Журналісти про 2009-й. Заангажовано й пристрасно

От і ще один рік редакція ZAXID.NET самовіддано відпрацювала на благо свободи слова й на захист демократії, для задоволення інформаційної спраги наших читачів.

Наші журналісти працювали в поті чола: відвідали понад тисячу прес-конференцій, презентацій та брифінгів, взяли тисячі коментарів, десятки інтерв’ю. Кожен, ведучи свою тему (чи у разі потреби, беручись до суміжної), намагався писати фахово, об’єктивно, незаангажовано. Але журналісти – теж люди з притаманними їм переконаннями, преференціями і пристрастями. Цілий рік вони, зціпивши зуби, намагалися стримувати почуття й емоції. І це їм майже вдавалося. Але наприкінці року – прорвало… Вони вирішили написати – вихлюпнути на папір, чи то пак монітор, накопичені за рік враження. Що з цього вийшло – читайте.

Наталія Єфіменко: 

2009-й, як і кожен рік, приносив нам складнощі і радощі. Наша пам'ять, на моє переконання, влаштована так, що зберігає у своїх скриньках життєві моменти зі знаком «плюс» та події, що вражали, нехай часом цинічністю, а іноді викликали істеричний регіт. Про них і писатиму.

Чи не найбільше посмішок цього року у мене викликали політики, особливо кандидати на посаду президента України. За випадами в бік один-одного нашої політичної еліти (а це єдине, чим ознаменувалась ця передвиборча кампанія) можна зняти не один комедійний мюзикл чи сагу. Наприклад: «Як сучка блох набрала…», «Пам’ятник єврею», «Вето президента», «Мент у Франкфурті», «Ой, хто-хто в Міжгір’ї живе» і так далі. Переконана, що Голівуд не знав би, кому дати Оскара за головну роль. Юлії Володимирівні, правда, тут пощастило – у номінації «Найкраща акторка першого плану», вона у нас така одна. Проте залишимо політиків на їхній фінішній прямій.

На жаль, лише цього року під час епідемії грипу ми побачили, тобто підтвердили на найвищому рівні, що нам потрібно змінювати галузь охорони здоров’я. Ми у цьому переконувалися кожного разу, як переступали поріг медичного закладу. Керівництво країни знало, але… до них дійшло, що у нас немає навіть стратегічного запасу ліків, лише тоді, коли епідемія забрала близько 700 людських життів.

Чи не єдиною знаковою позитивною подією, яка у перспективі змінить наше життя, переконана, на краще, є рішення УЄФА, яке остаточно підтвердило, що Євро-2012 буде у Львові. Попри те, хто стане переможцем виборчих перегонів, Чемпіонат буде каталізатором нашого розвитку. Звичайно, ми поки що не готові, звичайно, нам дали фору на старті, але ми переможемо!

Є одна життєва істина: все, що робиться – стається на краще. Тому не варто брати із собою у 2010 рік тягар невдач, а краще, чіпляючи на новорічну ялинку іграшки, кожну означати позитивною подією, що відбулась із вами цього року. Коли ялинка буде прикрашена, зрозумієте, що насправді у вас все добре.

Аліна Небельмес:

Я, певне, належу до тієї категорії людей, які полюбляють наприкінці року підбивати підсумки того, що трапилося протягом останніх 365 днів – того, що певним чином є важливим, того, що позначиться на майбутньому.

Інколи підсумки бувають трохи розхристаними, але в контексті цілого, достатньо стресового року, добре, що загалом позитиви й веселкові дні не викреслені з цих 52 тижнів.

Для мене відкриттям року в літературі став Василь Махно,  про якого чула тільки те, що мені потрібно з ним познайомитися, і що це справді літератор сучасності, цікавий співрозмовник та особлива людина. Все виявилося правдою.

