Агнєшка Голланд: Фільм „У темряві” не є антиукраїнським

IQІрина Пакош, 12 вересня 20124786126
Агнєшка Голланд: Фільм „У темряві” не є антиукраїнським

26 серпня в одному із кінотеатрів Львова у межах VII фестивалю незалежного кіно „КіноЛев” відбулася прем’єра фільму „У темряві” польської режисерки Агнєшки Голланд. Стрічку номінували на здобуття Оскара-2011 у категорії „Найкращий фільм іноземною мовою”.

Однак критики та історики сприйняли це кіно дуже неоднозначно. Режисерці закидають те, що вона потрактувала історію по-своєму, а інколи фільм навіть називають відверто антиукраїнським. І не тільки українські критики.

Фільм знято за мотивами книг Кристини Гіґер і Даніеля Пайснера «Дівчинка в зеленому светрику» та «У каналізації Львова» Роберта Маршала. До слова, ці книги презентуватимуть на цьогорічному Форумі видавців у Львові.

Після показу фільму Агнєшка Голланд розповіла, що історія цієї стрічки розпочалася із написання сценарію канадським сценаристом Девідом Шамуном. Для цього сценарист спеціально відвідав Львів, де зустрівся з очевидцями тих подій. Сценарій Девіда Шамуна так сподобався режисерці, що вона вирішила зняти за ним фільм. Тему Голокосту Агнєшка Голланд порушувала вже двічі і вважає, що більшість фільмів про Другу світову війну є занадто сентиментальними. Проте погодилася зняти „У темряві”, бо сценарій її просто підкорив. Вона вважала, що цей сценарій має якусь дивовижну силу. Перед початком зйомок вона багато читала, щоб якомога правдоподібніше відобразити історію маленької Кристини на екрані.

Фільм переповідає історію євреїв, які під час Другої світової війни впродовж 14 місяців переховувалися у каналізації Львова. Головний герой фільму Леопольд Соха – поляк, який є інженером львівської каналізації. Він випадково знаходить групу євреїв, які там переховуються, і погоджується допомагати їм за гроші. У цій групі євреїв є маленька дівчинка – Кристина Гіґер, котра пізніше напише книгу про ті 14 місяців у каналізації Львова.

Стрічка, звісно, похмура, адже більшість подій відбувається під землею, однак гнітючого враження після перегляду немає. Євреї живуть у каналізації в жахливих умовах: поруч з пацюками, їм бракує їжі, навколо жахливий сморід, вологість, дехто із них починає хворіти.

Ще один штрих до жахливої картини – жінка, котра народила у каналізації, душить сина, аби він своїми криками не видав їх. Сцену пологів можна назвати найважчою у фільмі. Найдраматичнішим у цій сцені є те, що Соха вже навіть прийняв рішення про те, щоб забрати дитину до себе, але не встиг розповісти про це.

Та навіть ставши заручниками життєвих обставин і братами по нещастю, євреї й між собою не завжди можуть порозумітися. Спочатку хочуть убити Леопольда, бо бояться йому довірити свої життя, однак вирішують ризикнути, щоб отримати шанс вижити. Одна із молодих єврейок вночі втікає з каналізації і повертається в гетто, бо життя в підземеллях лякає її значно більше. Один із мешканців підземелля спить із коханкою на очах у своєї дружини і доньки. Всі у каналізації живуть у постійному страху і чекають, що Соха будь-якої миті може привести німців. Що довше вони переховуються, то важче стає виживати, бо у них закінчуються гроші, а це єдине, що змушувало Соху допомагати їм. Однієї миті троє євреїв утікають, обікравши перед цим решту. Але неподалік їх убивають німці.

З часом у Леопольда Сохи відбувається справжня еволюція світосприйняття. Спочатку він постійно вагається, чи зрадити євреїв німцям за гроші, чи далі постачати їм харчі, наражаючи і себе і свою сім’ю на небезпеку. Він настільки емоційно прив’язується до тих, кого спочатку рятував за винагороду, що, ризикуючи, веде малу Кристину подивитися на сонце, бо вона не бачила нічого, окрім похмурих тунелів каналізації. Він робить усе, аби перебування людей у каналізації не було таким нестерпним, допомагає святкувати їхні свята. Його метаморфоза, однак, не є несподіваною, адже до цього режисерка підводить кожною наступною сценою. Наприкінці фільму, коли починається злива, а Леопольд разом із дружиною та донькою перебувають у церкві, де остання приймала перше причастя, глядач впевнений у тому, що зараз він покине родину і побіжить рятувати „своїх євреїв”.

