Зроблені в СРСР

Про те, що комсомольська еліта захопила владу, говорить багато хто. Причому навіть не аргументує, настільки це здається зрозумілим. Однак варто зробити невеличке дослідження.

Промисел долі завжди заворожує. Таємничий збіг обставин, пророчі натяки долі. От, наприклад, чому мер Чернівців та губернатор області - у вісімдесяті роки очолювали сусідні райкоми комсомолу?

Одного обирає народ вже вкотре (з 1994 року), другого призначив найвищий чільник держави, а результат, можна сказати, вражаюче тотожній.

Про те, що комсомольська еліта захопила владу, говорить багато хто. Причому навіть не аргументує, настільки це здається зрозумілим. Однак варто зробити невеличке дослідження. Ознайомлення, наприклад, з офіційними біографіями керівництв українських ОДА може подарувати приємну впевненість. У сусідній Хмельницькій області губернатор працював у райкомі комсомолу (пікантністю віє від факту, що його заступник з виховної роботи понад 10 років пропрацював у КДБ СРСР), а вінницький губернатор встиг зробити справжню кар'єру, очоливши міськком комсомолу, не пас задніх і губернатор луцький, який займав таку ж посаду. Звісно, йдеться не тільки про держадміністрації, але й про інші гілки влади.

Я далекий від того, щоб таврувати людей тільки за те, що колись вони опинилися не в тій кампанії. Хоча, навпаки, кампанія була якраз ТА. Принаймні вона не розпалася. Цікаво те, що і не перші посади займають люди з «комсомольського» призиву. Це свідчить про наявність відчуття кастової спільності, вірності гаслу «свій до свого по своє». Щоправда інтерпретація гасла цілком оригінальна.

Не втримаюся і додам, що за умов теперішньої радянізації влади створення музею радянської окупації спонукає до таких глибоких медитацій, які можуть довести або до нірвани або до санаторію.

Що це за люди, наше «парткерівництво»? Чому вони все ще лідери суспільства? Добре це чи погано? Перед тим, як спробувати відповісти на це питання, задамося іншим: а якою була альтернатива?

Альтернативою, вочевидь, був прихід до влади прихильників української національної ідеї, інтелігенції, яка залишалася на позиціях "буржуазного націоналізму» або просто на позиціях антирадянських. Перше запитання: чи була ця категорія такою численною і впливовою, щоб висунути таку кількість керівників? На Буковині, яка не є типовою для Західної України, але все ж таки належить саме до цього простору, спроба зміни еліти відбулася 1990 року. І мером став представник умовно нерадянської інтелігенції Віктор Павлюк. Ця інтелігенція не мала досвіду керівництва економікою, житлово-комунальним господарством і, до того ж, не мала більшості в міськраді. Кількість ідеологічних борців виявилася набагато меншою за кількість конформістів. Співвідношення було приблизно 30 до 90. Згадуючи цей час, один із представників команди «націоналістів» (заступник мера тих часів), розповідає: «Мене вражало, що вони (колишня радянська еліта) майже завжди мовчали, мовчали. Я згадую їх як мовчазну масу. Майже ніколи не виступали їх лідери». Але мовчання це виявилося значущим, вагомим у місті тим часом, як у всій країні відбувалася економічна катастрофа. Результати не забарилися. У 1994 році мером було обрано колишнього комсомольського лідера, який усю енергію віддав роботі з бізнесом і укріпленню стабільності адміністративної системи. Він досі у кріслі мера.  

Є і така гіпотеза: кожна повноцінна державна ідея розвивається, насичується соками сучасності. Може, прихід антирадянської еліти сприйняли далеко не всі тому, що українська державотворча ідея духовно залишилися у тридцятих-п'ятдесятих тоді, як уся європейська сучасність просякнута ідеями пацифізму, соціальності, толерантності? Люди, які на початку 90-х ностальгували за часами ОУН і вивішували гасла «Україна для українців», вочевидь, надихалися повітрям сорокарічної давнини(на той час).

