Архітектурні форми історичної пам’яті

У Старому місті Єрусалима (Єрусалем, Єршалаїм, як називають його мешканці) сім брам. Тільки одна з них – Золота – зачинена, власне, замурована. Брама для Месії.

Брама для Месії

  Євреї вважають, що правдивий Месія пройде й через таку. Надто багато лже-Месій заходило через Золоту Браму й щоразу вони викликали розчарування. Немає нічого сумнішого, ніж розчарування народу у своїх провідниках. Що ми особливо відчуваємо у себе в Україні, де кожного разу, пройшовши крізь браму парламенту, маленькі месії миттю перетворюються на захланних і корумпованих божків. Знову і знову. І кінця не видно. Тому наша щедра й багата земля дедалі більше виглядає на незатишний притулок зневірених злидарів, для яких патріотичні гасла і сам патріотизм – порожні слова. А народ, у якого відсутнє почуття патріотизму, легко втрачає землю під ногами – власні території.

Ізраїль – це місце, де не соромно бути євреєм. За кілька десятиліть ідея, яка здавалась божевільною – відновлення держави – стала реальністю, хоча ще в 19 ст. письменник Григорій Богров у «Записках єврея» гірко констатував:

Бути євреєм – найтяжчий злочин: це провина, яку нічим не спокутуєш, це пляма, яку нічим не змиєш, це тавро, яке припечатане долею в першу мить народження, це закличний сигнал для всіх звинувачень, це ганебний знак на чолі невинної, але наперед засудженої людини. 

І ось після всіх поневірянь, погромів, Голокосту єврейський народ отримав усе те, що український народ зараз по суті втрачає: державу, мову, громадянські права, землю. І якщо народ Ізраїлю знову все це втратить, він ніколи не забуде про Браму для Месії. Євреї не розчинились у інших народах завдяки чіпкій історичній пам’яті, якою наповнені всі їхні релігійні ритуали, які іншим народам видаються дивними й застарілими. Перебування в Єгипті, вавилонський полон, зруйнування Другого Храму – усе це ніби сталося вчора. Історія стала для євреїв частиною їхньої релігії, а відтак не може померти чи зазнати змін.

Вавилонська вежа зруйнована

Євреї, що наприкінці 19 ст. емігрували до Палестини з наміром вкорінитися назавжди на землі праотців, розмовляли різними мовами. Ідея об’єднати їх на мовному ґрунті виникла у скромного вчителя Еліазера Бен-Єгуди, який вирішив відродити в Палестині іврит, що уже багато століть був літургійною і писемною мовою. Він розробив три програми «Іврит вдома», «Іврит у школі» і «Словниковий запас». Його син Бен-Ціон був першою в новітній історії людиною, для якої іврит став рідною мовою. Відтоді виросло кілька поколінь євреїв, що вважають гебрейську мову рідною. Так була зруйнована Вавилонська вежа. По суті, це унікальний випадок в світовій культурі, коли мертва мова відродилась і стала не лише розмовною, а й державною. В Ізраїлі є ще одна державна мова – арабська, що дає привід  декому ставити мовний досвід ізраїльтян у приклад українцям, хоча це зовсім різні речі. Ми з вами чудово знаємо, що ми за роки Незалежності зробили з українською мовою і з собою також. У радянські часи ніхто не посмів би привселюдно робити заяви про неповноцінність української мови, інтелігенція не принижувала її, не виштовхувала на узбіччя Європи, не безчестила ненормативною лексикою і не висміювала тих, хто намагався захистити мову від вторгнення варваризмів. Поняття укрсучліту як літератури маргіналів, що в основній масі, пишучи українською, не думають і не розмовляють нею в житті, виникло саме тепер і зараз буйно проростає бур’яном, який заглушує все ще живий голос класиків. Вибудовується, власне, та сама Вавилонська вежа, яка не має підвалин і головного архітектора, а кожен будує щось своє, аби лише піднятись вище за сусіда. Це стосується не лише літератури, культури, а й цілого нашого з вами буття, що стрімко деградує і не може спромогтися породити бодай лже-Месію, який хоча б на короткий час змусив би повернути нам гідність. Надто швидко купуються наші пророки посадами, теплими місцями і, звісно, грошима.

