20 років незалежності: aпологія чи деконструкція міфу?

Міф – тобто ілюзорне, утопічне сприйняття дійсності – невід’ємна складова суспільної свідомості. Зазвичай саме у міфі втілюються найсокровенніші надії та сподівання людей. Міфологізоване сприйняття дійсності виконує важливу компенсаторну дію, оскільки дозволяє абстрагуватися від труднощів та недоречностей буденного життя, поринути нехай у віртуальний, але такий солодкий світ мрій та сподівань.

Помічено, що у періоди суспільних трансформацій та катаклізмів міфологічна складова масової суспільної свідомості стає домінуючою – у такий спосіб відбувається втеча від реальності. 

Міф має потужний мобілізаційний вплив. Коли він оволодіває масами – стає цілком матеріальною, реальною силою. Можна з впевненістю сказати, що жодне вагоме суспільне явище не позбавлене міфічного забарвлення. І навпаки - жодне вагоме явище суспільного життя не утвердилося на практиці, не закріпившись спершу в суспільній свідомості як міф. З цієї точки зору можемо стверджувати - реальність починається з міфу!

Проблема однак полягає у співвідношенні міфу та реальності. Якщо в суспільному житті домінують міфи та ще й збанкрутілі, такі, що не відповідають потребам суспільного прогресу – то це вже суспільна патологія, яку потрібно лікувати чи видаляти. Діалектичний шлях до одужання лежить через заперечення старого й пошук нового – через заперечення існуючого міфу до утвердження нового.

20 років незалежного існування породили та закріпили в суспільній свідомості українців чимало міфів, які завдяки зусиллям офіційної пропаганди стали незаперечними й навіть сакральними. Поставити їх під сумнів – означає поставити під сумнів існуючі та усталені суспільні порядки. (Останні, до речі, на рівні буденної свідомості давно вже втратили свою привабливість, а відтак і… легітимність). Ось, мабуть чому, День незалежності в США, на відміну від України, це не просто найбільше свято країни, а й найбільше особисте свято її громадян. У нас же відсутність особистої причетності до свята компенсується феєричними заходами, масовими дійствами, покликаними створити видимість загального торжества.

Попри усі зусилля влади, песимістичні настрої українців щодо оцінки свого незалежного буття зростають. Час романтичних сподівань і безроздільного панування українського міфу, сконструйованого в буремних 90-х, завершується.  А відтак перед кожним із українців постає серйозна світоглядна та морально-етична проблема – апології чи деструкції існуючого міфу.

Апологія чи деконструкція: ось в чім питання!

Незалежність України стала результатом не стільки національно-визвольних змагань, скільки компромісом між колишньою збанкрутілою партноменклатурою та націонал-демократами. Результатом цього компромісу (національної зради) став бартер – незалежність в обмін на владу, що різко контрастувало з подіями у Прибалтиці, де націонал-демократи повністю демонтували старий комуністичний режим і повністю перебрали владу у свої руки.

Чи варто дивуватися з того, що більшість населення України не задоволена сьогодні існуючим життям - саме такий (олігархічний) варіант майбутнього суспільного розвитку став вислідом цього “історичного” компромісу. Яку ж іншу модель суспільного буття могла запропонувати народу учорашня збанкрутіла влада?

            Націонал-демократи 90-х рр. замість того, щоб остаточно повалити владу комуністичної партноменклатури своїми діями фактично сприяли її реанімації та відродженню у новій іпостасі. Українські націонал-демократи погодились із становищем, коли їхніми гаслами, програмами та символами задля збереження своєї влади скористалися ті, що ще вчора були їх ворогами та катами.

              У цьому контексті хіба не абсурдним виглядає готовність частини української націонал-демократії будувати нову (!) незалежну державу на чолі з колишнім секретарем ЦК КПУ. Чи не нагадує це запізнілі вияви патріотизму М. Грушевського та інших націонал-соціалістів 20-х рр., які дозріли до визнання самостійності України лише тоді, коли побачили орди більшовиків на порозі власного будинку.

            А в 90-ті рр. Народна Рада, підтримана людьми, які прагнули змін, урочисто передала владу у руки тих…, хто готувався зайняти собі місце на смітнику історії. Проголошена у такий спосіб незалежність не лише не позбавила партноменклатуру тепленьких місць, але й легітимізувала їхнє владарювання. Швидко підлаштувавши під себе новий міф, вони усі разом проголосили – опозиція до влади – це опозиція до України. Виступати проти такої влади охочих виявилося небагато. І навіть непримиренний В. Чорновіл був звинувачений у недержавницькій позиції і зрештою усунутий. У владі запанувала органічна єдність та монолітність.

Отримавши доступ до державних посад, націонал-демократи стали частиною цієї влади, ширмою, яка давала можливість прикривати від людей її справжню сутність.  Це згодом багатолітній борець за самостійну Україну Л. Лук'яненко з гіркотою зізнається, що не міг і уявити собі що реалії незалежного існування будуть такими гнітючими.

Чи могли у тому часі націонал-демократи повести себе по-іншому? Очевидно, могли і тоді 20-річчя незалежності ми б, мабуть, святкували з іншими результатами та настроєм. Однак сьогодні, об’єктивно дивлячись на події тих часів, розумієш, що такий результат національно-визвольної боротьби був закономірним, запрограмованим, складом тодішньої національно-свідомої еліти.

Чи могла бути іншою поведінка людей, які самі тривалий час були гвинтиками системи, проти якої боролися, а ще частина – її апологетами, які значну частину свого життя комфортно жили у компромісі з системою, покладаючи свої таланти на її оспівування, обіймаючи посади секретарів парткомів та голів лояльних до режиму спілок, отримуючи премії та звання й інші привілеї, які забезпечував комуністичний режим за компроміс із власним сумлінням?

Можливо, саме через те, що серед них не було В. Симоненка – націонал-демократія 90-х рр. виявилась лише знаряддям у чужих руках, а ніяк не справжнім провідником інтересів свого народу.

Робити вигляд, що нічого не сталося, закривати очі на ”труднощі росту“ – виступати апологетом усталеного міфу чи конструювати новий – ось в чому справжній виклик для сучасної української еліти та суспільства! І тут надзвичайно важливо знову не збитись на манівці лжепровідників.