Злочинці, психопати, рецидивісти

Чи можна очікувати чогось людяного і цивілізованого від росіян?

Діти вірять у казки, а дорослі схильні вимислювати фікції й переконувати себе, що ті мають щось спільне з реальністю. Останнє неодноразово спостерігалось і впродовж повномасштабної війни Росії проти України: за 2-3 тижні все завершиться, Росія от-от розвалиться, у них закінчуються ракети, гроші, «чмобікі», протести вже завтра охоплять площі російських міст…

Оману європейських політичних та бізнесових еліт, які поставили на Росію після розпаду СРСР, мали її за надійного партнера, теж можна вважати однією з причин цієї війни. Самообманом видається і надія на російську опозицію, демократичні перетворення в Російській Федерації та, раптом, пробудження людяності в росіянах.

Нам ніколи не позбутись міфів – мусимо про це пам’ятати! Водночас не можна дозволяти, щоб ними підміняли реальність.

О, Музи, про царя-тирана нам співайте

Є мови і культури локального, національного і світового значення, але з росіянами це не працює. У них мова і культура просто «великі». Принаймні на думку самих росіян! «Великі» тому, очевидно, що не такі вже величні й видатні. Адже дійсно вартісні речі не потребують, щоб про це всюди кричати. З іншого боку, якщо тицяти на пса пальцем і казати, що він вовк, хтось та й погодиться. Серед завжди критичних, зовсім не корумпованих і вільних від інфантильного націоналізму інтелектуалів Заходу також. Росія пішла цим шляхом. У питанні і літератури та мистецтва, і національних героїв та видатних історичних діячів.

Скільки шуму довкола героїв українців: той євреїв образив, ті полякам не імпонують, захоплення тим не зрозуміють німці... Водночас нікого ніколи не цікавило, що герої росіян – банда легітимізованих головорізів. Це мало б насторожувати, але ні. Комфорт сьогодні видається важливішим, ніж записки про вчорашню війну. Тому всі без жодних докорів сумління працювали з державою, чия історія – це трактування демократії й гідності як слабкості. Вдавали, що не помічають того, що ховається за вивіскою «Росія»: виправдання виродків, глорифікація масової смерті і насилля, обожнювання злочинців.

Владімір Владіміравіч «змінює професію»

Хто в дитинстві не дивився на Івана Васільєвіча, який «змінює професію»? Я про двометрового мужика з цап’ячою борідкою, який у царській мантії й зі скіпетром ганяє радянською багатоповерхівкою і повчає дослідника-невдаху як підкорити жінку. Цей образ кумедний, зрозумілий загалу і сприймається за свого. Ну, майже сусід. «Ляпота»! Гайдай з командою добре попрацювали.

Однак за кінематографічним образом є певна дійсність. Як не хотілось би повірити в історію Булгакова-Гайдая, але вона про кривавого тирана, для якого смерть мільйонів – статистика. Ця радянська комедія про хворобливого і маразматичного «Путіна», який «Казань брав», «Астрахань брав» і ніколи не зупинявся, щоб послати війська на чергову військову кампанію чи потопити підданих у крові. «Путін XVI століття» теж втратив зв’язок із дійсністю. Він половину життя провів у жорстоких війнах і не переставав наказувати рубати голови, нікому не довіряв і причетний до смерті рідних. Проте він – цар, сильна рука, ідеал правителя для московита-росіянина.

Про кого ще фільми знімати? Уявіть комедію про Путіна в нічній сорочці, трохи незграбного, веселого і «забавного», як сказали б росіяни, який бігає маріупольською багатоповерхівкою зі своїм знаменитим «чемоданом».

За велінням Пушкіна

Проте це кіно, маспродукт. Давайте про високе мистецтво. Оперу, до прикладу. Скажімо, «Борис Годунов»! «Третій Рим» і власний шлях – це, звичайно, чудово! Й чи не найкраще вбивати ці ідеологеми в голови потенційних адептів через історії про старшого над кіньми, імовірно татарського походження, який проклав собі дорогу до трону «новачком». Цим спричинився до остаточного згасання Рюриковичів і кризи державності в Московії, ще більшої деградації суспільства. «Добрі» сусіди хотіли скористатися ситуацією, що додало цій історії драматизму.