Питання канонічного українського правопису зависло в повітрі, що  призвело до тотальної безграмотності населення, хоча це пряма загроза національній безпеці, як і укрсучліт та вкрай низький рівень музичної культури. Ще Конфуцій казав, що, коли в державі занепадає музика, то ця держава приречена на загибель.

Без підтримки меценатів, без розуміння важливості відновлення мовного простору Бен-Єгуда залишився б диваком і посміховиськом, який пописує статті до газет. Адже потрібні були чималі кошти на підручники, на вишкіл вчителів, на промоцію цієї грандіозної ідеї. І вони знайшлися. Тепер кожен, хто хоче знайти працю в Ізраїлі, змушений вивчити державну мову. У нас цього не трапилось, і ми потрохи асимілюємось з маргінальним прошарком, який не знає ні української, ні російської, послуговуючись лексиконом трохи більшим ніж у Еллочки-людоїдки. Може, ми й не заслуговуємо Месії, бо надто мало серед нас подвижників і альтруїстів, але забагато любителів швидкої наживи. І мало справді багатих людей, а сама «голота», як називає один мій знайомий  невихованих і неосвічених людей незалежно від статку.

Я б ще зрозуміла, якби кандидати в депутати напередодні виборів вкладали гроші в закупівлю книжок для бібліотек, видання книг, реставрацію пам’яток історії та культури, а не в гречку чи гастролі третьосортної попси. Однак наївно на це сподіватись. Можливо, добре, що у більшості з нас не залишилось вже ілюзій щодо влади, але не треба це сприймати як особистий крах розуму й духу.

Світло у кінці тунелю

Чи не настане колись час, коли бути українцем вважатиметься соромом, або навіть злочином? Коли соромляться свого минулого, то починають боятися майбутнього. Коротка історична пам’ять – ознака безвідповідальності, яка починається від окремої особистості, поширюється на певну соціальну групу, далі покоління, і стає врешті покутою цілого народу. Так само й особливості певного народу в очах іншого стають вадою і джерелом ксенофобії, чим традиційно користаються політики, звалюючи на євреїв, росіян, татар чи китайців власні прорахунки.

  Час перебування Віктора Ющенка на президентській посаді відзначився увагою до трагедії Голодомору, і дуже швидко українське суспільство «втомилось» від  цієї уваги і навздогін за дискусіями на тему «правда-неправда»і «хто винен»  повилазили чорнороті тролі. Їх звісно не назвеш голосом народу,  народ все одно запалює свічки на підвіконнях 26 листопада і при Януковичі. Брутальна лайка і анекдоти на форумах показали цілому світові, що в українців історична пам’ять надто коротка або зовсім відсутня, чим негайно скористалась нова влада, припинивши фінансування досліджень на цю болісну тему. Але поміж тим це той випадок, коли суспільство не впоралось із надлишком історичної пам’яті, зазнавши травми. Особливо це стосується дітей, яким викладали цю тему неделікатно й грубо, у стилі радянської пропаганди. Найбільша трагедія українського народу почала сприйматись як фарс, що значно полегшило роботу тим, кому вигідна  лише одна тема – «Велика Вітчизняна війна», ясна річ, тільки в сяйві перемоги, без «заградотрядів», без зачистки територій перед відступом, без вимордовування ветеранів-інвалідів у перші повоєнні роки, коли всі безрукі й безногі вояки одного дня раптом зникли з вулиць міст. Останню тему, до речі, досі не порушують українські історики.

