Арештувати Путіна

Завсідники Кремля вдають, що рішення Міжнародного кримінального суду про видачу ордера на арешт російського лідера Владіміра Путіна нітрохи їх не хвилює. Що це цілковита формальність, дріб’язок, який ніяк їх не зачепить і не вплине на подальші дії. «Ми спостерігаємо таку кількість відверто ворожих проявів щодо і нашої країни, і нашого президента у світі. Якщо кожен із цих ворожих проявів приймати близько до серця, нічого хорошого не вийде. Тому ставимося до цього спокійно, ретельно фіксуємо», – запевнив речник Кремля Владімір Пєсков.

Насправді це не що інше, як намагання скорчити добру міну за поганої гри. Ордер на арешт Путіна – річ надзвичайно серйозна, десь на рівні «санкцій з пекла», запроваджених проти Росії Західним світом. А особисто для шефа Кремля ця повістка до Гаазького трибуналу – навіть значно болісніша, аніж всі інші штрафні рестрикції. Спробуємо розібратися, чому так.

Отже, 17 березня Міжнародний кримінальний суд (МКС) у Гаазі видав ордер на арешт російського диктатора Путіна, якого підозрюють у скоєнні воєнних злочинів в Україні. Також видано ордер на арешт так званої дитячої омбудсменки Росії Марії Львової-Бєлової. Їх обох звинувачують у воєнних злочинах. Поки що йдеться лише про незаконну депортацію українських дітей з окупованих територій. «Є підстави вважати, що пан Путін несе індивідуальну кримінальну відповідальність за вищезгадані злочини, за вчинення діянь безпосередньо, разом з іншими особами та/або через інших осіб… і за нездатність належним чином контролювати цивільних і військових підлеглих, які вчинили ці діяння», – йдеться в заяві МКС.

Раніше видача міжнародного ордера на арешт Путіна вважалася чимось із царини ненаукової фантастики. Попри всі свої криваві злочини він залишався особою недоторканою як лідер однієї з нібито наддержав.

Відтак ситуація кардинально змінилася. Нині 123 країни світу, які підписали й ратифікували Римський статут, зобов’язані, щойно Путін завітає до них у гості, заарештувати його і передати МКС.

Зрозуміло, що російський диктатор не настільки дурний, щоб приїжджати в такі країни. Але в будь-якому разі це значить, що в цивілізованому світі він остаточно стає persona non grata.

І не варто тут висловлювати скепсис, що, мовляв, щось схоже вже було дев’ять років тому, після анексії Криму та інвазії на Донбасі. Тоді Путіна дійсно спершу нібито трохи попресували ізоляцією: вигнали з G8, скасували зустрічі з ним, ігнорували на саміті G20 в австралійському Брісбені. Проте дуже скоро ізоляція «кривавого диктатора» розвіялася, мов ранковий туман. Знову почалися обіймашки-цілувашки, візити-перемовини, «Північний потік-2», Валдай, Мюнхен, Давос тощо. А 2018 року тодішня міністерка іноземних справ Австрії Карін Кнайсль то й взагалі запросила Путіна на своє весілля, та ще й вальсувала з ним перед камерами. Присутні радісно вітали Путіна, плескали йому. А той, розчулений такою увагою, перебував на сьомому небі від задоволення. Так ніби й не було жодної агресії проти суверенної держави, причому агресії, яка всі ці роки так і не припинялася.

Утім, теперішня ситуація є суттєво іншою. Путіна звинувачують у воєнних злочинах і злочинах проти людяності, а вони не мають строку давності. Причому «справа дітей» – це лише початок, далі підуть справи про ще серйозніші злочини.

Не танцювати більше Путіну на австрійських весіллях, не насолоджуватися курортами Монако, музеями Парижа, аудієнцією Папи Римського у Ватикані. А він так то все любив, так тішився світовим визнанням, допуском до кола ґлобал плеєрів. Тепер же він став не просто невиїзним, навіть згадки про його присутність намагаються витравити звідусіль у світі.

Показовим у цьому контексті є приклад баварського села Аїнґ. У цій мальовничій місцині Путін побував у супроводі тодішнього баварського прем’єра Едмунда Штойбера ще далекого 2006 року. Радісні баварці вітали російського гостя, танцювали перед ним, співали йому баварського йодля, пригощали печеними сосисками, старанно приготованими з місцевих кнурів. А Путін у віддяку залишив у «Золотій книзі» почесних гостей Аїнґа своє послання. Так-от, більше нікому не вдасться побачити цього послання: його заліпили малюнком української дитини. Малюнком про війну, про злочини путінського режиму. Щоб навіть у далекому баварському селі пам’ятали, що немає йому прощення. Цікавий момент: раніше селище не мало власної «Золотої книги», її створили спеціально до путінського візиту. От така іронія долі.

А втім, витирання путінських слідів по цілому світі – це ще найменша проблема для російського лідера. Другою, значно серйознішою проблемою стане вже згадана заборона на відвідання 123 держав світу. Третя проблема – нерукоподаваність Путіна серед політиків із цивілізованого світу. Ну, хто тепер захоче бруднити свої руки об міжнародно визнаного злочинця.

Четверта проблема, спричинена ордером МКС, стосується власне внутрішніх російських справ. Досі представники російської еліти, навіть з найближчого оточення Путіна були свято переконані, що російський президент – особа недоторкана у світі, що проти нього ніхто не посміє ні санкцій запровадити, ні тим паче кримінальне провадження порушити. Тож для них цей ордер став неймовірним шоком. Вони досі не знають, як із цим собі дати раду.

Пригадуєте, у який дивний спосіб формувалися санкційні списки 2014 року? Чомусь першими потрапляли до них «рядові» виконавці, безпосередньо пов’язані з конкретними злочинними діями. До «великих риб», тобто до тих, хто все це ініціював, спланував, хто віддавав накази, справа практично не дійшла.

Гаазький ордер поставив все з ніг на голову. Чи радше навпаки: поставив перевернутий хід речей назад на ноги. Тож покарання почалися саме з голови і поступово просуватимуться додолу.

Так, декому від Путіна вже не відкараскатися, доведеться йти на дно разом зі своїм вожаком. Але багато хто захоче потихеньку відповзти. Зрештою, уже починає відповзати. Бо що далі вдасться ретируватися, то більше шансів врятуватися від Гааги.

Зрозуміло, що далеко не кожна країна наважиться арештувати лідера «Верхньої Вольти з ядерними ракетами», бо можна тими ракетами й по голові отримати. А от закувати в кайданки й передати МКС когось дрібнішого – запросто.

Це лише поки що здається, що оточення Путіна ніколи не здасть свого главаря, битиметься за нього до останнього. Погляньмо на прецеденти з недалекої історії. Пригадаймо, як Слободана Мілошевича здало його ж оточення 2001 року. Він теж довгий час вважав себе невразливим, утім косовське протистояння з НАТО позбавило його авторитету і важелів впливу. Так і помер чоловік у в'язниці Гаазького трибуналу. Або лівійського диктатора Муаммара Каддафі. Той також вважав себе богом на Землі, був переконаний, що оточення буде вірним йому до скону. І врешті-решт те саме оточення й умертвило свого лідера у вкрай жорстокий спосіб. Те саме було зі Саддамом Хусейном, Пол Потом, Беніто Муссоліні тощо.

Путін стає чимраз токсичнішим. І що ближче до нього ти перебуваєш, то більше отруюєшся від його токсичності. Тому для людей з російської політичної еліти є великий сенс у тому, щоб позбутися цієї проблеми якомога швидше.