Ми – мандрівники в чужій пам’яті

Артур Вайґандт зростав між пострадянським минулим своєї родини та німецьким сьогоденням, але російське вторгнення в Україну змусило його переосмислити власну ідентичність і пацифізм. У розмові з Іґою Новіч він розповідає про німецьку культуру пам’яті, досвід пострадянської діаспори і про те, чому європейські цінності іноді потрібно активно захищати.

Артур Вайґандт народився 1994 року в селищі Успєнка в Казахстані. У дитинстві він емігрував з батьками до Німеччини, де згодом працював журналістом. У 2023 році вийшла його автобіографічна книга «Зрадники» (Die Verräter), у якій він описує історію своєї родини і те, як пострадянська діаспора в Німеччині відреагувала на напад Росії на Україну. У 2025 році він видав полемічну працю «Заради вас я пішов би на війну. Мій розрив із пацифізмом» (Für euch würde ich kämpfen: Mein Bruch mit dem Pazifismus). Це розповідь про те, як зіткнення з воєнною реальністю змусило його переглянути свої попередні пацифістські переконання.

Батько Артура належить до німців Поволжя (Russlanddeutsche) – групи, яка на запрошення цариці Катерини II Великої оселилася на Поволжі в Росії. Після нападу Німеччини на Радянський Союз у 1941 році Сталін визнав усіх нащадків німців потенційними зрадниками й заслав їх до Сибіру або Казахстану. У 90-х роках на підставі німецького проєкту Kriegsfolgeschicksal, тобто долі, визначеної Другою світовою війною, вони отримали можливість емігрувати до Німеччини, чим скористалася родина Вайґандтів.

– «24 лютого 2022 року – це переломний момент», – пишеш ти у книзі «Зрадники», яка починається з опису незвичайної сцени. Ти їдеш до Києва, щоб передати документи другові, який хоче ухилитися від військової служби. Ти описуєш атмосферу напруги й підозрілості, а також зарозумілість і ворожість українських чиновників. Це зовсім інша перспектива, ніж та, яку ми знаємо, наприклад, із текстів Вікторії Амеліної – ця письменниця зображує мобілізацію та готовність до боротьби українського суспільства. Ти ж пишеш про спробу втечі.

– Я хотів звернути увагу на кілька суперечностей. На Заході нам здається, що ми точно знаємо, як би ми повелися в ситуації загрози. Однак це неправда. Насправді ми не маємо ані можливості оцінити ситуацію, ані масштабу, який би відповідав воєнній реальності. Водночас є люди, такі як мій друг Вадим, які підтримують незалежність України, але не хочуть воювати. Ця сцена показує, що вже на початку війни були такі позиції. Таким чином я звертаю увагу на незручну тему, яка фактично не висвітлюється в ЗМІ. Рідко показують точку зору людей, які ідентифікують себе зі своєю країною, але з різних причин не хочуть йти в армію.

Як видно з назви книги, для мене важливим було питання зради. В атмосфері тотальної мобілізації українського суспільства дезертирів можуть вважати зрадниками. Тож я пов’язую цю актуальну тему із ситуацією людей, які в 90-х роках вирішили емігрувати з країн колишнього Радянського Союзу. Ми теж є зрадниками, бо обрали життя на Заході й покинули свою батьківщину.

– Російський напад на Україну став для тебе повторенням історії, продовженням конфлікту, який насправді ніколи не закінчився. Ти пишеш про це так: «З кожним вибухом у мене виникає відчуття, що минуле, сьогодення та майбутнє зливаються в одне ціле. Розпад Радянського Союзу. Друга світова війна. Депортації. Вигнання. Війна і мир. Російська війна проти братніх народів і сестринських держав колишнього Радянського Союзу. Вона триває вже століттями». Чи, на твою думку, у Німеччині бракує такої перспективи?

– Безумовно. Ця війна є продовженням багатьох попередніх конфліктів, які вела Росія, зокрема війни в Чечні, і випливає з російської колоніальної політики. Треба пам’ятати, що російські імперські амбіції, які охоплюють Центрально-Східну Європу, Центральну Азію та Кавказ, значно давніші за сам Радянський Союз. Коли хтось запитує мене, чому я критикую німецький мирний рух, я відповідаю, що однією з причин є його нездатність розпізнати ті імперські структури й механізми, які досі формують російську політику.