Споруда музею Голокосту в Єрусалимі у формі тунелю. Щоб вийти на світло, потрібно пройти тим шляхом, яким пройшли жертви Голокосту, назад повернутися неможливо. Навіть коли ти пройдеш ці зали, заплющивши очі, то чутимеш голоси свідків, уривки музики, звуки минулої війни. Дітям до 10 років заборонено вхід до меморіального комплексу. Про все вони дізнаються згодом, і я певна, що жоден президент Ізраїлю не накаже переписати підручники з історії на догоду сусідній державі чи змінити експозицію. Історія – не ідеологічний маятник. А от українські школярі пізнаватимуть історію своєї країни з купюрами і щораз в іншому трактуванні ще, мабуть, довго.

У меморіалі Яд Вашем є кімната, присвячена Бруно Шульцу, з двома фресками, викраденими з будинку в Дрогобичі. Інші фрески знаходяться у краєзнавчому музеї в Дрогобичі. Якби не ця крадіжка і скандал, що закінчився нічим, ніхто б їх і не оцінив. Тепер від польських туристів вимагають 50 гривень у Дрогобицькому музеї за вхід до кімнатки з фресками. Принаймні, так було ще восени. Вхід у Яд Вашем безкоштовний завдяки спонсорам, чиї імена викарбувані золотом на кожній будівлі. Навіть багата держава не могла б утримувати такий музей із бюджету. Щедрі пожертви пливуть сюди з усього світу, і все це задля того, щоб Голокост більше не повторився, як і єврейські погроми. 

Історія неминуче спотворюватиметься, якщо не вкладати в її дослідження коштів. Стипендії науковцям, викладання, видання книг, конференції, реставрація, поповнення музейних фондів – це все потребує грошей. Минулого року виповнилось 70 років трагедії в Саліні. Поляки провели наукову конференцію у себе, а в нас усе закінчилось заупокійною службою з палкими промовами представників політичних партій і перевиданням книги поетеси Марії Прокопець, яку, попри весь її пафос, не можна вважати науковим дослідженням. Тому й наші північні сусіди з повним правом можуть вимагати підтверджених документально фактів про злочини НКВС, а історична відлига вже минає, і невдовзі архіви можуть піти з димом, про що також подбала теперішня влада.

Парадоксально, але у всіх наших нещастях знову ж таки винні євреї, точніше, світова змова проти українського народу. Вперше ця маніакальна ідея виникла 1870 року: євреї світу, керовані Британською імперією, прагнуть знищити слов’янський світ. Тепер замість Британської імперії змовою керують Сполучені Штати Америки. З таким міфом на пострадянському просторі легше жити усім: тим, хто нічого не робить, щоб жити гідно, і тим, хто живе «по понятіях», вважаючи решту бидлом.

Просто стіни

Старе місто в Єрусалимі, оточене мурами, вміщує святині трьох найбільших світових релігій: юдаїзму, християнства і мусульманства. Євреї приходять до Стіни плачу оплакувати зруйнування Другого храму й передати послання Богові, християни – вклонитися Гробу Господньому і пройти дорогою до Голгофи, мусульмани приходять в мечеть Аль-Акси і до священного куполу над каменем, звідки пророк Магомет здійнявся в небо. Шляхи вірян перетинаються, у нас усіх є й спільна історична пам’ять, часто не надто зручна і приємна, але тут, у Святому місті, не виникає ворожнечі. Вузькі вулички з вичовганою бруківкою і вдень, і вночі безпечні. Тут люди живуть і працюють, не почуваючи себе декором музею під відкритим небом. Тут відчуваєш неперервність історії як перетікання минулого у сучасність, і ця історія не пригнічує, не викликає комплексу меншовартості. На плакаті-рекламі написано внизу: «Це мине, і це також мине». Реставрація проходить непомітно, ніби каміння само себе відновлює. Ніхто не прагне побудувати у цих мурах супермаркет чи хмародер, довівши до повної руїни старий дім. Ніхто не збирається віддавати Храм Гробу Господнього католикам, протестантам чи православним, тут кожен молиться так, як звик, або відвідує святі місця просто з цікавості. Прадавнє Старе Місто видається ідеальною моделлю співіснування народів і релігій, місцем миру і злагоди. Стіни тут для захисту, а не для відмежування. Лише сховані за крутими сходами приватні помешкання недоторканні, але то вже інша історія.