Однак наївним видається переломний момент, коли Леопольд Соха починає задумуватися над тим, що євреї нічим не гірші за поляків. Дружина розповідає йому, що Діва Марія та Ісус Христос також були євреями. А доти він цього не знав? Хоча Соха і говорить жінці щось про місцевого ксьондза, однак чомусь те незнання виглядає скоріше надуманим. Можливо, авторка хотіла тут показати збірний образ людей зашорених і не мислячих, яких насправді ніколи не бракувало.

Для більшого емоційного напруження режисерка вдається часто до разючих контрастів, від чого фільм тільки виграє – добрі вчинки у лихий час. Така ж ситуація із зміною місця: від тунелів каналізації до прекрасних вулиць, осяяних сонцем.

Можливо, що в якійсь іншій країні або місті цю стрічку сприйняли б інакше, але знати, що фільм про Львів, і не побачити у ньому Львова… Це не дозволяє глядачам відкритися до нього. Глядач вдивляється у вулиці, будинки, костели і чекає, що коли люди вийдуть із каналізації, то поглядові відкриються знайомі львівські краєвиди. Однак кіно знімали не у місті Лева, тому відчуття, що події відбуваються тут, немає взагалі. Мабуть, саме тому, щоб передати львівський колорит, у фільмі використовуються кілька мов.

Найбільше несприйняття в українського глядача викликає те, що поліцай – безжалісний вбивця Бортник – є українцем. Саме цьому персонажеві автори вклали в уста брутальну фразу: «Німці – це найкраще, що сталося з українцями і поляками”. Неначе бажаючи врівноважити і показати інший тип українця, Агнєшка Голланд вводить додатково образ старого українця, якого нема ні в одній із книг. Виглядає дивним також те, що цей старий – єдиний, хто розмовляє літературною українською мовою у фільмі (українська мова львівського поліцая є, наприклад, дивовижним суржиком польської та російської). На відміну від меркантильного Сохи, старий українець відмовляється прийняти оплату за допомогу в організації відвідин табору праці і каже: «Мені Бог заплатить».

І знову ж таки, ми не бачимо у цього персонажа подібних метаморфоз, як у випадку Леопольда Сохи. Він від самого початку і до кінця залишається чесним і благородним, що однозначно свідчить про штучність і видуманість образу. Для чого у фільмі з’явився цей персонаж – зрозуміло: режисерка намагалася хоча б якось підправити наскрізь негативний образ українця у своєму фільмі. Але чи достатньо такої простої коректури, щоб задовольнити закиди українських глядачів про те, що це кіно є антиукраїнським, і що за трагедією Голокосту у ньому не видно страждань інших народів?

Після показу фільму у Львові Агнєшка Голланд сказала, що хотіла зняти несентиментальне кіно. Однак у фільмі є любовна лінія. Вона розвивається впродовж усього фільму, часом її можна навіть назвати наївною і доброю, але ж начебто саме цього хотіла уникнути режисерка? Як і кожен знятий за реальними подіями, фільм змушує глядача задуматися про те, як це насправді опинитися у таких умовах і як насправді було тим нещасним у жахливих тунелях львівської каналізації? Єдине, що в цьому фільмі є безсумнівним, – це  майстерність передачі різних стратегій людського виживання в екстремальних умовах: життя продовжується навіть «в темноті».

Загалом стрічку у Львові сприйняли стримано, без надмірних оплесків, але і без обурень. Після фільму ZAXID.NET  вдалося взяти бліц-інтерв’ю у режисерки Агнєшки Голланд.

 

- Чи спілкувалися ви із авторами книг?