– Уже на початку російського вторгнення в Німеччині панувала значна неприязнь до військової підтримки України. Незабаром після того, як канцлер Олаф Шольц оголосив Zeitenwende – поворотний момент у зовнішній політиці – та пообіцяв, що Німеччина візьме участь у захисті вільної Європи, група німецьких інтелектуалів звернулася до нього з відкритим листом, вимагаючи припинення вогню і мирних переговорів. Серед підписантів були особи, пов’язані з театром, кіно, мистецтвом, політикою і наукою. У лютому 2023 року колишня голова фракції Die Linke Сара Ваґенкнехт та ікона німецького «білого» фемінізму Аліса Шварцер організували мітинг, під час якого вимагали припинення поставок зброї в Україну. У книзі «Зрадники» ти описуєш ці «мирні демонстрації». Порівнюючи їх з описами бойових дій в Україні, ти показуєш, наскільки вони були відірвані від реальності.

– Мушу зізнатися, те, що тоді відбувалося в Німеччині, здавалося мені просто перверсивним. У мене склалося враження, що члени цього нового мирного руху переконані: як німці, вони мають реальний вплив на те, чи триватиме війна далі, чи ні. Це абсурд, так само як і вимоги капітуляції, висунуті щодо України. Німецькі інтелектуали не можуть вирішувати питання війни і миру, а будь-які переговори з Путіним є нереальними. Я бачу в цьому прояв пихи німецьких коментаторів, які узурпують собі право вирішувати, коли закінчиться війна. Можливо, це пов’язано з німецькою історією та хибним уявленням про власне місце у світі.

– Багато експертів та експерток, які займаються питаннями Східної Європи, вказували на те, що німецьке бачення цього регіону є російськоцентричним. У книзі ти пишеш про процес русифікації, якого зазнавали різні народи, що жили в Радянському Союзі, і який призвів до знищення їхніх культур та мов. Він також вплинув на культуру пам’яті. У твоєму рідному селі Успєнка стоїть пам’ятник, біля якого щороку 9 травня відбувалися урочистості на честь радянської перемоги над фашизмом. Чи, пишучи про це, ти також думав про те, як 8 травня відзначають у Німеччині?

– Звісно. У Німеччині ми говоримо про визволення від фашизму і святкуємо 8 травня, проте забуваємо про людей, які брали участь у цих боях, і про те, якої вони були національності. Візьмемо для прикладу солдата, якого зафіксували на знаменитій фотографії того часу в момент, коли він вивішував радянський прапор на будівлі Райхстаґу в Берліні. Він походив із Казахстану. Його батько виступав проти радянського режиму, проте він сам воював у Червоній армії. З роками його історія була забута. Мені навіть здається, що офіційна німецька версія подій не змогла б прийняти той факт, що це був мусульманин з азійськими рисами обличчя. Червона армія була багатонаціональною. Однак якби ми відкрито про це говорили, ми б не лише позбавили Росію монополії на гордість за перемогу, а й порушили б питання про військові злочини, скоєні в той час, які зараз приписують лише Росії. Але ця багатогранна дискусія необхідна, щоб нарешті розібратися з російською і радянською історією.

– У пресі тебе дуже часто репрезентують як російсько-німецького автора (russlanddeutscher Autor). Ти сам позиціонуєш себе як частину пострадянської діаспори, пишучи: «Моє покоління – це ті, кого привезли до Німеччини і хто вже не знав того колишнього світу. Нас називають пострадянськими мігрантами або, точніше, PostOst». Водночас ти наголошуєш, що людей з досвідом пострадянської міграції в Німеччині досі сприймають як чужинців. Їхню історію не розглядають як частину національного наративу.

– Можу навести дуже простий приклад. Візьмемо 3 жовтня, День єдності Німеччини, який відзначає об’єднання Східної і Західної Німеччини. Під час урочистостей ми ніколи не згадуємо про німців з Приволжя, ані про німецькі меншини в Україні, Казахстані чи Румунії. Чи є місце для цих людей у німецькій культурі пам’яті, яка й так має явно етнічний характер? З іншого боку, 28 серпня – це день, присвячений пам’яті про депортації німців з Приволжя вглиб Радянського Союзу, організовані за наказом Сталіна. Однак я не помітив жодних реальних заходів у сфері політики пам’яті, пов’язаних із цією датою. І в німецьких шкільних підручниках ця тема практично відсутня.

Водночас я вважаю, що позиція нашої діаспори не є ідеальною. Після нападу Росії на Україну про нас почали говорити в ЗМІ, однак ми не скористалися цим моментом, щоб показати, як наша історія пов’язана з тим, що зараз відбувається в Україні. Адже саме ми, з нашим досвідом, здатні пояснити імперську історію Росії – від колоніальної політики та депортацій до сьогоднішнього насильства. Нас можна було б більшою мірою залучити до цієї дискусії. Однак цього не сталося. Ми упустили шанс перестати сприймати себе як жертв й активно формувати пострадянський простір.

