Вдома, а не в комуні

У неділю, 20 листопада, у селі Неслухів Новояричівської громади на Львівщині 30 вимушено переселених війною родин отримали ключі від маленьких, але справжніх квартир. Це чи не перший прецедент з початку повномасштабного вторгнення. Тут немає спільних кухонь чи душових, де треба стояти в черзі або спілкуватися із сусідами навіть коли немає настрою, все – своє. Тут можна почуватися вільно – як вдома.

ZAXID.NET розповідає, як вдалося втілити такий масштабний проект і хто тут житиме.

Фото БФ "Запорука" із відкриття соціального будинку для переселенців у Неслухові

У людини має бути вибір. І дім

30 квартир у будівлі колишнього гуртожитку науково-дослідного інституту садівництва облаштували за 5 місяців і 20 млн грн Благодійний фонд «Запорука», Новояричівська територіальна громада і Львівська ОВА. Благодійна організація CORE допомогла із купівлею побутової техніки і генератора на майже 70 тисяч доларів.

Деякі з мешканців соціальних квартир у Неслухові у день новосілля

Керівниця БФ «Запорука» Наталія Оніпко розповіла, що ідея створення такого будинку виникла після спілкування з підопічною фонду – мамою чотирьох дітей та власницею трьох собак і двох котів. Після завершення лікування онкозахворювання в однієї дитини у Львові родині з Краматорська не було куди повертатися.

«Розуміння, що таких сімей сотні, стало поштовхом до дій. Я не проти евакуації за кордон, але за умови, що людина має вибір – залишатися чи ні. Створення загальних прихистків, «комун» – не варіант «Запоруки». Якщо на перший час це ніби ок, то довго так жити вимотує й фізично, й психологічно. Родина має усвідомлювати, що в неї є власний простір. Що це її дім. Тільки так можна відчути себе по-справжньому вцілілим, у безпеці. Такої думки психологи, до речі», – говорить Наталія Оніпко.

«У кожного має бути тільки свій куточок», – підтримує 17-річний Олексій з Лисичанська, який півроку прожив із мамою і старшим братом у шкільному класі біології разом з іще 16-ма людьми – малими і дорослими.

Слова Наталії Оніпко про вибір ілюструє історія сім’ї Сергія, чий молодший син проходить лікування онкозахворювання у Львові. З початком повномасштабного вторгнення сім’я виїхала у Німеччину, де отримала тимчасовий захист, але місцеві медики не змогли підібрати хлопчику необхідне лікування. Дитині взялися допомогти у Львові. Так сім’я і жила на дві країни – хтось із сином в Україні, хтось – у Німеччині, потім – навпаки. А дитина хотіла мати біля себе обох батьків, як і батьки хотіли бути разом, аби підтримувати одне одного. Тож коли з’явилася можливість оселитися разом у Неслухові, вибір був очевидним.

Сергій із сином, якого лікують львівські лікарі

Приміщення, на базі якого можна було б облаштувати квартири, знайшлося випадково, розповідає координаторка проектів «Запоруки» Мар’яна Нич. Утім, додає, випадковості не випадкові – про закинуту будівлю гуртожитку розповіла колишня працівниця фонду, яка зараз працює у Новояричівський громаді.

У липні БФ «Запорука» та голова Новояричівської громади Петро Соколовський уклали меморандум і одразу взялися до будівництва, аби встигнути до морозів. Донорами проекту, які вклали у нього 17 млн грн, стали італійські друзі «Запоруки» – фундації Soleterre Onlus, Rosa Pristina та Fondazione Prosolidar. Замінити покрівлю допомогла Львівська обласна військова адміністрація.

Квартири-студіо для родин переселенців у Неслухові

«Ми їхали з речами, а власник квартири вже не брав слухавку»

Квартири у будинку в Неслухові отримали родини, які після початку шкільного року розселили в адміністративні приміщення по громаді. Загалом Новояричівська громада прийняла із лютого близько 2000 вимушених переселенців, понад 500 з яких – діти, 40 людей на початок вересня ще жили у навчальних закладах.

Також одна з умов меморандуму передбачає, що «Запорука» матиме у розпорядженні три квартири, де зможуть жити родини, чиї діти лікуються у Львові.

Окрім сім’ї Сергія, це сім’я пана Григорія із Запорізької області. Його дім – під російською окупацією, а його маленький Богданчик – лікується від раку у Західноукраїнському спеціалізованому дитячому медцентрі. Чоловік цікавиться, що є поруч, аби син міг гуляти, вчитися і бавитися. А коли уперше заходить у свою майбутню квартиру, де тривають останні приготування, одразу по-господарськи розповідає, що і де поставить, і навіть тут же домовляється про килим на підлогу – аби дитині і дружині було тепло.

Пан Григорій оглядає свою майбутню квартиру, що в процесі умеблювання

Раніше родина довго поневірялася і переїжджала між готелями, що вкрай складно із хворою дитиною. Якось домовилися про оренду квартири в Дрогобичі, та коли вже спакували речі в бус і вирушили, як здавалося, до нової домівки, власник помешкання перестав виходити на зв’язок. На щастя, через знайомих знайшли тимчасовий прихисток у тому ж Дрогобичі, але мріяли про власне житло, де зможуть нарешті на повну проживати свої радості та проблеми.

