27-річний Станіслав Клосовський збирає історію та відроджує своє село на Львівщині

Він живе та працює у Львові, але не забуває про рідне село і його відроджує. 27-річний Станіслав Клосовський пазл за пазлом складає історію своїх Підгайчиків на Львівщині. Робить їх цікавими найперше для корінних мешканців. І мріє, що бути підгайчанином стане престижно.

«Людину можна вигнати з села, але село з людини не виженеш. І це можна сприймати в різних контекстах насправді. Село може бути і інтелігентне, село може бути і відповідальне. В мені, напевно, високий рівень цього локального патріотизму. Я відчуваю дуже велику прив'язку до села, якусь таку емоційну», – розповідає Станіслав Клосовський.

Перетини культур та звичаїв. Адже в Підгайчиках, розповідає Станіслав, колись мешкали не лише українці, а й німці та поляки.

«Тут із церковного горба ми можемо побачити, як зараз об'єднані колишні два села: одне українське, інше – німецьке», – додає Станіслав.

Станіслав показує старовинну дерев'яну церковцю середини XVIII ст. Її намагаються зберегти та відновити. Адже храм кілька років тому пограбували, викрали старовинне Євангеліє початку XIX ст. Тож селом збирали кошти, щоби встановити сигналізацію. За короткий термін вдалося зібрати 25 тис. грн.

«Ми встановили цю сигналізацію, там 13 тис. грн коштувала ця сигналізація, а на 12 тис. грн ми тут замінили повністю електропроводку. Оскільки тут була ще з 80-их років проводка, а розводка була в таких банках з-під консерви. Ми це все замінили, поставили там нормальні нові автомати», – зазначає хлопець.

Коли ж замінювали проводку, то натрапили і на цікаві знахідки, серед них старовинна ікона середини XVII ст. – старша за сам храм. Її зараз реставрують фахівці. А ще в церковній книзі є записи не лише про саму церкву, а й про людей, які тут мешкали.

«Насправді для нас то дуже цінна книга, тому що фактично по селу немає написаної історії чи чогось такого. А це фактично архівний такий матеріал, архівне джерело. У нас тут є насправді такі цікаві записи. Наприклад одруження – це здебільшого місцеві. Але тут видно львівських зятів, що якийсь пан із вул. Замкової, 28 одружився з нашою дівчиною з Підгайчиків», – розповів Станіслав.

У церкві роботи ще багато. Наразі на суттєву реставрацію бракне коштів. Утім за цей час Станіслав потроху відновлює і зруйноване німецьке кладовище.

«Коли ми в 2016 році почали роботи, то звідси не було видно траси, тут були дерева, були кущі. За часів Радянського союзу тут був майстер, який ті пам'ятники брав, переробляв і продавав українцям. Зараз тут є 35 пам’ятників. Частина з них же стоїть, навіть трошки почищені, а частина з них ще лежать e землі», – додає Станіслав.

Далі Станіслав заводить до свого найважливішого дітища – музею «На Унтервалю».

«Запрошую вас до будівлі колишньої німецької кооперативної спілки, яка тут була до 1939 року. Зараз тут є власне наш музейно-культурний центр «На Унтервалю», – зазначає хлопець.

Назва – автентична, як і експонати всередині. Їх віддали в музей самі мешканці села.

«Біля таких вже сучасних дверей у нас тут є один із найцінніших експонатів, який нам вдалося залучити до нашої експозиції, власне давні німецькі двері з одного з наших німецьких будинків», – показує експонати Станіслав.

Тут і колиски, і посуд, одяг та різні речі побуту.

«Мій улюблений експонат приїхав до нас із Нью-Йорка. Це куфер, скриня для подорожей, яку в 1935 році привезла до нас у село родина Романів», – додає Станіслав.

А почалось усе з ідеї – зробити таку локацію, де би місцеві могли не просто подивитись на експонати, а й культурно розвиватись. Так Станіслав зібрав однодумців. Що могли, те робили власними силами. Крім того, вдалося дістати невеличкий грант. Підтримали справу і тутешні люди.

«Не можу сказати, що в мене тут була якась дуже-дуже важлива роль, бо це все робилось власноруч. Якби я вміла класти плитку, я би напевно її клала. Але я не вміла, то я вже долучилась на таких пізніших етапах, коли там треба стіни малювати, щось там витирати, прибирати», – розповіла Христина Бурич, співавторка ідеї МКЦ «На Унтервалю».

Тож тут тепер організовують і майстер-класи, перегляди фільмів, творчі вечори. Невдовзі почне діяти навіть іконописна школа. Підтримує Станіслава й мама. Вона мешкає в Підгайчиках і віднедавна в селі за старосту.

«Як мама, я, звичайно, його підтримую у всьому, у всіх-всіх починаннях. Але, знаєте, в нас удома такий мем є, бо є ще старший син, то ми жартуємо, що люди йдуть на город, люди щось на подвір'ї роблять, ну а наш Стас то в церкві, то в музеї», – розповідає староста села та мама Станіслава Олена Клосовська.

І каже, що тепер тутешня молодь принаймні має альтернативу цілодобовому магазину.

«Внутрішньо я відчуваю якусь потребу до того, щоб наші діти в селі мали максимально можливостей десь сходити, щось побачити. Поступово привчати, що саме країна починається з тебе. Так, ми не робимо чогось надглобального для усієї України, чи для всесвіту, але ми робимо щось глобальне для свого села. Ми навчаємо інших, інші навчають інших і відповідно так ми розвиваємося», – додає Христина Бурич.

Кажуть – не рятують Підгайчики, а просто роблять те, що в їхніх силах.

«Мені важливо відчувати прив’язку до свого роду, до коріння і мені хочеться привозити сюди друзів і показувати якісь успіхи того місця, звідки я є. А не приходити десь там в якісь компанії і казати, що нічого немає в тому чолі і що добре, що я втік до Львова, що я молодець, бо я маю можливість винаймати квартиру. Це трохи не про успіх. Якщо немає людей в тому, що ти робиш, то яка цінність того, що ти робиш», – каже Станіслав.

Глибокі ріки течуть тихо. Так само і великі справи постають із маленьких вчинків. І роблять їх, здавалося би, звичайні люди. Але незвичні тим, що розуміють: усе в їхніх руках.