Громадська думка в Європі та США була шокована заявами й поведінкою провідних політиків нової американської адміністрації: президента Дональда Трампа, віцепрезидента Джей Ді Венса і міністра оборони Піта Геґсета. Американські високопосадовці зосередилися на критиці Європи, попередили на конференції в Мюнхені про переорієнтацію своєї уваги на Тихоокеанський регіон, пригрозили Європейській Унії високими тарифами і втрутилися у вибори в Німеччині й Румунії.
Президент США постійно принижує прем'єр-міністра Канади (на цей момент вже колишнього – ред.), Трамп називає Джастіна Трюдо «губернатором» і погрожує анексією сусідньої країни. Мексиці, з іншого боку, Геґсет погрожує «військовим втручанням» через наркокартелі. Нова адміністрація також тисне на Україну через угоду з видобутку корисних копалин і хоче примусити її до невигідного для припинення вогню, кульмінацією чого стала сварка в Овальному кабінеті, яку транслювали в прямому ефірі. Проте в момент, коли багато хто відчув безсилля і зневіру, стало зрозуміло, що Європейська Унія, Велика Британія, Канада й Україна все ще мають багато сильних козирів, а американський гегемон не є всемогутнім і непогрішним.
У чому полягає слабкість політики Трампа
Помилкою деяких політиків і значної частини європейської громадської думки є сприйняття кожного американського президента як носія влади, який не тільки непереборний, але й здатний нав'язати будь-яку свою геополітичну ідею в будь-якій точці земної кулі. Таке переконання часто асоціюють з Дональдом Трампом. Поширена думка, що найкращий варіант – не потрапляти на його гачок і виконувати кожну його забаганку. Однак така точка зору не враховує об'єктивних чинників, які означають, що вплив нового президента США і його країни в цілому буде обмежений іншими акторами міжнародної політики. Крім того, новій американській адміністрації доведеться зіткнутися з численними внутрішніми проблемами. Деякі з них, до того ж, вона буде вирішувати самостійно.
Головною проблемою Дональда Трампа є його пихатість і нарцисизм. Президент США не здатен змиритися з поразкою, навіть незначною, і відкидає повідомлення й інформацію, які суперечать його баченню світу. Він намагається створити альтернативну реальність. Одним із прикладів є його брехня про обсяги допомоги Україні з боку США та ЄУ. Він також має завищене уявлення про власні можливості. Припускають, що такий стан душі сформувався в Трампа особливо після невдалого замаху на нього в Пенсильванії влітку під час передвиборчої кампанії. Можливо, він справді повірив, що був обраний Богом для здійснення великих справ. На особистість нового президента США також впливає його вік і пов'язані з ним фізичні й інтелектуальні обмеження. Ще під час передвиборчої кампанії ходили чутки про стан його здоров'я, хоча, на відміну від своїх конкурентів, він виділяв багато часу для сну і відновлення сил. Однак зараз він очолює країну, яка належить до категорії наддержав, а це означає, що йому доводиться багато працювати. Президенту не допомагає його оточення, яке більше нагадує двір абсолютного правителя XVIII століття. Цей двір боїться сказати, що король голий – тобто вказати на його помилки або переконати його в нерозумних кроках. Ще гірше, коли придворні дивляться на лідера некритично.
Водночас Трамп намагається перевернути міжнародний порядок з ніг на голову, відкриваючи кілька фронтів. Він вимагає від Данії віддати Гренландію США. Він називає прем'єр-міністра Канади губернатором і припускає, що сусідня країна стане 51-м штатом США. Він погрожує сусідам і Європейській Унії 25-відсотковими тарифами, тоді як хотів запровадити лише 10-відсоткові мита на товари з Китаю. Мексика нещодавно почула погрозу вторгнення від міністра оборони США. Досі США не вдалося здійснити жодного завоювання, і тарифна війна цілком може мати наслідки для самих американців. Тиск на ЄУ й Україну також не дає очікуваних результатів. Поки що подіяли лише погрози Панамі (обмежити вплив Китаю на Панамський канал) та Колумбії (Трамп очікував, що країна прийме нелегальних іммігрантів, які раніше прибули до США), але їх навряд чи можна назвати вражаючими успіхами на міжамериканській арені.
