«Звичайна справа» – банально-небанальне українське кіно

IQАндрій Мочурад, 10 лютого 2013353921
«Звичайна справа» – банально-небанальне українське кіно

7 лютого на широкі екрани кінотеатрів семи міст України вийшла кінострічка Валентина Васяновича «Звичайна справа». Враховуючи, що українське кіно зараз у глибокій кризі, цей факт вже є до певної міри неординарним, тож варто поглянути на нього прискіпливіше.

Перше, що привертає увагу, – «Звичайна справа» є як мінімум багаторівневим наративом. Автори кінострічки визначили її жанр як трагікомедію. Акторський склад навіть в епізодах у міру насичений впізнаваними обличчями (брати Капранови, Михайло Іллєнко тощо). Англомовні субтитри – ознака того, що автори одразу цілили виходити за межі української аудиторії.

Як преамбула звучать на початку філософські роздуми про буття, що завершуються словами «звичайна справа», і в унісон – напис назви стрічки «Звичайна справа». Інтригує. Перші кілька хвилин зовсім не виходять за межі банальної мелодрами: роздуми про ярмо найманої роботи, дрібна сварка подружжя, дружина за кермом авто та пес на першому сидінні, а чоловік – як друга дитина, з сином позаду. Це все – не що інше, як звичайна мізансцена, покликана показати кризу середнього віку головного героя, психотерапевта за професією.

Власне трагікомедія починається з телефонного дзвінка пацієнта у депресії та ілюстрація процесу тихого збожеволення і вигорання лікарів, котрі симптоматично напихаються солодощами на тлі істеричних криків у слухавку. Далі музичний мотив натякає на комедійність, яка підкреслюється наочними образами: наркомани, психи, доведені до абсурду бюрократичні перипетії.

Лейтмотив цього шматка картини – sic transit gloria mundi (так минає велич світу). Картина ж світу, таким чином, вимальовується як звичайнісінький театр абсурду – нічого смішного, лише філософствування про гнітючість власної екзистенції. І це на загальному тлі депресивних думок та тривіально-побутових декорацій, не без доброго, майже англійського гумору – для прикладу, постер-репринт Мони Лізи у вбогій, обшарпаній, заваленій непотребом квартирці.

Врешті, головний герой Славік (Віталій Лінецький) позбувся роботи та разом з другом-авантюристом Толіком (Тарас Денисенко) шукають способів для прожиття. Тут фільм більше нагадує гортання новел, кожна з яких розповідає про чергову невдачу: від продажу лайна в стилі агентів косметичної компанії – до рекламних авантюр у супермаркеті, читання віршів як речитативного супроводу у нічному клубі тощо. Толік прагне згребти купу грошей на якомога абсурдніших ідеях, а Славік – писати вірші, хоч і розуміє, що «товар не ліквідний».

  

Гірко, але до істерики смішно, коли Толік намагається імпровізувати, починаючи з «Ще не вмерла Україна», під звуки тромбону, перебуваючи під ейфорією від ідеї економічної незалежності України, суть якої – виробництво метану від кипіння лайна, залитого в реактор ЧАЕС. Це, на його переконання, мало б не лише вивести українську економіку з кризи, а й забезпечити вступ до ЄС.

Іронічно зображений літературний клуб поетів-невдах за семіотично вдалою адресою вул. Ентузіастів, з пафосним переграванням усіх, хто виліз на сцену; зустрічі та світські заходи у дорогих костюмах заради «протоколу» –  висміювання способу життя пристосуванців; помпезна траурна церемонія найкращого друга бізнес-бабусі, видатної особи... пуделя «Жу-жу» та снайпер, якого винайняли конкуренти бабульки. Блиск і злиденність. Кожен епізод нагнітає тугу, а весела музика і гіркий ідіотизм змушують посміхатись – це ж не про нас, це про персонажів на широкому екрані, мовляв – телепні. Хоч кожен може провести паралелі зі собою особисто у сучасній соціокультурній реальності.

Героя подекуди навіть стає шкода як хронічного невдаху. Фільм знятий просто: акцент на діалогах та близьких планах, нічого надзвичайного у декораціях. Зблизька – тарган на стелі, що наче боїться вилізти зі сховку у цей божевільний світ під читання примітивних філософських рим.

