«Зараз не йдеться про політику, йдеться про життя»

У рамках фестивалю Jazz Bez відбувся проект «Мар’яна Садовська – Марк Токар Октет», що поєднав звучання чотирьох жіночіх голосів та чотирьох контрабасів. ZAXID.NET попросив Мар’яну Садовську докладніше розповісти про цей унікальний проект та про те, як, на її думку, має існувати культура в умовах нинішнього часу.

Розкажи, будь ласка, про проект «Мар’яна Садовська – Марк Токар Октет», який прозвучав у рамках фестивалю Jazz Bez. Звідки виникла ідея поєднати чотири контрабаси та чотири жіночих вокали?

Ідея в мене зародилась вже досить давно. Колись музикант, з яким я працюю в Німеччині, зробив проект з чотирма контрабасами. З того часу я дуже хотіла зробити щось для голосу та контрабасу. Потім я почула спів гурту «Курбаси» і от з того часу ця ідея почала якось викристалізовуватися.

Жіночий голос може бути і дуже ніжним, і дуже сильним. Так само і контрабас. Він може бути чоловічим та агресивним, а може бути співочо-ніжним.

Спочатку я хотіла щось зробити довкола українських весільних пісень. А вже предметно я почала працювати над тим проектом минулого грудня.

Я завжди говорю, що я не обираю поекти, вони обирають мене і просто вимагать бути зробленими. Тож коли мені потрапили до рук тексти Сергія Жадана, я відчула, що маю працювати з ними.

А чому проект презентовано саме на Jazz Bez?

Коли я минулого року була у Львові, мене Маркіян  Іващищин запитав, що я маю для Jazz Bez. Я запропонувала цей проект, але сказала, що його ще треба зробити. І він погодився, навіть не чуючи, лише на рівні ідеї.

Я приїздила сюди тричі, але переважно наші репетиції відбувалися он-лайн. Я надсилала музикантам свої ідеї, свої зауваження. Дівчата співали мені по скайту. Так що ми робили все, що могли. Коли у нас був вже остаточний прогон, я зрозуміла, що все відбулося.

Але я дуже хочу, щоб воно відбулося не тільки для нас, але і для глядача. Щоб глядач відчув ту музику і ті тексти.

Я назвала проект «2014», як рік. І я хочу наголосити, що це не є моя музика, це музика, створена у тісній співпраці, у співтворчості з іншими музикантами (Марк Токар, Іван Огар, Володимир Бедзвін, Артем Каменков та тріо «Курбаси» з Львівського театру Курбаса: Наталка Рибка-Пархоменко, Марія Копитчак, Мирослава Рачинська).

Так що велике щастя по-перше мати змогу працювати, по-друге – працювати з такими людьми.

Мені здається, що за останній рік кожен не раз ставив собі запитання: що я можу зробити? Де моє місце? І цей проект дав мені відчути, що я знайшла своє місце і своє завдання.

Те, що відбувається зараз, я можу переплавляти у звуки, і не просто сама собі вдома, а можу із  тими важливими темами достукатися до людей.

Тексти Жадана, особливо написані останнім часом, є і самодостотаніми, і дуже емоційними. Вони не можуть бути просто текстами пісні. Як ти з ними співіснуєш?

До речі, ми використовуємо не лише тексти Жадана. Ми ще використовуємо поезію Любові Якимчук.

Щодо Сергія, то для мене його поезія останнього часу – це феномен. Йому вдається трансформувати те, що відбувається зараз, у вічні тексти.

Це не є пісні. Це поєднання відразу багатьох жанрів. Я не пишу пісні на тексти Жадана. Річ у тім, що моя музика якимось дивним чином зустрічається із його текстами. І в тому відношені тут є щось спільне з обрядовою музикою, яка часто є по суті заклинанням. 

Зрештою, я так і трактую цю програму. Ми не співаємо пісеньок про щось, це заклинання, речитативні скандування. Я не знаю, чи Сергій так відчуває, так пише, але саме так його поезія зустрічається з моєю музикою.

Ти вже співпрацювала із літературними текстами, коли ви мали спільні виступи з Наталкою Сняданко. Як це відбувалося?

Це неможливо порівнювати. Ми використовували зовсім інші принципи. Для нас було важливо спробувати зустрітися у формі діалогу. Я коли прочитала крижку «Фрау Мюллер не налаштована платити більше» і просто закохалася у неї.

Тож коли мені Наталка запропонувала зробити спільний виступ, в мене було відчуття, що я є персонажем цих історій. А часом це були окремі монологі, які десь незбагненим чином зустрічалися. Це була така дуже чесна розмова двох жінок.

 

Ти активно займалася організацією Майдану у Кельні, де зараз живеш. Що дав тобі той досвід?

 

Останнім часом для мене артисти, які кажуть зараз, що вони поза політикою, просто перестали існувати. У такий час, як тепер, я вважаю це лукавством, втечею. Адже зараз не йдеться про політику, йдеться про життя.

Так сталося, що в Кельні перший камінчик Майдану штовхнула я. Але згуртувалася уся громада, і україномовна, і російськомовна. І не лише українці. Завдяки Майдану, тому, що відбулося в Україні, ми знайшли один одного. Тепер тільки в Кельні працює шість волонтерських груп. Я вже не говорю про всю Німечину.

А ще я зрозуміла, що те, що я пишу своїм численним знайомим по всьому світу, має велике значення. Бо багато людей не довіряють ЗМІ і для них цінною є та інформація, яку вони отримають від когось, кому довіряють.

Чи потрібні зараз концерти на сході?

Звичайно! Наприклад, ми сиділі якось у театрі Курбаса і розмовляли, що було би добре, щоб вся Україна поїхала в Маріупіль, як колись їхала на Майдан. І майже відразу  ми отримали пропозицію поїхати і виступити в Маріуполі. 

Це дуже потрібно, хоча, звичайно, воно відбувається трохи запізно. Але воно все одно є дуже важливим. Це так само важливо, як зброя і теплі речі. 

Дуже добре, що Jazz Bez поїде до Слов’янська та Краматораська. Хтось каже, що їм зараз треба теплих речей, а не музики. Звичайно, але зараз потрібно бути разом. Ділитися тим, заради чого ми існуємо. І  культура є ефективним інструментом перемогти зло. 

Так, на мій лист про концерт у Маріуполі відгукнувся Девід Геррінгтон, перша скрипка The Kronos Quartet. Ми мали довгу розмову про те, як митцю бути в цій ситуації. Він сказав важливі для мене слова: «Ми мусимо помножувати добо».