Внутрішня і зовнішня політика нової адміністрації Білого дому починає дедалі сильніше бити по економіці США й гаманцях пересічних американців. Це стосується й виборців Трампа. Погрози розпочати торговельну війну зі сусідами і ЄС вже призвели до того, що США втратили близько 500 мільярдів доларів (станом на кінець лютого). Новий президент, схоже, не усвідомлює, що країни, на які нападають за допомогою тарифів, відповідатимуть торговельними заходами у відповідь. Іншою проблемою є зростання цін на окремі товари, зокрема на продукти харчування, особливо на яйця, які у Штатах жартома вже порівнюють з дорогими коштовностями. Серйозні наслідки має також призупинення або ліквідація соціальних програм, якими користувалося багато малозабезпечених громадян. А саме вони становили більшу частину населення країни. І саме вони – значна частина виборців Трампа і республіканців, які обіцяли їм, що вирішать їхні проблеми з легкої руки. YouTube і соціальні мережі заполонили кадри простих американців, повні сліз, гніву і розчарування, які не так давно перебували в ейфорії після зміни правлячого табору.
Імідж нового президента також псує невміла дипломатія, яка видає бажане за дійсне – додайте до цього голосування в ООН у третю річницю російського вторгнення, коли США виступили разом з Росією та авторитарним табором, до якого входять Білорусь, Іран і Північна Корея. Своєю чергою олігарх Ілон Маск через створений для нього Департамент державної ефективності (DOGE) звільняє тисячі чиновників адміністрації, що сприяє ослабленню інституту. Призначення Тулсі Габбард на посаду директора Національної розвідки або Каша Пателя на посаду голови Федерального бюро розслідувань призводять до того ж самого. Токсичне ставлення Трампа до Зеленського й України, а також його загравання з Путіним і Росією негативно оцінюють навіть деякі протрампівські ЗМІ (наприклад, The New York Post) і ютубери (наприклад, популярний серед республіканців Бен Шапіро). Обзивання українського президента «диктатором» і перепалку в Овальному кабінеті погано сприйняли й деякі сенатори і конгресмени-республіканці. Для демократів вони стали ще одним аргументом для критики нової адміністрації.
Переговори за словами Трампа
Є багато ознак того, що новий господар Білого дому захоче використати досвід, набутий на ринку нерухомості, у дипломатії. Важко порівнювати геополітику з роботою девелопера, але підхід Трампа може багато розповісти про те, чого від нього очікувати і чого не варто боятися. Поясню це на прикладі тиску на Україну з метою підписання угоди про доступ до українських корисних копалин і спроби змусити Київ піти на невигідні для Москви поступки.
Ще пів року тому в іншому тексті для NEW я пропонував українцям озброїтися терпінням і берегти ресурси для продовження оборонної війни на випадок охолодження відносин зі США з ініціативи нового господаря Білого дому. Цю ініціативу можна пов'язати з бажанням якнайшвидшого завершення російсько-української війни, оскільки новий президент хотів блискавично довести свою ефективність як переговірника на міжнародній арені. Водночас підтвердилося й нарцисичне бажання Трампа отримати Нобелівську премію миру. Але це не єдина мета нинішнього президента. Держсекретар Марко Рубіо нещодавно повідомив ЗМІ, що нова адміністрація хоче здійснити маневр «зворотного Ніксона», тобто зробити Російську Федерацію союзником США в їхньому протистоянні з Китаєм. В очах Трампа Україна «не має сильних карт», тому у Вашингтоні вважали, що найлегше буде змусити її піти на будь-які поступки Росії. Такі переговори могли відбуватися за лаштунками під час візиту Зеленського до Білого дому 28 лютого.