Чи дійсно це те, що хотілося б розкати всьому світу? Хоча про кого ще в російській історії розповідати? Про Бориса Годунова сам Пушкін написав!

Історія як дзеркало

Не схоже, що росіяни схвально відгукуються про Новгородську республіку чи реформи часів імператора Олександра ІІ. Проте лицемірний і віроломний збирач данини для хана Іван Калита, тиран Іван Грозний, деспот Петро І, сильна рука Катерина ІІ чи «жандарм Європи» Микола І, кат народів Сталін і навіть маразматик Путін уже знайшли місце в їхній історії. Це при тому, що кожен з переліку – жорстокий тиран і душогуб. Останній ще й сидить на нафтовій золотій жилі, але народ топить у нечистотах, бідності та крові. Зате з колін їх підняв!

Врешті, у цьому є своя логіка. На Московії-Росії не знали гуманізму чи Відродження. Їхні еліти могли хіба мріяти про привілеї і гідність. Розвиток видавничої справи і шкільництва, релігійна полеміка та осмислення античної й біблійної традицій, а відтак рефлексії на актуальну дійсність. Це все їм чуже і незрозуміле. Схожою була ситуація зі самоврядуванням міст. Випускники й викладачі Києво-Могилянського колеґіуму, «яких поїхали» в північно-східному напрямку, не переставали сумувати за інтелектуальною атмосферою Києва. Окремі з них зробили кар’єру і «показали» себе, але все одно душились в ополонці московського цезарепапізму, поєднаного з провінційною убогістю. На московсько-російські землі допустили не так багато явищ, які були основою сучасної цивілізації Заходу. Навіть з християнством у Росії історія специфічна: міфічний Томос, придуманий патріархат, викрадена Київська митрополія та ін.

Закономірно, що цінності Заходу є для росіян чужими й ворожими. Вони не розуміють принципу поваги до іншого, приватної власності й особистої думки. У їхньому світі людина – ніщо. Це чітко показують війни, які проводить Російська Федерація. Смерть, глорифікація вбивств, груба сила і «ламання через коліно» – ось їхня глибинна філософія і таємнича душа.

Останній цар Росії

Можна критично ставитись до історії, її важливості і практичного значення. Однак минуле дає орієнтири, яких не варто нехтувати. Історія – це не тільки про вчора, а й про сьогодні та цінності. Росіяни ніколи не приховували своєї сутності. Політичний курс, культурна політика і маркування минулого в Російській Федерації дуже показові. Там немає добрих новин для України, єврооптимістів чи демократичної опозиції. Так і в історії Росії. Ті, хто проти царя й офіційної лінії, завжди програють. Натомість цареві, «білий» він, «червоний» чи просто мутний – як нинішній, можна все. Націоналізувати майно європейців і нічого не відшкодовувати, спричинити світову війну і не відповідати… Ті слабаки ліберально-демократичні все одно бездарні і на колінах знову приповзуть.

Росіяни не визнають правду про свої злочини, брехню і дестабілізацію інших країн. Варто позбуватись ілюзій. Не дуже віриться в мирне й безпечне майбутнє України, коли поруч буде Росія в нинішньому вигляді. Зовсім не демократичний «демократ» Єльцин, який танками чавив парламент. Путін, що спутав російське суспільство безліччю схем та комбінацій і «закручує гайки». Навальний, який давиться мініімперським бутербродом. Хто далі? Про кого наступна комедія, де кат міняє професію? Чи ця серія остання і не варто шукати демократичну блоху в шерсті агресивного й скаженого вовка? На які позитивні трансформації ми очікуємо там, де не терплять думки про свободу і демократію? Може відпустити утопічні ілюзії і змінити риторику щодо російського питання? Між іншим, у Російській Федерації є рухи, які вже визнають частку своєї вини за агресію і декларують готовність платити репарації. У них є цілі, вони потребують підтримки. Путін хоче ввійти в історію. Може, як останній цар Росії?