галицький припинив усі відносини з Римом і так ця ефемерна унія була другою невдалою спробою інтеграції України до Європи.

Наступна історія, яка викриває антиєвропейську сутність галичан, є історія Юрія II Болеслава Тройденовича, прогресивного, проєвропейського правитеся, онука другого галицького короля Юрія I Львовича. Юрій II запросив до Галичини багатьох німецьких і чеських купців і ремісників, надавши їм рівні права з місцевим населенням. За магдебурзьким правом звільнення від податків надавали всім, незалежно від національності, «чи то буде німець, чи поляк, чи угрин, чи русин». Звичайно ж, ремісники і купці з Європи були більш вправними і заповзятливими, підіймали економіку Галичини і самі швидко збагачувалися. Але наші краяни замість того, аби вчитися у європейців, звинуватили Юрія II у поширенні католицизму і наданні чужинцям особливих привілеїв. Заздрісні галичани під проводом бояр підняли заколот, отруїли проєвропейського Юрія II, його дружину, доньку литовського князя Гедиміна Офку пустили під лід, а німецьких та чеських ремісників і купців просто повбивали, забравши собі їхню власність. Літописець так охарактеризував цю подію: «Буря фантастичної ненависті захлиснула Червону Русь. Ця ненависть була спрямована проти всього, що прийшло з Заходу: освіти, торгівлі, ремісництва, проти усього, що працювало для добра громадян». Це й було причиною військового походу на Львів 1340 року польського короля Казимира III, родича отруєного Юрія. Хоча Казимир пообіцяв львів’янам і всім галичанам збереження їхніх звичаїв і привілеїв, наші налякалися європейського монарха і звернулися 1341 року по допомогу до хана Узбека – ось де був справжній політичний вектор Галичини. Таким чином провалилася третя історична спроба інтеграції Галичини до Європи, але цього разу порівняно ненадовго – силами Казимира III і його наступників Ягелли та Ядвіги Львів. І Галичина 1387 року остаточно були силоміць за вуха, ціною втрати своєї національної незалежності затягнуті до Європи, де вони перебували до 1939 року.

 

Заздрісні галичани під проводом бояр підняли заколот, отруїли проєвропейського Юрія II, його дружину, доньку литовського князя Гедиміна Офку пустили під лід, а німецьких та чеських ремісників і купців просто повбивали, забравши собі їхню власність.

 

Одразу, потрапивши разом з батьківською землею до Європи, галичани чемно пішли на виучку до німців. Бургомістр Львова у XVII ст. Бартоломей Зіморович так описує цей вишкіл: «Що тільки Львів до нинішніх часів посідає святого чи найкращого, все це перейняв від найперших німців, особливо ж богобоязнь, вшановування монархів, любов до своїх домашніх, гостинність до чужих. Бо ж на початку свого існування Львів був ще варварським і відірваним від духовного тіла правовірних, осквернений огидними зграями татар, сараценів і суботників (жидів) і їх лихослівними найогиднішими обрядами, цілий кишів ворожками, звідницями, пророчицями, розпусниками й іншими безсоромними схизматиками. З приходом німців позбувся цих потворних забобонів, бо численні, за прикладом кращих з русинів, від облудних грецьких помилок повернулися на правильний шлях…» Бачите, якими ми були чемними учнями німців. А вони, за словами літописців, вводили свої безперечно корисні звичаї: «сувору шлюбну цнотливість», «пізню Венеру для молоді», молодь «неослаблена», «підлітки міцні», «стіл без витребеньок, без вишуканостей», «відкрита та гола у всіх думка» (та це ж справжня демократія – І. Л.), «жодного вихваляння», «ніхто тут не сміється з недоліків, усі їх позбавляються»… etc. etc. 

Та не всі галичани були такими чемними, більшість із них доводилося заганяти у європейський рай батогами, особливо це стосувалося, як не дивно, церковної унії з Римом. Із 12 єпископів на Берестейському соборі 1596 року лише двоє проголосували проти унії – львівський Гедеон Балабан і перемиський Михайло Копистенський.

 

Із 12 єпископів на Берестейському соборі 1596 року лише двоє проголосували проти унії – львівський Гедеон Балабан і перемиський Михайло Копистенський.

 

Решта десять східняків на чолі з Іпатієм Потієм та Кирилом Терлецьким виявили однодушний радянський «одобрямс», таким чином Київ, а не Львів став матір’ю УГКЦ. Непокірних антиєвропейських, антиунійних галичан ще понад сто років, поки вони не порозумнішали, піддавали тортурам. Хроніст Денис Зубрицький наголошує, що «львівські русини були противниками унії і найпалкішими прихильниками східного обряду. З цієї причини вони зазнавали жорстоких переслідувань.Їх священиків кидали до в’язниць, церкви замикали, не допускали зі Святими Дарами до хворих, забороняли дзвонити, ув’язнювали руських старших, не дозволяли нести померлих через місто, їх не приймали до ремесел, а тих, хто вже належав до цехів, змушували ходити до костелів грошовими карами і різками, дітей хапали на вулиці й вели до латинської школи, руських жебраків не впускали у будинки…»

Що й казати, з кров’ю давалася нам Європа і в наступні століття, згадати хоча би ревних кацапів-мосвофілів чи КПЗУ. Та все ж у підсумку ми стали європейцями і цю європейськість не витравити зараз із нас нічим. Може, так само здалося б нам і східняків за вуха до Європи навернути. Без усяких референдумів про НАТО. А ви як гадаєте?