Іншим прикладом такого підходу стало надсилання Володимиру Зеленському контракту про видобуток українських корисних копалин. Українські й іноземні ЗМІ повідомляли, що перший проєкт документа, який отримала українська сторона, розглядався адміністрацією США як остаточний варіант. Він передбачав, що прибутки від видобутку корисних копалин покриють уявний борг, суму якого Трамп змінював ледь не щодня – від 350 до 500 мільярдів доларів – як нібито заборгованість України перед США. Щоправда, гроші від угоди мали надійти до бюджету не американської держави, а конкретних компаній. Будь-які суперечки навколо угоди мали вирішуватися в суді в Нью-Йорку, звідки родом Трамп. Документ мав зробити Україну фактичною економічною колонією США. При цьому міністр фінансів Скотт Бессент мав підштовхнути Зеленського до негайного підписання угоди. Тоді український президент ухвалив правильне і рішуче рішення – відмовився, але висловив готовність продовжити спільну роботу над документом.
Друга спроба змусити Київ підписати угоду відбулася на Мюнхенській конференції в середині лютого. Спочатку Піт Геґсет заявив, що Україна не буде в НАТО, не отримає гарантій безпеки від США і не повернеться до кордонів 2014 року, тобто до кордонів 1991 року, які охоплюють Крим і весь Донбас. Пізніше делегація США на чолі з віцепрезидентом Джей Ді Венсом відмовилася зустрічатися з президентом Зеленським. Зрештою, однак, американці поступилися, а сама розмова пройшла, несподівано для українців, спокійно і досить конструктивно. Венс погодився, що робота над текстом угоди буде продовжена. Однак це не заспокоїло Трампа, який згодом різко розкритикував Зеленського і продовжував наполягати на якнайшвидшому проведенні виборів в Україні. Пожорсткішав і тон інших американських високопосадовців. Київ продовжував відповідати стримано і не поступався.
26 лютого було оголошено, що сторони досягли домовленості щодо угоди про доступ до українських родовищ. Половина прибутку від видобутих корисних копалин надходитиме до спеціального фонду, який контролюватимуть представники України та США. Він буде використовуватися для оплати післявоєнної відбудови країни, захопленої Росією. На відміну від цього, він більше не включатиме жодного боргу України перед Сполученими Штатами. Президент Трамп оголосив про перемогу, додавши, що Київ отримає зброю для продовження боротьби.
Приклад суперечки Києва і Вашингтона щодо угоди про видобуток корисних копалин показує, яку тактику переговорів може використовувати Трамп і як мало можуть коштувати його образи чи погрози. Дуже ймовірно, що він розглядає їх як інструменти в переговорному процесі, спрямовані на отримання найкращих можливих умов. Трамп спочатку висунув непомірні вимоги до України, а потім почав їх посилювати в надії, що контрагент піддасться тиску й погодиться на не дуже вигідні для нього умови. Якби українська влада пішла на поступки Трампу, ситуація в Україні, ймовірно, була б набагато гіршою, оскільки Трамп підтвердив би своє переконання, що країна є лише об'єктом міжнародної політики без права на суверенітет. Звісно, не можна повністю відкидати й такі фактори у ставленні нового президента США, як зачеплене самолюбство, вік (адже розум часто грає з нами злий жарт), щире бажання перезавантажити відносини з Росією за рахунок України або ж питання, порушене найзапеклішими критиками Трампа, про його нібито агентурну діяльність. Хай там як, перебіг суперечки/переговорів щодо мінеральної угоди та миру може бути більш показовим для використання в дипломатії поведінки, характерної для торгівлі.
Про те, що протистояння президентові США має сенс і може бути корисним, свідчить дуже кумедний епізод. 19 лютого розлючений Трамп назвав Зеленського «диктатором». Трохи більше ніж через тиждень, 27 лютого, відповідаючи на запитання журналіста про це, американський президент висловив здивування, що він назвав українського президента таким епітетом. Не можна відкидати, що він так само швидко змінить своє ставлення, коли стане зрозуміло, що тиск після 28 лютого також не матиме успіху.
Викликом для України, однак, залишається токсичний вплив Стівена Віткоффа, спецпредставника на Близькому Сході, який намагається переконати Трампа піти на поступки Росії за рахунок України, щоб полегшити маневр «зворотного Ніксона». Важко вгадати мотиви його дій, але українці вже звернули увагу на зв'язки Віткоффа з російськими бізнесменами, які поширюють заяви про нібито фінансові втрати, яких зазнали США через підтримку України. Той самий спецпосланець припустив, що Стамбульські протоколи 2022 року можуть стати основою для російсько-українських переговорів. Річ, однак, у тім, що цей документ передбачав де-факто суттєве роззброєння України й низку інших поступок агресору.