– У розділі «Подвійна Успєнка» ти описуєш випадкову зустріч у берлінському районі Нойкьольн з українською парою, яка втекла від війни. Виявляється, що ви походите з міст з однаковою назвою. Твоя Успєнка розташована неподалік від російського кордону в Казахстані, а їхнє рідне містечко – в окупованій Росією Луганській області. У цій короткій сцені переплітаються різні біографії, досвід і спогади. На розі брудної берлінської вулиці відбувається несподівана зустріч різних історій та перспектив. Тут відбувається те, що Майкл Ротберг називає «багатонаправленою пам’яттю» (multidirectional memory), тобто процес, у якому різні види пам’яті не конкурують між собою, а вступають у діалог і взаємно формують одне одного. На думку Ротберга, саме така пам’ять може стати майбутнім європейського пам’ятання.

– Мені дуже приємно, що ти так це сприймаєш! Однак мушу зізнатися, що в цьому плані я є радше винятком серед російсько-німецьких авторів та авторок. Їхня творчість зазвичай зосереджується на власній історії та досвіді приїзду й облаштування в Німеччині. Я вважаю, що це певна втрата. Адже можна показувати різноманітні зв’язки з іншими пострадянськими країнами й усвідомлювати, що люди з різних куточків мали схожі переживання.

Однак треба усвідомлювати власну позицію та перспективу. Хоча я й маю біографічний зв’язок з пострадянським простором, але не пережив на місці важких 90-х років. Я не можу представлятися українцем, навіть якщо моя мати має українське коріння. Це було б недоречним, а в певному сенсі навіть узурпаторським щодо людей, які самі пережили перетворення, що відбувалися в цій країні. Коли ми повертаємося до місць, де народилися, ми насправді є туристами в чужій пам’яті. Тому моя перспектива відрізняється від погляду людей, які нещодавно втекли від війни.

– Твоя друга книга «Заради вас я пішов би на війну. Мій розрив із пацифізмом» викликала в Німеччині широку дискусію. У ній ти, серед іншого, описуєш свою роботу перекладача, який співпрацював з українськими солдатами, що проходили навчання в Німеччині, а також подорожі до охопленої війною України. Деякі критики закидали тобі, що через близькість цих переживань твоя точка зору стала надто емоційною і що ти втратив об’єктивність щодо описуваних подій. Книгу часто порівнювали з пацифістським маніфестом Оле Нюмена «Чому я ніколи не воював би за свою країну» (Warum ich niemals für mein Land kämpfen würde). Мене цікавить відмінність, яка помітна вже в самих назвах. Нюмен пише про боротьбу «за свою країну», а ти – про боротьбу «за вас». Що для тебе означає це «ви»? Чи ховається за цим досвід пострадянського мігранта, який не завжди почувається в Німеччині повністю прийнятим, але попри це був би готовий стати на захист цього суспільства?

– Ця назва справді є вираженням певної позиції. Ми, люди зі Східної Європи, по-іншому сприймаємо загрози, які надходять з боку Росії. Я кажу, що пішов би на війну «за вас», тому що «ви», тобто люди, які мешкають у Німеччині чи на Заході, часто не розумієте, чим насправді є свобода й добробут, якими ви зараз можете насолоджуватися. «За вас» означає також спробу допомогти «вам» усвідомити, наскільки привілейованим є ваше становище. Ця книга – спроба пояснити з погляду східноєвропейського мігранта, що все те, що в Німеччині здається очевидним і незмінним, в умовах війни може дуже швидко розвалитися. Водночас ми, мігранти, також є частиною цієї країни і цього суспільства. Загроза стосується й нас. У разі російського нападу саме ми, представники пострадянської діаспори, станемо найбільшими зрадниками. Саме рішення про виїзд до Німеччини з точки зору російського світу є актом зради. Навіть якщо німецьке суспільство не завжди нас приймає, ми теж стали б жертвами цього конфлікту.

– Ти, однак, вирішив покинути Німеччину й переїхати до Праги.

– Так, і відтоді я дедалі сильніше відчуваю себе європейським громадянином. Моя німецька ідентичність чи належність до діаспори вже не відіграють такої великої ролі. У мене також складається враження, що дебати, які ми ведемо в Німеччині щодо пострадянської ідентичності, більше свідчать про нашу потребу визначати людей за їхнім походженням, ніж про багатошарову, багатокультурну тканину, якою був колишній Радянський Союз. Якщо ми хочемо говорити про європейську належність, нам варто попрощатися із цим суто національним розумінням походження та ідентичності. Європа існує завдяки міграції. І тут транснаціональна історія пострадянських німців є ідеальною відправною точкою.

Переклад з польської

Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.

Оригінальна назва статті: Jesteśmy turystami w cudzej pamięci