Незабутнє враження на мене справила творчість польського письменника Януша Леона Вишневського,  його «Самотність в мережі» так вразила мене, що захотілося поспілкуватися з автором. Не все виявлялося легким, його ЖЖ легко було знайти, перечитати, дізнатися про нього щось цікаве. Вишневським захопилася майже ціла редакція. Доки чекали листа від письменника, зачитували вголос абзаци з книги, обмінювалися враженнями від закручених, гостро-сердечних сюжетів різних романів. Відчувалася близькість автора. За місяць після першого листа я відправила йому ще одного, і він відповів, попросивши надіслати ще раз запитання. Ми листувалися ще десь із місяць завдяки редактору польської стрічки новин ZAXID.NET, адже питання-відповіді доводилося перекладати і українською, і польською.

Відкриття року в музиці: вживу побачила і познайомилася із гуртами «Lюк»  та «Оркестром ЧЕ». І якщо з першими вже вийшло інтерв’ю, то від других досі чекаю відповіді.

Фільм року: пам’ятаються чомусь останні, серед них найбільш вразив – «Хатико» та сподобався серіал «Збреши мені» («Lie to Me»).

Дві книги року: «Самотність в мережі»  Януш Л. Вишневський, «Полапка Волта Діснея» Зорана Ферича. 

«Гірчичник» року: постійне подорожчання.

Події року: у Львові відкрилася книгарня «Є», також цього року у Львові стартував буккросинг у вигляді безпечних полиць. Закрилося радіо, яке відчувало Львів, «РадіоМан». Зате відкрилося Інтернет-радіо «Радіо з Криївки» та пізніше «Радіо М», «Радіо М live», «Радіо Xmas».

На проспекті Свободи та площі Ринок поставили дерев’яні будиночки з різним крамом – перший «Різдвяний ярмарок». Цікавіше відбулося раніше, місяців за 6 до зимового ярмарку: в оборонному рові, що біля музею "Арсенал" мешканці спільноти взаємодопомоги «Оселя» та митці Львова облаштували вуличку «Мистецьку фосу», де планують проводити ремісничі майстер-класи та виставки. Це ж так нетипово, коли об’єднуються різні люди для створення спільної доброї справи.

Цього року МО "Дзиґа" створило Інтернет-проект "Живі голоси"  - це аудіозаписи авторських читань текстів, ініціатором та куратором якого був літературознавець Юрій Кучерявий. Основна ідея полягає в тому, щоб зберегти в аудіо- та відеозаписах авторське виконання, переважно віршів, відомих українських письменників.

Уперше відбувся на львівських теренах нетиповий фестиваль «Фортмісія». А також вперше на цих же теренах провалився фестиваль масового штибу «Свірж». 

А ще у Львові відкрився музей «Тюрма на Лонцького».

У зв’язку з карантином не відбувся театральний фестиваль «Драбина». Двічі проводився конкурс на проект пам’ятника Б.-І.Антоничу, щоправда, жоден із запропонованих проектів не надихає на той позитив, яким віє від віршів Антонича. Абсолютним позитивом до сторіччя Антонича виглядає хіба те, що видано повне зібрання його текстів (видавництво "Літопис").

Лілія Кузік:

Враження – найважчий текст року. Завжди не знаю, з чого почати. Це мав би бути, очевидно, правильний, повчальний текст, щось з мораллю:) Та це будуть тільки гарні слова. Отож, просто спробую згадати кілька речей, які вразили чи здивували 2009 року.

Минулий рік запам’ятався відверто нецікавою передвиборчою кампанією, причому всіх кандидатів без винятку. Ну, не зачепило ніщо взагалі! Тут, як у музиці, потрібно, мабуть, знати межу: хороші музиканти прощаються зі сценою під сльози фанатів, а погані – штампують диск за диском, аж поки не викличуть відчуття тотальної огиди…

Також серед розчарувань року: медицина і культура. Та якщо ще відсутність готовності країни до епідемії грипу можна назвати звичною справою, попри те, що Всесвітня організація охорони здоров’я заздалегідь попереджала про небезпеку, а політизація цього процесу стала неминучою через вибори, то з культурою, як не дивно, розчарувань ще більше. Я не цікавлюсь «фабриками зірок» і не дивлюсь «Євробачення». Але вибір співака від України для участі в останньому став таки ще одним розчаруванням. Цікаво, чи буде мій голос враховано?