Пробудження Європи
Мюнхенська конференція стала для Європи доказом того, що вона не може наївно покладати свої надії на підтримку США, якими керує нинішня адміністрація. Чотири питання викликають занепокоєння на Старому континенті: реальна загроза військового виходу США з Європи і, відповідно, навіть виходу США з НАТО, готовність Трампа мати справу з Путіним, ставлення до ЄУ як до економічного і торговельного ворога, а також підтримка радикальних, євроскептичних (часто також проросійських) партій і політиків.
Однак Європа може відповісти на ці виклики. Найбільше занепокоєння європейських еліт викликає загроза виведення або скорочення присутності американської армії на Старому континенті. Це призвело б до посилення загрози з боку Російської Федерації, особливо якщо виведення американських військ буде поєднане з виходом з НАТО. За оцінками аналітиків Кільського інституту світової економіки, європейським членам Альянсу доведеться збільшити витрати на оборону на 250 мільярдів євро і збільшити чисельність збройних сил приблизно на 300 тисяч військовослужбовців. Однак ці плани, найімовірніше, зіткнуться з критикою з боку популістських партій і тієї частини населення, яка боїться війни або вважає, що держава повинна виділяти фінанси на інші цілі. Тому інший сприятливий варіант для Європи – продовжувати підтримувати Україну, але цього разу дозволити їй досягти необхідної перемоги, що дасть їй час для розвитку власної промисловості та проведення необхідних соціальних змін. ЄУ, Норвегія і Велика Британія здатні замінити у фінансовому плані підтримку Києва з боку США, які надали 64 мільярди доларів у 2022 році і понад 20 мільярдів доларів у 2024-му, що більш ніж удвічі менше за європейську підтримку. Однак під питанням опиняються європейські виробничі потужності, які навіть після змін, що відбулися з 24 лютого 2022 року, все ж залишаються недостатніми для повномасштабної війни.
Окрім відправки Україні лише власної продукції, яка може опинитися в Україні аж через один-два роки, ЄУ може використати ці кошти і в інший спосіб. Один з них – купувати зброю й обладнання в інших країнах, як-от у США, Туреччині, Південній Кореї чи Індії. Данська модель, коли партнери України купують обладнання, вироблене українською оборонною промисловістю для України, також довела свою ефективність. У деяких сферах вона все ще має значний потенціал для використання, а саме виробництво озброєнь над Дніпром за останні три роки зростало набагато швидше, ніж в ЄУ. Не варто також забувати про чеську ініціативу щодо боєприпасів, оголошену президентом Петром Павелом рік тому. Вона передбачає закупівлю за межами ЄУ артилерійських снарядів не лише натовських (155 мм і 105 мм), а й пострадянських (152 мм і 122 мм) калібрів, оскільки українці досі використовують обидва типи систем. При цьому закупівлі також здійснювалися у країн, які підтримують дружні відносини з Росією. Очікується, що до кінця квітня 2025 року кількість снарядів, поставлених у рамках чеської ініціативи, досягне 1,6 мільйона, і ці поставки триватимуть.
Спроби нової адміністрації США втрутитися у виборчий процес в Європі поки що дають мізерні результати. На виборах у Німеччині, що відбулися 23 лютого, перемогу здобули християнські демократи на чолі з Фрідріхом Мерцом. Новий лідер християнської демократії виступає за більш сміливе переозброєння України, інтенсивніше озброєння європейських країн, санкції проти Росії і негативно ставиться до нинішньої адміністрації США. І це незважаючи на його зустріч з віцепрезидентом Джей Ді Венсом на Мюнхенській конференції, де американська делегація проігнорувала тодішнього канцлера Олафа Шольца. При цьому віцепрезидент США закликав допустити до влади після виборів опозиційну ультраправу партію «Альтернатива для Німеччини». Трохи раніше на мітингу АдН в мережі з'явився Ілон Маск, який висловив свою підтримку партії, але це суттєво не вплинуло на результат виборів – підтримка АдН не зросла. Результат партії на виборах не перевищив прогнозів соціологічних опитувань, які проводилися протягом багатьох тижнів, а це означає, що, принаймні поки що, німецькі ультраправі досягли своєї електоральної стелі. А лідер ХДС Мерц ще до виборів відмовився вступати з християнськими демократами в коаліцію з фаворитами Венса і власника Tesla. Він не змінив своїх планів і після перемоги, і є багато ознак того, що може піти двома шляхами формування коаліції в Бундестазі – виключно з лівою СДПН (двопартійна коаліція), яку очолять політики, більш рішуче налаштовані на підтримку України (наприклад, міністр оборони Борис Пісторіус), або додатково зі «зеленими» (трипартійна коаліція), у якій також не бракує симпатиків Києва.