Отже, до комсомольців. Відкидаючи емоційну роздратованість тим, що люди з такою легкістю можуть змінювати погляди, треба визнати - вони, принаймні, були сучаснішими за своїх конкурентів. Чомусь радянську владу сприймають у вигляді чекіста-вбивці з наганом із тих же сорокових. Це зручно для того, щоб відокремитися від несимпатичної ідентифікації. Але чи не нагадує такий погляд наївне очікування, що від будь-якої мантії кардинала чи ксьондза віє ароматом інквізиторських вогнищ, свіжокопченого Джордано Бруно та попелом прекрасних єретичок. Помітимо, між іншим, що католицька церква визнала правоту Галілея та його товаришів по розуму лише через чотириста років, а КПРС засудила сталінські репресії у 1956 році, у вісімдесятих пішла друга хвиля осудження репресій. Хто скаже, що сама ініціатива перебудови та визнання репресій виходила переважно від дисидентів? Хіба не від партійної еліти, політбюро та генерального секретаря ЦК КПРС? Радянська ж еліта в особі своїх найвищих чільників і розвалила СРСР, відчутно випередивши дисидентів (українських, принаймні). Не дивно, що й плодами скористалася саме ця найактивніша частина суспільства, яка змінювалася швидше за інші. Це назвемо умовним позитивом.

Якщо дисидентам були потрібні такі ефемерні речі як гуманізація суспільства, права людини, національне відродження то комуністична еліта намагалася перетворити ефемерність (владу та вплив) на реальність - гроші та майно.

Але тут виникає величезна проблема. Що може відчувати людина, яка бачить,  руйнування системи, на якій базувалася мораль, етика, побутові цінності? Яка відкрила для себе дурість мас, яких можна «розводити» десятками років, примушувати ходити парадами, працювати безкоштовно і кричати «розстріляйте ворогів народу» (або «ганьба», відстань невелика і долається вправами). Що відчуває людина, яка має виправдати перед собою власну моральну «гнучкість»? Що відчуває людина, яка бачить, що святого у світі небагато, можна сказати, нема. Це, вочевидь, виховує особливу суміш цинізму та невір'я. Про цей дивний комплекс комсомольських функціонерів писали книги і знімали фільми ще до падіння радянської влади. Велику загадку комсомольської душі, яку з загадкою російської і не порівняти, допоміг мені відкрити один з небагатьох чернівецьких мемуаристів, який плавно еволюціонував від радянського функціонера (навіть брав участь у реальних репресивних мірах, можливо мимоволі) до активного прихильника зовсім протилежних ідей (після Майдану також бажав чогось такого репресивного щодо антимайданників). Він відкрив істину мені простим, непомітним зізнанням.

Цитую:

«....я добре усвідомив, що тодішня моя робота аж ніяк не сприяла боротьбі за незалежність держави, а скоріше навпаки, але не спішіть мене гостро засуджувати за це. Згадаймо, що таких людей як Василь Стус, Левко Лук'яненко, В'ячеслав Чорновіл, що відкрито виступали проти тодішнього режиму і свідомо прирікали себе на прозябання в колимських ГУЛАГах, колоніях посиленого режиму чи, навіть, на смерть було дуже мало. Абсолютна більшість населення, зокрема і творчої інтелігенції, забамбулена комуністичною пропагандою, служила комуністичній владі, навіть розуміючи її антигуманну суть, змушена була працювати на неї. Бо ж кожному з нас належало якось існувати, утримувати сім'ю, вчити і виховувати дітей. І єдиним джерелом для цього тоді була заробітна плата"

Десь трохи далі:

«Тут мені допомогли отримати сучасне житло, вручили автомобіль, тут же мені було присвоєне звання».

Оцінюючи відвертість, можна говорити про поєднання відсутності ідеологічних рефлексій та простого людського бажання жити добре, багато. І це найпростіший випадок.

Але життєлюбність і кайф від простих матеріальних благ, безумовно, об'єднує пострадянську еліту, особливо комсомольську. Це якийсь брежнєвський флюїд. Ніякого декадансу. Епікурейство та насолода, здорова бадьорість мисливця, який вдихнув на повні груди зимового повітря.

Нема нічого більш повчального, аніж міські провінційні історії. Одна з них вразила мене. Після ГКЧП антирадянські налаштовані люди оточили виконком. Метою заходу було не дати винести «злочинній владі» документи, які могли б засвідчити ці злочини. Виконком засідав, люди під стінами хвилювалися і думали, що ті ховають документи, але посадовці терміново приймали рішення щодо роздачі квартир.