Насправді річ не у тих подіях, які стаються, а в тому, що вони приносять нам. Хоч як це банально звучить, цей рік став для мене роком змін та нових початків. Ні, я не стала цілком новою людиною. Навпаки, зрозуміла, що у клубі людей, які наступають на ті ж граблі, я б посіла почесне місце. Часом ми не вчимося навіть на своїх помилках, якими б вони не були серйозними, а, бажаючи кардинальних змін, не завжди виявляємось до них готовими, не змінюємо чогось у собі, не відкриваємось їм сповна. Та основне – прагнути. Тому бажаю всім завжди віри у себе та прагнень до хороших змін!

Юлія Поліковська:

Чим запам’ятався рік 2009 у журналістській праці? Як журналіст, що пише на економічну тематику, не можу оминути епітету «кризовий». Те, що криза таки є, я помітила з нестачі блокнотів, ділових щоденників. Це я відчула вперше за кілька років. Раніше не встигала зіпсути каракулями один нотатник, як дарували новий, ще гарніший. Їх тоді дарували всім, бо це, напевне, найбезпечніший спосіб піддобрюватися до журналістів. Цього ж року за блокноти довелося платити зі своєї кишені.

Наступного року буде так само, адже подарунки, навіть дріб’язкові, трактуватимуться за новим законодавством як корупційні діяння. Дуже хочеться, щоб із цим законом не сталося: «хотіли як краще, а вийшло як завжди». Тобто, що правоохоронці ловитимуть здебільшого любителів дарувати блокноти, а не любителів роздягати країну до нитки.

Доволі мало 2009 року доводилося займатися вічною темою підняття тарифів на житлово-комунальні послуги. Причина банальна – тарифи підняли наприкінці 2008 -  на початку 2009 року, і вирішили більше цим народ зайвий раз не збурювати.

Приємним було й те, що цього року не піднімали раз по раз пенсії і мінімальну зарплату, які, як на мене, нічого спільного зі збагаченням людей не мають. Мене цей кризовий, вимушений мораторій тішив тому, що це була принаймні мінімальна справедливість щодо підприємців, з яких ці «соціальні успіхи» урядів отримуються.

Та не довго тішилася - до новини про потребу підприємцям-«спрощенцям» доплачувати у Пенсійний фонд нібито собі на пенсію. Я, чесно кажучи, глибоко не впевнена, що ті, хто це робить, за 10-20 років отримають достойну пенсію.

Непідробний сум викликали протягом року симптоматичні черги під відділеннями банків, що потрапили під санації-ліквідації. Людей шкода.

З огляду на те, що бігати на економічні і псевдоекономічні презентації цього року доводилося рідко, було достатньо часу на інші теми. Це були питання містобудування. Львів має амбітні наміри, тож потребує детального планування розвитку території міста. І наскільки приємно було слухати, яким, зі слів авторів генплану, економічної, транспортної стратегії, зручним, комфортним, привабливим має стати Львів, настільки й цікаво було спостерігати за ситуаціями, коли ці піднесені плани впиралися у дійсність.

Найприкметнішими були ситуації, коли ініціатори тої чи тої будови століття забували спитати думки у простих мешканців: «Вас це влаштовує? Вам це подобається?». Проте львів’яни показали себе: продемонстрували консолідовану громадську позицію щодо будівництва готелю на перетині вул. Вірменська-Краківська та на Цитаделі. Цю позицію можна звести до категоричного «ні» інвесторам на запропоновані проекти, але можна побачити за цим і щось більше – цінності львів’ян, які люблять свій неповторний Львів, і оберігають його від небезпечних недоречностей.

Сподіваюся, що ці здобутки кризового року свідчать про твердий намір розвиватися. Накреслені перспективи розвитку Львова та спроби побудувати діалог між владою та мешканцями принесуть у наступних роках хороші плоди.

З Новим Роком!