Далі гортання сценок набирає обертів: глухонімі закохані, розмова яких (на жестах), закінчується теж сваркою і ляпасом – такі собі роялі в кущах. Влучно саркастична інтонація: «Ви що, поет?» – з уст Капранових, котрі, за сценарієм, шукають копірайтера у рекламну агенцію. Такі прийоми вже вартують оплесків. Понурі пейзажі українських сіл, як тло й одночасно передній план комічних фрагментів: сіре, але своє, рідне.

Інтрига у стрічці тримається міцно, адже прогнозувати, чим завершаться сценки театру абсурду, справді складно.

Фільм геніальний у своїй простоті і багаторівневості. Вдумливих та тих, хто вміє читати між рядками, стрічка мотивуватиме не розмінювати власне життя, а масового глядача повеселить, кожному давши нагоду відволіктись від насущного.

  

У підсумку – ми не маємо цього разу чогось гіпернадзвичайного – просто класне, якісне банально-небанальне українське кіно. Але для українського кінематографу – це вже непересічна подія. Зрештою, вдалий стьоб часто має всі претензії на артхауз.

І на завершення – коротке інтерв’ю з автором сценарію та режисером фільму Валентином Васяновичем:

- Пане Валентине, на початку Ви задумували сценарій фільму як короткий метр. Що саме змінилось, що концептуально було додано?

- Від сценарію для короткого метра незмінним залишився герой – фактично списаний з мого знайомого – який водночас є колективним портретом. Дещо взяв із власного життєвого досвіду. Я щасливий, що не втілив цю ідею у короткому метрі, бо тоді не мав досвіду для ігрового кіно, знімав переважно документалістику.

 

- Ви почали писати новий сценарій під час навчання у школі Анджея Вайди. Розкажіть докладніше.

- Мій наставник – Олександр Коваль якось несподівано розповів, що є можливість повчитись у школі Вайди, але залишалося два дні до дедлайну подання на цей грант. Я швидко зібрав документи і потім пробув у Польщі рік, маючи можливість працювати з польськими митцями, акторами та вчитись. Розмовляючи про свого героя, я розробляв деталі і покращував сценарій. Таким чином за рік у мене був готовий сценарій повнометражного кіно. Ми навіть спробували знімати фрагменти з польськими акторами – десь є такий фрагмент цього ж фільму, відзнятий у Польщі з поляками.

 

- В одній зі сцен у фільмі з’являється снайпер, та й загалом колоритні персонажі багатіїв – це алюзія до чогось?

- Просто треба було показати інтеграцію героя у справді брудну сферу бізнесу.

  

- А як щодо таксиста, котрий дивним чином дійшов аж до квартири і втрутився в розмову?

- Мені вже закидали: чого такий інтелігентний таксист, чому він під двері підійшов, про «недопрацьовки».  Справа в тому, що, коли писався сценарій (2004 року), то ще далеко не у всіх були мобільники, і таксистам називали номер квартири. Для мене це не було дуже важливо, просто не змінював уже написаного сценарію.

 

- Деякі критики характеризують фільм як театр абсурду. Чи доцільне порівняння?

- Я брав події, які нас оточують – в політиці, у побуті – знаходив і підкреслював. Для мене все життя – це театр абсурду. До людських відносин можу ставитись серйозно, але, наприклад, політичні події... От персонаж, якого зіграв Лінецький, спеціально показує інше прагнення, інший темперамент.

 

- Враховуючи сцену з проповіддю, де для вас межа між художнім прийомом і богохульством?

- Для мене богохульство – коли на вірі людей заробляють гроші. Мене дратують «проповідники», яким однаково – що гімном, а що вірою торгувати.

 

- Про впізнаванні обличчя – як щодо епізодичної ролі психа, яку зіграв Іллєнко?

- Він був єдиною кандидатурою. Часто психи по факту виявляються правими. Михайло Герасимович взяв на себе непосильну ношу відродити українське кіно, але вірю, що його зусилля дадуть результат. Він такий собі тихий псих-герой. Бо часто незрозуміло, хто насправді рятує світ.

