«Звичайна справа» – банально-небанальне українське кіно

7 лютого на широкі екрани кінотеатрів семи міст України вийшла кінострічка Валентина Васяновича «Звичайна справа». Враховуючи, що українське кіно зараз у глибокій кризі, цей факт вже є до певної міри неординарним, тож варто поглянути на нього прискіпливіше.

Перше, що привертає увагу, – «Звичайна справа» є як мінімум багаторівневим наративом. Автори кінострічки визначили її жанр як трагікомедію. Акторський склад навіть в епізодах у міру насичений впізнаваними обличчями (брати Капранови, Михайло Іллєнко тощо). Англомовні субтитри – ознака того, що автори одразу цілили виходити за межі української аудиторії.

Як преамбула звучать на початку філософські роздуми про буття, що завершуються словами «звичайна справа», і в унісон – напис назви стрічки «Звичайна справа». Інтригує. Перші кілька хвилин зовсім не виходять за межі банальної мелодрами: роздуми про ярмо найманої роботи, дрібна сварка подружжя, дружина за кермом авто та пес на першому сидінні, а чоловік – як друга дитина, з сином позаду. Це все – не що інше, як звичайна мізансцена, покликана показати кризу середнього віку головного героя, психотерапевта за професією.

Власне трагікомедія починається з телефонного дзвінка пацієнта у депресії та ілюстрація процесу тихого збожеволення і вигорання лікарів, котрі симптоматично напихаються солодощами на тлі істеричних криків у слухавку. Далі музичний мотив натякає на комедійність, яка підкреслюється наочними образами: наркомани, психи, доведені до абсурду бюрократичні перипетії.

Лейтмотив цього шматка картини – sic transit gloria mundi (так минає велич світу). Картина ж світу, таким чином, вимальовується як звичайнісінький театр абсурду – нічого смішного, лише філософствування про гнітючість власної екзистенції. І це на загальному тлі депресивних думок та тривіально-побутових декорацій, не без доброго, майже англійського гумору – для прикладу, постер-репринт Мони Лізи у вбогій, обшарпаній, заваленій непотребом квартирці.

Врешті, головний герой Славік (Віталій Лінецький) позбувся роботи та разом з другом-авантюристом Толіком (Тарас Денисенко) шукають способів для прожиття. Тут фільм більше нагадує гортання новел, кожна з яких розповідає про чергову невдачу: від продажу лайна в стилі агентів косметичної компанії – до рекламних авантюр у супермаркеті, читання віршів як речитативного супроводу у нічному клубі тощо. Толік прагне згребти купу грошей на якомога абсурдніших ідеях, а Славік – писати вірші, хоч і розуміє, що «товар не ліквідний».

   

Гірко, але до істерики смішно, коли Толік намагається імпровізувати, починаючи з «Ще не вмерла Україна», під звуки тромбону, перебуваючи під ейфорією від ідеї економічної незалежності України, суть якої – виробництво метану від кипіння лайна, залитого в реактор ЧАЕС. Це, на його переконання, мало б не лише вивести українську економіку з кризи, а й забезпечити вступ до ЄС.

Іронічно зображений літературний клуб поетів-невдах за семіотично вдалою адресою вул. Ентузіастів, з пафосним переграванням усіх, хто виліз на сцену; зустрічі та світські заходи у дорогих костюмах заради «протоколу» –  висміювання способу життя пристосуванців; помпезна траурна церемонія найкращого друга бізнес-бабусі, видатної особи... пуделя «Жу-жу» та снайпер, якого винайняли конкуренти бабульки. Блиск і злиденність. Кожен епізод нагнітає тугу, а весела музика і гіркий ідіотизм змушують посміхатись – це ж не про нас, це про персонажів на широкому екрані, мовляв – телепні. Хоч кожен може провести паралелі зі собою особисто у сучасній соціокультурній реальності.

Героя подекуди навіть стає шкода як хронічного невдаху. Фільм знятий просто: акцент на діалогах та близьких планах, нічого надзвичайного у декораціях. Зблизька – тарган на стелі, що наче боїться вилізти зі сховку у цей божевільний світ під читання примітивних філософських рим.

Далі гортання сценок набирає обертів: глухонімі закохані, розмова яких (на жестах), закінчується теж сваркою і ляпасом – такі собі роялі в кущах. Влучно саркастична інтонація: «Ви що, поет?» – з уст Капранових, котрі, за сценарієм, шукають копірайтера у рекламну агенцію. Такі прийоми вже вартують оплесків. Понурі пейзажі українських сіл, як тло й одночасно передній план комічних фрагментів: сіре, але своє, рідне.

Інтрига у стрічці тримається міцно, адже прогнозувати, чим завершаться сценки театру абсурду, справді складно.