Дві Олени з Лисичанська

Ще одна сім’я, яка житиме у Неслухові, це Олена з Лисичанська і двоє її синів. Вони прожили під обстрілами місяць, а тоді вирішили вибиратися на більш безпечну територію. Жили у школах, спортзалах, а донедавна – у приміщенні колишньої сільради, де облаштували спальні місця на палетах.

Олена із синами в кімнаті, яку їм виділили в адмінбудівлі

Олена – вчителька у музичній школі, а її молодший син Олексій цьогоріч вступив до Київського інституту культури і мистецтв, зараз вчиться онлайн через постійні обстріли Києва росіянами. Хлопець каже, що якби залишився у Лисичанську, навряд би здійснив свою мрію. Та в окупованому Лисичанську залишились мама Олени і її сестра.

«Зв’язку з ними вже давно немає, раніше через знайомих передавали, що живі, а тепер – не знаю. Бачила в мережі фотографії, що снаряд прилетів просто у приміщення поліклініки, за 20 метрів від якої вони живуть», – розповідає Олена.

Вона хоче повернутися до викладання у музичній школі і до своїх учнів, грандіозних планів, каже, поки не має:

«Найбільше хочеться, щоб війна закінчилася, а тоді вже плани самі собою організуються».

Олена з Лисичанська із синами

У тому ж евакуаційному поїзді, що невідомими навіть для самих залізничників старими коліями вивіз із Лисичанська Олену із синами, їхала й інша Олена. Жінка жила у селі біля Лисичанська, ще з 2014 року допомагала українським військовим. Вона, ніби веселу байку, розповідає про те, як із кількома сусідами організувалися тоді і возили військовим гарячу їжу на санчатах, у темряві, не знаючи, що сказати, аби їх не прийняли за ворогів.

Пані Олена з передмістя Лисичанська із 2014 року допомагає ЗСУ

Напередодні війни пані Олена поховала маму, а коли зрозуміла, що місто окупують росіяни, вирішила втікати – інакше її б розстріляли серед перших.

«У мене сестра з чоловіком в Києві. Вона питає, чому я виїхала. Кажу, не пройшла би фільтрацію, хтось би точно розповів, що допомагала ЗСУ. А вона питає – кому ж іще ти мала допомагати? Сестро, кажу, ти теж би не пройшла», – розповідає жінка.

«Я служив, тож тікати було єдиним виходом»

Андрій із Дружківки на Донеччині із 2014 року сам виховує двох доньок і сина. Кілька років тому вони із сином підписали контракт із ЗСУ, дівчат доглядала бабуся. Коли у неї виникли проблеми зі здоров’ям, Андрій змушений був повернутись додому, а його син воює і зараз. Коли росіяни наближалися, обстріли стали постійними і загроза окупації непримарною, Андрій забрав доньок і втік – якби росіяни дізналися, що він служив в ЗСУ, то родина б не вижила.

«Ми тільки виїхали з Дружківки, їхали через Краматорськ, а наступного дня там вибух був на вокзалі. Барвінкове проїжджали ще, бачили це все, Харків…», – згадує Андрій.

Андрій з доньками у кімнаті в адмінбудівлі перед переїздом у квартиру

Коли питаємо, чи можна зайти в кімнату, де до переїзду в квартиру жила сім’я, Андрій знічується, просить кілька хвилин, аби вони з дівчатами трохи навели лад, і пропонує зробити фотографії надворі.

Андрій із Дружківки з доньками

«До переїзду ми готові – нам не звикати, переїжджали вже тричі. Нормально. Що буде, те й буде», – із ледь помітною гіркотою у голосі говорить чоловік.

Після перемоги

Голова Новояричівської громади Петро Соколовський розповідає, що будівлю занедбаного гуртожитку одразу думали використати для переселенців, а концепція, придумана із БФ «Запорука» – квартири, а не комуна – дозволить використовувати будинок і після перемоги, коли нинішні мешканці повернуться у свої рідні місця.

Окрім 30 квартир, для облаштування яких використали кожен сантиметр приміщень гуртожитку, у будівлі є новий сучасний фельдшерсько-акушерський пункт, що, каже Петро Соколовський, завжди буде затребуваним.

Також квартири можна буде використовувати для розміщення жінок, які потерпають від домашнього насильства, адже усі притулки для них, що є в області – тимчасові.

«Житло – завжди потрібне. І для вчителів, і для медиків. Ці квартири будуть актуальні завжди», – каже Петро Соколовський.

***

Пан Григорій роздивляється старі дерева в парку біля свого нового будинку і напів жартома питає, чи є тут дичина.

«А влітку приїжджайте до нас у Неслухів на рибалку, тут буде чудово», – говорить на прощання.

Олена, Григорій і Мар'яна Нич у парку біля будинку для переселенців у Неслухові

*у матеріалі використані фото БФ "Запорука"

Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).