Звичайно, можна…

Їм все рівно, героям. Вони мертві, загинули, звичайно, не за ресторани, футболки, слогани, монументи й кіноепопеї, які так люблять президенти, диктатори, генсеки і просто боси Голівуду. Бізнес. Герої не знали, що воюють за це…

Можна відключити телефони, викинути телевізор, загубити телефон і не читати газети, наприклад, про кризу і вихід з неї у вигляді в'язаних шкарпеток і светрів (поради в одній з газет), але тоді ви мали зустрітись на Різдво, він не приїде. Ваш брат. Вперше за стільки років. Його завод в такому далекому і романтично закопченому Дніпродзержинську закриють, дадуть на руки 500 грн на зустріч Нового року і скажуть приходити раз на тиждень. Чергувати, щоб не розікрали завод. Так інженери перетворяться на охоронців. Всі інші - у відпустку за свій рахунок.

Вийшовши у Львові на вулицю по дорозі в кав'ярню, ну там, де на вас чекає традиційна і неймовірно глибока за змістом розмова з двома інтелектуалами, цього можна й не помітити. Можна, не читати цю газету, як і багато інших, але коли вони перестають виходити, навіть у віртуальному просторі, або щоденна газета стає тижневиком, це вже важко не помітити, особливо, коли не видно кілометрових плям реклами, коли ти особисто знайомий із середовищем ЗМІ.

Можна писати і розказувати на телебаченні чи радіо про безробітних, бездомних, безнадійно хворих. Про людей, які сплять на теплотрасах, риються в смітниках, п'ють сурогат і їдять прострочений йогурт, який викидають супермаркети. Це популярно, особливо серед тих, хто добре їсть і добре спить, а на роботу ходить, щоб не здуріти від нудьги. Можна, журналісти тільки виконують свою роботу. Закінчиться день, закінчиться роль бездомного. Журналіст прийде додому, добре помиється, одягне чистий одяг, поїсть і вип'є. Він чесно заробив на це, це його гонорар. Той чудак, у чий образ він нібито входив, і це ніби реальність, залишиться на тротуарі голодний і п'яний, так легше, ні, не переносити, не помічати холод. У кожного своя карма.

Можна говорити про героїв, сидячи в теплому і затишному ресторані, черпаючи великою ложкою якусь лабуду з хитромудрою назвою, запиваючи все горілкою в конячих дозах, особливо в компанії туристів з Росії. Можна, це не карцер, не камера, не плац, де перед смертю музиканти виконують класику. Це не ліс, де мороз, дощ і землянки, не мінне поле, не руїни, того, що колись було містом. Не б'ють, не стріляють, не вбивають.

Їм все рівно, героям. Вони мертві, загинули, звичайно, не за ресторани, футболки, рекламні слогани, монументи і кіноепопеї, які так люблять президенти, диктатори, генсеки і просто боси Голівуду. Бізнес. Герої не знали, що воюють за це, і аж ніяк не знали, що заслуговують на такі роздуми і оцінки, деяких зі своїх нащадків, про себе, про свою справу, про свою боротьбу за свободу, яку ми тепер і маємо, і яка дає змогу таким нащадкам таке писати.

Можна не поважати свій народ, свою мову, свою батьківщину, особливо, як що ти політик і ти на трибуні: ток-шоу на телебаченні чи насправді в парламенті. Професія така в людей. Це важко, набагато важче, ніж бути чимось справжнім, реальним, наприклад, лікарем, вчителем, промисловцем, та навіть лісорубом. В них, правда, інтерв'ю не беруть. Людина знає це і вона за це відповідає, особливо в тяжку годину. Особливо коли проти її, проти твоєї країни ведуть війну, «холодну війну» (термін західних журналістів) використовуючи газовий шантаж. І на всіх каналах пропаганда. Це в «нормальних» країнах перед лицем спільного ворога всі як один, особливо там, наверху, а в нас - гієни, хто більше заплатить.

Можна написати в рецензії, що це геніальне відкриття, наприклад, ліків від раку, десь в Австрії, нашими, нове слово в чомусь там, напевно, в науці, що ця книга - це те, що кожен має прочитати, фільм - нове, небачене, сміливе, особливо, якщо в назві щось таке втулити, а цю музика, ну, ця музика - ах, ух, ох. Як, ви не знаєте цих легендарних виконавців? Ви не знали, що вони ще живуть. Можна обклеїти все місто рекламними щитами, взяти інтерв'ю навіть у далеких родичів і знайомих, і, нарешті, якщо заплатять, арештувати автора. Можна. Сказати, що пірати вкрали копію і розмістили в Інтернеті. Але все рівно приходить день прем'єри і глядачі виходять із залу після перших хвилин перегляду. На концерт не продаються квитки, музику не купують, книжку не згадують навіть прикормлені критики, і, звичайно, навіть не читають друзі і знайомі, а чергові пігулки - це знову не ліки. Команда, тренер і гравці якої до гри роздавали переможні інтерв'ю, програє «в суху». Красива пляшка, десять ступенів захисту, а в ній така зараза, якщо спробувати це випити.

Можна жити в придуманому світі аж до того часу, поки реальний не гримне дверима, не зустріне холодними батареями, кавою із жолудів, закритого під'їзду, талонів на мило, порожньої пляшки, відсутності грошей, роботи, житла і віри в майбутнє. Мільйон прикладів. Всіляких і в кожного свої. Що спільне, так це те, що рано чи пізно цей момент настає. Момент істини.

Ми відкриваємо двері, книжку, пляшку і починаємо читати.

Фото зі сайту www.ajdnevnik.ru