- З Робертом більше спілкувався сценарист фільму, бо коли ми розпочали роботу над фільмом, автор вже був в Австралії, але книга написана 20 років тому, і він пам’ятав далеко не все, і я навіть про цей час більше знала, ніж він. Але найкращим джерелом інформації для нас була Кристина Хігер, яка і є тією маленькою дівчинкою у фільмі. Та, на жаль, зустріла я її після того, як фільм був майже відзнятий. Вона подивилася, і ми дали їй можливість відкоректувати, якщо щось не так, але вона визнала, що ми зняли максимально реалістично, оскільки багато працювали над фільмом з істориками. Головне для мене, що фільм вийшов емоційним.

 

- Чи однаково сприймають кіно в Україні, Польщі, Німеччині, Ізраїлі?

- Звісно, у кожній країні є свої особливості. Але фільм є зрозумілим у своїй емоційній, людяній площині. Звичайно, якщо хтось краще знає історію, то більше розуміє контекст, а якщо хтось не знає історії, то сприймає більш емоційно. Але не думаю, що це перешкоджає перегляду фільму. Однак, знову ж таки, цю епоху трактують по-різному, акцентуючи на різній правді. Думаю, в Україні ще багато речей не досліджені про ту частину українців, які брали участь у погромах. У Польщі в цьому напрямку пішли далі. Провину поляків у Голокості  визнали в польському суспільстві десять-п’ятнадцять років тому. Люди знають те, чого дуже довго не хотіли або не могли знати. Думаю, досвід Другої світової війни є драматичним для всіх народів. Кожен має свою частину провини в тому, що сталося. Однак ті події залишаються актуальними для нашого часу, тому до цієї теми постійно повертаються. Адже ця тема розповідає про темну сторону кожної людини і кожного народу.

 

- Що ви можете сказати на те, що ваш фільм називають антиукраїнським?

- Фільм не є антиукраїнським. Так само не є антинімецьким, антипольським чи антиєврейським. Фільм протистоїть вірусові зла, який тоді був розповсюджений в Європі і зачепив більшою чи меншою мірою всі народи. Я не є українкою, і пропаганда українства не є моїм завданням. Вважаю, що Україна має цікаву драматичну історію, і якщо хоче бути розвиненою країною з громадянським суспільством, повинна згодитися з історією – зі всім, що було хорошим, і з тим, що було поганим. Але займатися українською історією не є моїм завданням. Я маю достатньо польської, єврейської, європейської... Просто так сталося, що Львів був містом, де зібралися різні народи, культури. Німці, зрештою, спровокували перший погром. Німці відкрили тюрму на Замарстинові, де були замордовані тисячі українців та поляків. Наслідком цього був великий погром. Частина українців допомагала євреям, а частина співпрацювала з німцями. Така була правда. І думаю, що це є справа українських істориків і суспільства, і з тою правдою треба змиритися, і зрозуміти її якомога глибше. Були такі як Шептицький, але були і поліцаї в гетто.

 

- Особливим у фільмі є те, що у ньому герої говорять кількома мовами...

- Було важко знімати кіно, де звучить кілька мов, але, думаю, це краще розкриває той час і те місце. Це була як Вавилонська вежа.  До якоїсь миті всі могли порозумітися будь-якою мовою, але з певного часу вони зраджували свою сутність. Спочатку хотіли зняти кіно англійською мовою, бо так легше знайти відомих акторів і гроші. Я вважала, якщо зняти фільм англійською, то історія не матиме тієї сили і фільм буде голлівудським. Продюсери згодилися і мені тоді почала снитися каналізація. Коли почало вже снитися, то я зрозуміла, що повинна це зробити.

 

- Чому знімали не у Львові, адже події фільму відбувалися саме у цьому місті?

- Ми не знімали це кіно у Львові, бо фінансово це дорожче, ніж у Берліні. Але було важливим, щоб якась атмосфера цього міста – людська, етнічна – була присутня у фільмі. У львівській каналізації ми б не змогли зняти, бо канали є дуже тісні і небезпечні, і не було б технічної можливості зняти. Ми збудували декорації на кіностудії, де знімали сцени в каналізації, а інші фільмували в Лодзі і Ляйпцізі, бо так було вигідніше.