 

- Денисенко грав у фільмі Іллєнка «Фучжоу», Лінецький – у «Той що пройшов крізь вогонь». Чи був Іллєнко причетний до «Звичайної справи» в інших аспектах, окрім епізодичної ролі?

- Ми з Іллєнком бачимось в одному офісі, ми – люди одного середовища. Тому він багато знав про фільм, але у процес не втручався. Я його просто запросив зіграти, і все. Він одразу погодився, коротко перепитав: «Що, психа зіграти? Добре». Мабуть, вгадав. Хоч, може, і читав сценарій.

 

- А Капранови, які також епізодично присутні у «Той хто пройшов крізь вогонь»?

- По історії потрібні були близнюки, щоб показати, що директор рекламного агентства – двоголова істота, розмовляє сам з собою, тощо. Довго варіантів я не шукав. Капранови підійшли під роль.

 

- Щодо музичного оформлення, яке символічно з 13-ї хвилини додає мелодраматичному комічності. Так задумувалось?

- Музика писалась на останньому етапі, я зробив не за каноном. Тобто, коли кіно було вже змонтоване, музика мала підсилити фільм, додати емоційності. Писали її різні автори, бо не всі можуть творити в різних настроях.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 21

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • samumray 11 березня 2013, 14:38

    «Звичайна справа» - Валентина Васяновича цілком відповідає назві.
    Хоча мова і поведінка героїв видається штучною, не природною, надуманою. І все це при тому, що були великі очікування і душі так хотілось українського фільму, українського саме по духу та змісту.
    Замість цього отримали звичайну ситуативну історію життя людини, яка не те, щоб не хоче жити, але просто не знає як це і що воно таке «жити». А все тому, що не розбирається у собі (парадокс, але який часто зустрічається серед лікарів – психіатрів та психологів), не володіє собою: почуттями, емоціями, діями. Та й взагалі не знає, чого його душі треба. До того ж головний герой – понурий депресивний та лінивий тип, алкоголік та нездара; за поведінкою і схильностями мало схожий на чоловіка, достатньо інфантильний та безвідповідальний. Справжній «герой» нашого часу, нічого особливого, пересічні муки пересічної людини.
    Переконані, що кожен має чи мав таких знайомих серед свого оточення.
    «То це ж чудово!» - лунатимуть вигуки наївних, які глибино не задумуються (може й не здатні до осмислення). «Ура. Знято новий український фільм! Це – свята справа!» - почуємо від інших. Крім того стільки відомих людей зайняті в епізодах. Значить це важливо, це щось хороше.
    Але остерігайтесь упередженого захоплення та зачарування від передчуття до перегляду фільму.
    Практично гарантоване розчарування та навіть почуття ніяковості та незручності за країну Україну (це, звичайно, стосується лише особливо відповідальних, мотивованих, соціально активних та небайдужих громадян). Сценарій незамислуватий та блідий, нічого особливого, характер глобалізаційно – космополітичний (заберіть нав’язану, можливо модою та менеджментом, мову і нічого справжнього українського по духу не залишиться), занепадницький. В цілому – не цікаво; банально, незатійливо – типово. Загальний стан пригнічення посилений тьмяним та тусклим освітленням, яке переважає у кадрах (єдина відповідність, яка не викликає зайвих питань).
    Картина – суцільний морок, (хіба що комусь замало життєвої правди навколо), достатньо брутальна, цинічна (моментами) і навіть «чорнушна», але, звісно, з претензією на дотепність та оригінальність. Особливо неприємним та злочинним є факт того, що протягом всього фільму герої випивають спиртне – хто більше, хто менше, і цим «лікують» себе. На фоні тотального алкоголізму в Україні – це виглядає обурливо, а саме: як безпосередній та єдиний вектор можливих дій і пропаганда нездорового способу існування.
    Фільм «Звичайна справа» показує все як є, але з трохи перетиснутою акцентуацією та перебільшенням. Але найгірше, навіть не натякає на шляхи подолання життєвих криз, не докопується до їх витоків, не показує пошуки виходу.
    Висновок один: все безнадійно.