Цей несамовитий спокій та раціоналізм у таких критичних умовах вражає уяву. Він у чомусь прекрасний, між іншим. Це так, ніби художник робить замальовки, коли згорає Будинок спілки художників, з метою вигідно продати рідкісний пейзаж. Або, хоча прозвучить цинічно, це схоже на випадок Пушкіна, який з розірваним кулею животом, цілить у ворога і, влучивши у ціль, вигукує: «Чудовий постріл!». Неймовірна вірність самому собі. Гігантська держава конає, а люди отримують від неї щось приємне та корисне, просто у момент її агонії. Часом мені здається, що теперішні українські посадовці настільки ж прекрасні, як і ті. Нерон читав вірші у відблисках пожежі Риму і в цьому була його вірність самому собі, а наші, навіть у разі падіння якогось фатального для планети метеориту, встигнуть роздерибанити всі кошти на ліквідацію Апокаліпсису.

До речі, як наслідок, виникає проблема лоха. Того, хто все це має витерпіти. Лох буває різний - свідомий єретик, людина, яка не сприймає подібних правил гри - не бере хабарів, чесно працює, живе на жалюгідну зарплату, щось бурмотить про охорону природи, неприпустимість корупційних схем тощо. Відповідно, у нього великі життєві проблеми. Починаючи з ремонту ванної кімнати, закінчуючи прогресуючою мізантропією та буддистським переконанням, що світ - юдоль страждань. Є ще лохи не прудкі, тупуваті. Тобто вони б і раді брати участь у спільній грі, але... Вони, переважно, ходять парадами, вигукують гасла: "ганьба" та "вороги народу", працюють безкоштовно. І, висловлю оціночне судження, «комеліта» ставиться до лоха поблажливо, душевно, вона його не ображає. Ця традиція тягнеться від Брежнєва. А от наступна генерація - авантюристів 90-х, до лоха ставиться жорстко, без сентиментальності.

В історії не раз бувало, що еліта старої формації стверджувала якусь абсолютно нову форму державності. Навіть у постфашистській Німеччині багато постів займали люди з «другого» ешелону того ж гітлерівського рейху. Займали такі посади колабораціоністи в інших європейських країнах. Кожна така епоха характеризується жахливим відчуттям фальші і цинізму людського існування у державі. Німецький письменник, лауреат Нобелівської премії Генріх Бьолль описав таку ситуацію у романі «Очима клоуна». У клоуна одна неприємна риса - він багато чого пам'ятає. І часто провокує людей, нагадуючи їх минуле. Бездумне минуле, коли вони були лише інструментами у руках режиму (у цьому разі нацистського). Але бездумне минуле не спонукало цих людей на якісь особливі роздуми щодо сьогодення. Просто люди вперто повзуть у місця, де краще. Їх інстинкт місця під сонцем настільки ж страшний і сильний, як будь-який тваринний інстинкт. Вони готові підлаштовуватися під будь-які умови, правила гри. Клоун - не жорстокий. Він готовий оцінити будь-який людський жест з боку цих людей. Він чіпляється за дрібниці, щоб не розчаруватися остаточно. Але його жахає ця відсутність рефлексії, переконань. Ця пластиліновість свідомості. Він бачать, як молоді душі, вражені фальшю батьків, втікають хто в релігію, хто у депресію, хто в гонитву за успіхом, який прикриває порожнечу. Це несподіваний наслідок. Фальшивість батьків є величезною психотравмою для дітей. Вони її помічають обов'язково! Клоун є кимсь на зразок вічної дитини. Він хоче утримати щось справжнє в руках - любов. Але його дівчина йде від нього до фальшивого, себто більш перспективного. Виходу немає.  

Різниця в тому, що у Німеччині ці процеси досить широко обговорювалися. Сам роман став подією духовного життя. У нас про цю фальш намагаються не згадувати. Нас закликають всерйоз сприйняти випускників вищих партійних курсів та шкіл КДБ, які щось там «талдичать» про вірність принципам та державній ідеї. Посадовці, які брали безпосередню участь у допитах дисидентів, нині займаються викриттям репресій. Еліту знов закликають робити щось непритаманне її натурі. Нічого дивного, що вони по-справжньому реалізовуються лише в дерибані національних багатств. Адже позитивні емоції вони можуть отримати тільки у цій сфері.

З цього всього випливає, що держава взагалі є чимось аморальним. Це варто усвідомити, щоб перейти у розряд хоча б лохів-єретиків, свідомих лохів. А рішення проблеми лежить десь у сфері духовного опору. Вимагати моралі від держави неможливо, хіба що від конкретних людей. Чим, певно, варто зайнятися.