На боці України – Велика Британія, політики якої, незалежно від політичного вибору, навіть декларують підтримку членства України в НАТО. Йдеться не лише про провідні політичні сили Великої Британії, такі як лейбористи і консерватори, а й про партію Reform UK, яку очолює євроскептик Найджел Фарадж – його персона заслуговує на особливу увагу. Досі його вважали проросійським та україноскептичним політиком. Однак, імовірно, після недвозначних натяків Ілона Маска про те, що йому слід передати кермо влади комусь іншому, Фарадж вирішив змінити фронт й офіційно висловився на підтримку членства України в НАТО. Крім того, британці пообіцяли надати Україні подальшу фінансову і військову підтримку на суму майже 6 мільярдів доларів 2025 року та подальші щорічні транші в розмірі близько 3 мільярдів доларів. Прем'єр-міністр Кір Стармер відвідав Вашингтон, щоб обговорити з Трампом подальшу підтримку України.
Дуже важливими виявилися також голоси представників ЄУ щодо питання України й суб’єктності держав Старого континенту. Кая Каллас, голова європейської дипломатії, заявила, що ЄУ не дозволить собі залишитися осторонь переговорів щодо припинення російсько-української війни. Не менш важливою була її заява про те, що і Київ, і Брюссель не сприйматимуть диктат Вашингтона й Москви. Заява про посилення підтримки України також мала важливе значення як сигнал для США і Росії, що країна на Дніпрі не буде залишена наодинці. Невдовзі після Мюнхенської конференції було запропоновано надати Україні спеціальну військову допомогу в розмірі 10 мільярдів євро. Незабаром після цього у ЗМІ з'явилися повідомлення про обговорення удвічі більшої суми. До останнього тижня лютого вже йшлося про 30 мільярдів євро. Виділити такі гроші не так складно, як перетворити їх на умовний метал, тобто зброю і боєприпаси для українців. Після сварки в Овальному кабінеті багато європейських лідерів висловили підтримку президенту Зеленському. Другого березня в Лондоні відбувся саміт з питань європейської безпеки, на якому Франція і Велика Британія запропонували представити власний мирний план, що конкурує з тим, який адміністрація Трампа розробляє з росіянами. Крім того, присутні на цій зустрічі лідери домовилися продовжувати підтримувати Україну й ігнорувати вимоги Москви під час переговорів. Тим не менше, вони також надіслали примирливий сигнал Вашингтону і висловили підтримку подальшим американсько-українським переговорам.
Ситуація в Європі, як і в Україні, що розташована на її периферії, не є такою жахливою, як дехто був готовий її змалювати після Мюнхенської конференції і скандалу в Овальному кабінеті. Зіткнувшись із внутрішніми проблемами й відкриттям занадто багатьох фронтів у зовнішній політиці, Трамп і його оточення потребують успіхів, як повітря. План відвернути Росію від Китаю має низькі шанси на успіх і викликає суперечки навіть серед американців. Тому в інтересах Європи протидіяти найнебезпечнішим ідеям нового президента США власним переозброєнням і рішучими діями, розрахованими на перемогу над росіянами в Україні. Реалізація останнього пункту практично убезпечить Старий континент від можливого російського вторгнення, а також використання РФ з боку США чи Китаю як елемента тиску. А це дасть змогу провести більш ефективний гамбіт у майбутніх контактах з американцями.
Переклад з польської
Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.
Оригінальна назва статті: Amerykański hegemon nie jest nieomylny
Ми використовуємо