 

Довідка ZAXID.NET

Агнєшка Голланд (нар. 28 листопада 1948 р.) – польська режисерка єврейського походження. Закінчила Ліцей Стефана Баторія у Варшаві, потім – відділення кіно і телебачення Музичної Академії у Празі (1971 рік). Працювала асистентом режисера у Анджея Вайди і Кшиштофа Зануссі. За дебютну повнометражну картину «Провінційні актори» отримала премію міжнародної федерації кінопреси на Каннському кінофестивалі.

Фільмографія: 1978 – «Провінційні актори», 1980 – «Лихоманка», 1982 – «Самотня жінка», 1985 – «Гіркі жнива», 1988 – «Убити священика», 1991 – «Європа, Європа», 1993 – «Олів'є, Олів'є», 1993 – «Таємничий сад», 1995 – «Повне затемнення», 1997 – «Вашингтон-сквер», 1999 – «Третє диво», 2001 – «Постріл у серце», 2001 – «Золоті мрії», 2002 – «Юлія повертається додому», 2006 – «Переписуючи Бетховена»,     2006 – «Дівчина, схожа на мене: історія Гвен Араухо», 2007 – «Команда» (телесеріал), 2011 – «У темряві» (номінація на Оскар за кращий фільм іноземною мовою).

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter

Дискусія 126

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • Сергій Н. 30 жовтня 2012, 15:24

    Чтобы выдавать себя за бандеровца, нужно было уметь говорить на западенском диалекте, который сильно отличается от классического украинского языка. И, кроме этого, употреблять специфические для данной местности обороты, выражения и т.д. Для овладения этим диалектом нужно жить не менее 5-7 лет в данной среде. Либо быть уроженцем этих мест. Первое - нереально так, как с 1941г по 1944-й Зап. Украина была оккупирована немцами, а события о которых вы спорите, судя по вашим словам происходили в 1946-1948г.г. Второй вариант вполне возможен, вопрос только в том, на каком моральном уровне была совесть этих уроженцев Галичины, что они, служа в НКВД, могли издеваться и убивать своих земляков, зная, что те не виновны. Или, наоборот, они были уверены в виновности, но прекрасно знали упёртость и лживость этих самых земляков.
    Тут нашёл публикацию о последнем бое УПА: http://argumentua.com/stati/poslednii-boi-upa-1960-god
    Автор явно симпатизирует воякам, но описывает бой более-менее объективно. Короткая выдержка из публикации:"...К тому времени группа уже фактически не вела никакой организационно-пропагандистской работы, но совершила 11 вооруженных ограблений магазинов и колхозных складов в окрестных селах для обеспечения своей жизнедеятельности, а также занималась запугиванием сельских активистов.

    Награбленные товары реализовывались через магазины потребительской кооперации в других селах..."
    Возникает вопрос: а что, население уже не поддерживало "своих защитников"? Вроде и группа маленькая и продуктов нужно немного? С другой стороны, такие грабежи, я уверен, сопровождали весь "боевой путь" УПА с самого начала, и не только государственных магазинов, но и гражданского населения. Как говорил т. Мао: "Винтовка рождает власть". И те, кто втупил в УПА по принуждению, или по личному желанию, селяне, по большей части, со своим мировоззрением о сытой и богатой жизни, обязательно мародёрствовали, отбирая и своих соседей и у незнакомых селян еду, имущество и пр. материальные блага.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Гість 27 вересня 2012, 21:58

    - а ви, не звіняйтеся дико, бо хто ж вам сказав що це ті ж самі письменники.Це нова хвиля..смердюча, треба сказати..Хоч і без старих не обходиться..Он, мається на луганщині, такий собі Семистяга..Раніше був парторгом факультету..А тепер живе на рахунок української ідеї. Спеціалізація - "Молодая гвардія".Так і лізе лайном жбурнути, та обгавкати..

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Східняк 26 вересня 2012, 16:13

    Я, канєшна, діка ізвіняюсь, але не могли б ви навести декілька прізвищ українських письменників, які в художніх творах вихваляли партізан-чєкістав , а тепер - бандерівців-упівців?

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук