Заборонена вистава Ярослава Галана

Поміж багатьох знаних мені активних діячів нашої культури і літератури я поминаю багатьох, чия репутація не вільна від україножерства в різних його виявах. Навіть тих, хто служив московській імперській ідеї, залишаючись українцями, вболіваючи за долю рідного народу – отого, що в безжальних обіймах удава.

Напевно, найбільш контроверсійною особистістю такого плану буде Ярослав Галан, від народження якого саме виповнюється 110 років. Його непримиренна війна з націоналістичним табором, його антикатолицизм, аж до горезвісного “Плюю на папу”, та щонайгірше – сама його смерть покликали за собою цілу зграю нещасть і бід. Приймаючи найпереконливішу версію його загибелі 1949 року з благословення гебістів, маємо незабарну хвилю нового розгулу антиукраїнських репресій, коли до катівень потрапили сотні українських інтелігентів, навіть неопереної молоді, студентів...

Перед тим йому відмовили у партійному членстві. Проти виступили його ж начебто друзі-літератори   В. Бєляєв, М. Пархоменко, В. Петльований, А.  Хижняк: занадто явно орієнтує рідну культуру на захід, причому саме культуру за духом українську.

Цензура «зарізала» постановку його п’єси “Під золотим орлом”, над якою він фанатично працював останні місяці. Партійні «наставники» виступили проти того, щоб Галан  надрукував черговий памфлет під псевдонімом. Цікавим також є той факт, що за тиждень до теракту у нього відібрали виданий раніше для самооборони револьвер...

Це далеко неповний перелік утисків та обмежень, яких полум’яний публіцист зазнав від влади, яку звеличував.

Звісно, Ярослав Галан утвердився у літературних колах як один із найактивніших авторів-редакторів прорадянського журналу “Вікна”, який виходив у Львові на зламі двадцятих-тридцятих років. Та з приходом “визволителів” у вересні 1939 року він не потрапив у фарватер літературного процесу у Львові: формуванням нової письменницької організації зайнялися київські емісари з команди Петра Панча та Олекси Десняка. Проте й забутий не був. Юрій Смолич, який був тоді у Львові у довготривалому відрядженні, згадував, що саме Галан зустрічав їхню письменницьку делегацію на нічному львівському вокзалі, знайомив із містом. Тоді ж із подивом зафіксував: знав Галана ще раніше  як драматурга, цікавився його творчістю, тепер бачилися щодня – “а близькості ж ніяк нема, дружність якась офіційна, шана – холодна. Дивне це почуття: кожного нового дня, пережитого спільно, знаєш людину менше, як попереднього, гірше, як знав, доки зазнайомився особисто...”  Мені здається, що тут справа в чомусь суттєвішому. Певний ключ до розуміння дає доля Галанової дружини Аннички, яка стала знаковою у його стосунках із радянським світом.

Тож  найбільше Смоличу вкарбувалося у пам’ять те, як буквально за місяць після його повернення зі Львова до Харкова туди ж несподівано прибув сам Галан. До Смоличевого помешкання він завітав пізнім вечором:

- Добривечір! Пробачте, що пізно. Дозволите зайти, товаришу Смолич?...

– Хіба ви в Харкові?.. – Я здивувався: був же я... керівником харківської організації, і про приїжджих мусив би знати попереду всіх.

– Щойно з поїзда... Маю дискретну розмову до вас...

І тут з’ясувалося, що вони таки зблизилися у Львові – бо ж Галан таки мав довіру до Смолича, і саме до нього звернувся з проханням дізнатися про долю “дружини Гані Геник, абітурієнтки Коломийської  гімназії, що стараннями Галана також стала членом КПЗУ. Кілька років тому вона таємно перейшла кордон – з нелегальним партійним дорученням, і ще тому, що мріяла вчитися у вищій школі на лікаря...”

Вона й направду вчилася, писала Галанові щасливі листи – аж раптом все увірвалося...

Ми знаємо чому: енкаведистська розправа над цілою групою західноукраїнських літераторів, звинувачених у контрреволюції, у шпигунстві на користь панської Польщі. Тоді загинули поет Василь Бобинський, батько і сини Крушельницькі, Володимир Гжицький і ще десятки невинних, обдурених кремлівською пропагандою. Дружина Галана також...

Якими б не були затяті ортодокси у своїх переконаннях – але подібні макабричні новини чинять свою справу у найправовірніших душах. Тож і Галан мусив відповідно реагувати на те...

Війна, еміграція, праця на радіостанції – з безліччю викривальних статей, фейлетонів – супроти антирадянських сил, серед яких чільне місце відводилося ненависним  українським буржуазним націоналістам та католицьким ідеологам.

Врешті – повернення до Львова, повернення до мирної літературної праці. Але – ні, не такої вже й мирної: на перший план виходить вимога писати щораз нові войовничі антинаціоналістичні й антипапські памфлети.

Хоча й тут одна характеристична деталь – із спогадів того ж Юрія Смолича. Вони зустрілися, знову довірча розмова:

Знаєте, яку я маю інформацію: Ганя на світі уже не живе... – Знаю... І слухаю вас... – Галан нарешті заговорив: - Я хочу одружитися...  – Добре. То й що? – Мені... недобре перед пам’яттю про Ганю... Як ви гадаєте, чи не зраджу я тим її?..

Заслужена оцінка фаховій пропагандистській роботі: відрядження на Нюрнберзький процес над головними фашистськими злочинцями. Пристрасні репортажі – і водночас збір матеріалів для праці, яка мала б стати визначальною у його літературній долі – п’єсі “Під золотим орлом” – про долю емігрантів з “Імперії зла”, які хотіли чи вже не хотіли повертатися на рідні землі.

Про цю працю трохи детальніше. Ярослав Галан уже заслужив собі ім’я у театральному світі – його п’єси перемагали на конкурсах,  їх ставили на сценах багатьох театрів. Але переважно аматорських. За життя Ярослава Галана на радянській сцені не було поставлено жодної – то пізніше спохопилися, пізніше роздмухували фіміам творця театрального памфлету “Човен хитається”, “Любов на світанні”, “У Римі дзвони дзвонять” – вони ставилися на сценах чи не всіх українських театрів, знаходили дорогу і на союзну периферію – в російських перекладах…

Загибель Ярослава Галана була вигідна насамперед караючим властям – для розгортання нової хвилі антинаціоналістичних репресій. Як і вбивство перед тим ліквідатора унії далеко не однозначного Григорія Костельника. Письменник Анатолій Дімаров був одним із небагатьох допущених на суд над вбивцями Галана. Згодом він розповість, про те, як  під час процесу “вбивця поводився так, наче йому смертельно набридли і суддя, й прокурор, і всі адвокати, і всі ми, в залі присутні. Згодом мені переповідали, що, коли зачитали вирок,  вбивця, до судді звертаючись, вигукнув: - Ми так не домовлялися!..”

 На зборах у Спілці письменників партійне начальство докоряло несумлінним колегам, насамперед Ірині Вільде, яка, як виявилося, брала потаємний шлюб у батька учасника атентату. А от Тарасові Мигалеві привелося ще гірше – кимось Спілка мала пожертвувати, тож йому вже не вдалося захистися від північної каторги. Зрештою, із  великої групи репресованого студентства назву бодай кілька імен – тих, що пізніше стали літераторами: Жінет Максимович, Орися Матущак, Ірина Сеник, Іван Гнатюк...

Пам'ятник Я.Галанові. Встановлено 1972 р., демонтовано 1992 р.

Пізніше розгорнулося змагання за встановлену 1964 р. премію ім. Ярослава  Галана – хто з більшою відразою обплює все одвіку рідне й дороге. Як і над увічненням Галанової пам’яті – не було у Львові такого поета, хто б не присвятив йому вірша. Схоже – і в образотворчому мистецтві. Тут також були своєрідні жертви: скульптор Яків Чайка, творець кількох скульптурних портретів Галана: для Музею, для Спілки, для Картинної галереї. Хоча – при встановлені пам’ятника Галана у Львові обрали інший проект...

Тепер-от згадуємо обділеного  долею неординарного митця і людину. Надто багато страждань і поламаних життів виявилися причетні до цього імені. Таке не забувається.