Фільм геніальний у своїй простоті і багаторівневості. Вдумливих та тих, хто вміє читати між рядками, стрічка мотивуватиме не розмінювати власне життя, а масового глядача повеселить, кожному давши нагоду відволіктись від насущного.

   

У підсумку – ми не маємо цього разу чогось гіпернадзвичайного – просто класне, якісне банально-небанальне українське кіно. Але для українського кінематографу – це вже непересічна подія. Зрештою, вдалий стьоб часто має всі претензії на артхауз.

І на завершення – коротке інтерв’ю з автором сценарію та режисером фільму Валентином Васяновичем:

- Пане Валентине, на початку Ви задумували сценарій фільму як короткий метр. Що саме змінилось, що концептуально було додано?

- Від сценарію для короткого метра незмінним залишився герой – фактично списаний з мого знайомого – який водночас є колективним портретом. Дещо взяв із власного життєвого досвіду. Я щасливий, що не втілив цю ідею у короткому метрі, бо тоді не мав досвіду для ігрового кіно, знімав переважно документалістику.

- Ви почали писати новий сценарій під час навчання у школі Анджея Вайди. Розкажіть докладніше.

- Мій наставник – Олександр Коваль якось несподівано розповів, що є можливість повчитись у школі Вайди, але залишалося два дні до дедлайну подання на цей грант. Я швидко зібрав документи і потім пробув у Польщі рік, маючи можливість працювати з польськими митцями, акторами та вчитись. Розмовляючи про свого героя, я розробляв деталі і покращував сценарій. Таким чином за рік у мене був готовий сценарій повнометражного кіно. Ми навіть спробували знімати фрагменти з польськими акторами – десь є такий фрагмент цього ж фільму, відзнятий у Польщі з поляками.

- В одній зі сцен у фільмі з’являється снайпер, та й загалом колоритні персонажі багатіїв – це алюзія до чогось?

- Просто треба було показати інтеграцію героя у справді брудну сферу бізнесу.

   

- А як щодо таксиста, котрий дивним чином дійшов аж до квартири і втрутився в розмову?

- Мені вже закидали: чого такий інтелігентний таксист, чому він під двері підійшов, про «недопрацьовки».  Справа в тому, що, коли писався сценарій (2004 року), то ще далеко не у всіх були мобільники, і таксистам називали номер квартири. Для мене це не було дуже важливо, просто не змінював уже написаного сценарію.

- Деякі критики характеризують фільм як театр абсурду. Чи доцільне порівняння?

- Я брав події, які нас оточують – в політиці, у побуті – знаходив і підкреслював. Для мене все життя – це театр абсурду. До людських відносин можу ставитись серйозно, але, наприклад, політичні події... От персонаж, якого зіграв Лінецький, спеціально показує інше прагнення, інший темперамент.

- Враховуючи сцену з проповіддю, де для вас межа між художнім прийомом і богохульством?

- Для мене богохульство – коли на вірі людей заробляють гроші. Мене дратують «проповідники», яким однаково – що гімном, а що вірою торгувати.

- Про впізнаванні обличчя – як щодо епізодичної ролі психа, яку зіграв Іллєнко?

- Він був єдиною кандидатурою. Часто психи по факту виявляються правими. Михайло Герасимович взяв на себе непосильну ношу відродити українське кіно, але вірю, що його зусилля дадуть результат. Він такий собі тихий псих-герой. Бо часто незрозуміло, хто насправді рятує світ.

- Денисенко грав у фільмі Іллєнка «Фучжоу», Лінецький – у «Той що пройшов крізь вогонь». Чи був Іллєнко причетний до «Звичайної справи» в інших аспектах, окрім епізодичної ролі?

- Ми з Іллєнком бачимось в одному офісі, ми – люди одного середовища. Тому він багато знав про фільм, але у процес не втручався. Я його просто запросив зіграти, і все. Він одразу погодився, коротко перепитав: «Що, психа зіграти? Добре». Мабуть, вгадав. Хоч, може, і читав сценарій.

- А Капранови, які також епізодично присутні у «Той хто пройшов крізь вогонь»?

- По історії потрібні були близнюки, щоб показати, що директор рекламного агентства – двоголова істота, розмовляє сам з собою, тощо. Довго варіантів я не шукав. Капранови підійшли під роль.

- Щодо музичного оформлення, яке символічно з 13-ї хвилини додає мелодраматичному комічності. Так задумувалось?

- Музика писалась на останньому етапі, я зробив не за каноном. Тобто, коли кіно було вже змонтоване, музика мала підсилити фільм, додати емоційності. Писали її різні автори, бо не всі можуть творити в різних настроях.