    Вихід з кризи показано наочно – смерть (бомж палить на вогнищі книгу своїх віршів, а далі йде на цвинтар до своєї ж могили, де, як ми маємо здогадатися, похована його душа).
    Як це прогнозовано, патетично та понуро.
    Ні полегшення, ні радості, ні роздумів твір Валентина Васяновича не викликав. В душі та розумі – пустота, дії в фільмі розтягнуті, психологічні загострення не виписані, непомітно якоїсь особливої майстерності, авторських пошуків та їх результатів - знахідок.
    Є побоювання, що така робота може лише посилити зневіру у кінематограф, як один з видів мистецтва, яке здатне оздоровлювати суспільство, та в його магічну силу. І замість зцілити, надихнути, тонко розкрити психологічну проблему, подібні фільми здатні створити відчуття безвиході та спровокувати виникнення депресивного стану у людей, які ще до чогось прагнуть та живуть з вірою та надією на краще.
    Можливо, в когось виникне виправдовуюча думка, що фільм «Звичайна справа» є сміливою провокацією, яка повинна збудити соціум від тотального сну. Але соціум так загруз у «болоті», так занепав у всіх відношеннях, що лише «полюбується-помилується» своїм колективним портретом на екрані, і не сприйме це за виклик, бо для виклику самому фільму не вистачає гостроти погляду на проблему (проблеми нема, все, що показано – не проблема, а норма життя), а соціуму сили, щоб прийняти виклик і захотіти прокинутись.
    Душі та серця, які б режисер міг (в ідеалі - мав) вкласти в роботу відчутно не було, власне, як і ентузіазму, болю, гніву. А лише щирі вібрації думок та емоцій здатні зачепити за живе глядача.
    Стьоб з проповіддю підвішеного і «розп’ятого в гіпсі героя» - слабкі потуги доторкнутись до глибинної проблематики – пошуку Бога в самому собі, а разом з ним сенсу та виходу (не будемо говорити про релігії та церкви, бо вони себе практично дискредитували).
    Деякі епізоди відчуваються незавершеними. Думки – спірними і хибними (наприклад: хіба поети можуть сподіватися на належну оцінку творчості публікою, виносячи свої твори на загал, адже маси, в цілому, дурні та нерозвинуті, то що ж варта їх думка; часто істинні поети випереджають свій час і залишаються незрозумілими для сучасників).
    Герої – банальні: головна героїня – уособлення бездушності та черствості натури; головний герой – уособлення образу невдахи, тюфтія, розмазні та ображеної на життя людини; хлопчик – дивовижно байдужий, беземоційний, мовчазний, наче «відморожений», схований «під спідницю» матері; друг героя – відверто придуркуватий авантюрист, якому занадто щастить; найближчі родичі героя – відсторонені багаті бовдурі, зарозумілі та до всього байдужі (! серед них – його батько і брат - лікарі - психіатри).
    p.s. Одне, що дозволило порадіти, так це безкоштовний показ в Будинку кіно. Бо грошей, які б могли сплатити в кінотеатрі, було б відверто шкода.
    p.s. p.s. Підсумовуючи рецензію скажемо одне: «За державу обидно!».
    джерело: http://samumray.in.ua/zvichajna-sprava-valentina-vasyanovicha-cilkom-vidpovidaye-nazvi

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Глядач 26 лютого 2013, 17:08

    Мені дуже цікаво почитати коментарі. Те, які вони строкаті на злість та несприйняття. Враження, що повисідали одні Феліні та Вендерси. Ніхто не помітив, що автор статті переплутав місцями головного героя і його кращого друга? "Врешті, головний герой Славік (Віталій Лінецький) позбувся роботи та разом з другом-авантюристом Толіком (Тарас Денисенко) шукають способів для прожиття. Тут фільм більше нагадує гортання новел, кожна з яких розповідає про чергову невдачу: від продажу лайна в стилі агентів косметичної компанії – до рекламних авантюр у супермаркеті, читання віршів як речитативного супроводу у нічному клубі тощо. Толік прагне згребти купу грошей на якомога абсурдніших ідеях, а Славік – писати вірші, хоч і розуміє, що «товар не ліквідний»".
    Таки ж усе навпаки...

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • куку 20 лютого 2013, 07:57

    ****, напевно царь Пу висернув трохи грошенят рассейським провокаторам в Україні на пустишку під малороський гумор. ********.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук